Після МВФ. Чи зможе Україна в перспективі відмовитися від позик Фонду?

Ще раніше міністр фінансів Оксана Маркарова повідомила, що Україна має закінчити співробітництво з МВФ у 2023 році. А нова програма нібито буде останньою.

Цей “анонс” виглядає багатообіцяюче. Та чи має сьогодні уряд ефективний та максимально деталізований план щодо майбутнього “розлучення” з МВФ? І чи можливо це за постійної стагнації української економіки?

Фонд як “рятівна соломинка”?

Будьмо реалістами: без допомоги МВФ Україні загрожує глибока економічна криза, якщо не дефолт. Щоб переконатися в цьому, варто лише поглянути на кілька базових показників із вітчизняної економіки.

Найперше: обсяг платежів з погашення державного боргу на 2020 рік прогнозується в сумі 282,1 мільярда гривень (11,7 млрд доларів США), зокрема -- 120,3 мільярда гривень (5 млрд дол.) на погашення зовнішнього боргу.

Водночас, за перше півріччя ц. р. Україна залучила всього-на-всього 1,67 млрд дол. прямих іноземних інвестицій (у разі оптимістичного сценарію за повний рік їх може бути близько 3,3 млрд дол.).

У порівнянні з борговими зобов’язаннями держави це — крапля в морі. Для того, щоб виплатити зовнішні борги і таким чином завершити співпрацю з МВФ, Україна мала би залучати в 6-7 разів більше за нинішній рівень прямих іноземних інвестицій щорічно.

Втім, з нинішньою економічної політикою “латання дірок” і тотального застою це видається рожевою утопією.

З іншого боку, допоки маємо дефіцитний бюджет, навряд чи зможемо завершити співпрацю з Фондом. Адже “від’ємний баланс” вітчизняного держбюджету за січень-жовтень складає 30 мільярдів грн. (при граничному річному розмірі у майже 90 млрд грн.).

А запланований на 2020 рік максимальний дефіцит держбюджету закладено в сумі 94 млрд грн. Що ж, країна живе від позики до позики (в тому числі — від МВФ), компенсуючи ними провали в реальній економіці і беручи нові кредити для погашення старих.

Та й про яку відмову від допомоги Фонду може йтися, якщо країна до цього часу так і не змогла подолати негативне сальдо зовнішньої торгівлі? Так, за даними Державної служби статистики, в січні-травні ц. р. даний показник зріс на 27,4% порівняно з аналогічним періодом минулого року — до 2,634 млрд. доларів.

До того ж, сьогодні Міністерство фінансів наближається до критичного рівня залежності від інвесторів-нерезидентів, які у поточному році активно купували державні цінні папери (передовсім, ОВДП), і це сприяло макроекономічній стабільності і зміцненню гривні.

Проте, фінансові прогнози у цьому контексті на 2020 рік — поки що туманні. За найгіршого сценарію, інвесторів можуть не задовольнити чинні ставки за цінними паперами.

Водночас, в експертному середовищі існують цілком обгрунтовані побоювання, що без нерезидентів Мінфіну в наступному році доведеться або суттєво (на 100-200 млрд грн.) секвеструвати видатки держбюджету, або ж Нацбанк змушений буде вмикати друкарський станок.

Обидва сценарії є надто небезпечними для української економіки -- аж до необхідності оголошення дефолту.

У контексті вищенаведених цифр, Міжнародний Валютний фонд якраз і виглядає чи не єдиною рятівною альтернативою. З одного боку, позики від МВФ справді дозволяють Україні підтримувати економічну стабільність в країні, зміцнювати гривню і скорочувати інфляцію.

Проте, з іншого, функціонери Фонду нав’язують українському урядові вельми контраверсійні і багато в чому шкідливі соціально-економічні вимоги (головне, щоб Україні було чим погашати кредити!).

Як-то: різке підвищення ціни на газ і житлово-комунальні послуги для населення, вимоги санації банківського сектору (внаслідок якої сотні тисяч вкладників залишилися без грошей з їхніх депозитів), заборона введення податку на виведений капітал (який через пару років міг би надати могутній імпульс для розвитку української економіки), відмова від впровадження другого, накопичувального рівня пенсійної системи, скорочення видатків на соціальну сферу тощо.

До того ж, кожна нова позика — це збільшення кредитного навантаження. Адже, щороку ми виплачуємо боргові зобов’язання, що сягають аж 60 % золотовалютних резервів держави!

Сьогодні кожна третя гривня з дохідної частини держбюджету йде на погашення кредитів та відсотків за ними. У кінцевому висліді українці зі своїми дітьми і онуками (якщо не правнуками) вже навіть не сповзають, а просто-таки провалюються в боргову яму!

Все це є “ціною” тимчасової економічної стабільності, яка досягається не внаслідок ефективних дій уряду, а завдяки борговій мильній бульбашці, що рано чи пізно лусне.

Адже, українська економічна система — загрозливо хвора і потребує нагального й радикального лікування!

Власне, на вищеописані негативи можна було б закрити очі, якби кредити МВФ сприяли ефективному реформуванню нашої економіки й карколомному зростанню вітчизняного ВВП, підвищенню добробуту громадян та створенню українського “економічного дива”.

Але чи справді кредити Фонду справляють такий чудодійний ефект в Україні? Особливо ж — якщо взяти до уваги “багатий” досвід співпраці з МВФ низки інших держав.

Чи допоміг Фонд хоч комусь “піднятися з колін”?

Цих щасливців можна перелічити на пальцях однієї руки. Та про них — трохи далі. Насправді, кредити МВФ не лише не сприяли оздоровленню економічної та суспільної ситуації держав-боржників, а й поступово підштовхували їх до боргового колапсу. Тож, наведемо три найбільш резонансні “кейси”.

Аргентина. Ця південно-американська країна до 2002 року буквально “висіла” на кредитній “голці” МВФ. Аргентина практично бездоганно виконувала всі “ультраліберальні” рекомендації Фонду (приватизація держпідприємств, урізання соціальних витрат бюджету тощо).

Проте, це так і не допомогло місцевій економіці трансформуватися з експортно-сировинної і залежної від імпорту до сильної експортної, яка активно продає за кордон промислові, продовольчі та інші товари з високою доданою вартістю.

При цьому конкурентний імпорт постійно витісняв продукцію аргентинського переробного сектору всередині країни. А перманентні зниження цін на сировину на світових ринках одразу ж боляче вдаряли по місцевій економіці.

Все це ставило Аргентину на поріг системної кризи. Так, у 2000 році країна отримала 7,4 млрд дол. на проведення реформи фіскальної відповідальності, тобто комбінації підвищення податків і скорочення видатків держбюджету.

Плюс — Фонд збільшив на 8 млрд дол. розмір кредиту stand-by. Втім, ці гроші геть не допомогли: сліпе виконання урядом рекомендацій МВФ призвело до того, що аргентинська економіки 2002-го року ввійшла в зону безпрецедентної турбулентності.

Як результат: значне погіршення економічного становища, дефолт і народне повстання з сотнями загиблих людей. Дефолт відкинув країну на десятки років назад: про іноземні інвестиції вже геть не йшлося, а національна валюта знецінилася в рази.

Тож, тамтешньому урядові довелося відбудовувати економіку практично з “нуля”. Минулого ж року Аргентина отримала від МВФ аж 50 млрд дол. строком на три роки.

Але чи має керівництво держави чіткі опції, за рахунок чого ці карколомні борги потім віддавати? Адже, сьогодні держава переживає чергову рецесію; інфляція близька до 30%, а ставка аргентинського Центробанку є найвищою у світі — аж 40 %. Тож, чи допомогла Аргентині багаторічна співпраця з МВФ? Питання риторичне.

Греція. Ця країна з 2010 року отримала від МВФ та Євросоюзу кредитів майже на 250 млрд євро. Не дивлячись на часткове списання заборгованості у 2012 році, держборг Греції нині складає більше 324 млрд євро, або 183 % ВВП держави — по 30 тис. євро на кожного громадянина!

Це втричі перевищує гранично допустимий рівень держзапозичень за стандартами зони євро. І якби не допомога партнерів по Європейському Союзу, то Грецію давно вже б охопив дефолт.

Минулого року країна отримала нібито останній транш у 15 млрд євро від Центробанку ЄС. Відтак планується, що Греція незабаром зможе віддавати зовнішні борги (насамперед, МВФ) самотужки.

Це було досягнуто завдяки режимові вкрай жорсткої економії витрат держбюджету, проте ціною стала відсутність соціальної стабільності в країні та численні суспільні протести і страйки профспілок.

Перу. Попри багатомільярдні запозичення від МВФ, у 80-х роках минулого століття перуанська економіка все глибше обвалювалася, платоспроможність населення була зведена до мінімального рівня.

Єдиним рішенням, запропонованим експертами МВФ, було збільшення втричі ціни на бензин. Річ у тім, що Перу — це країна з вельми інтенсивним транспортним трафіком, водночас інфраструктура є незадовільною.

Відтак, цей “мудрий” реформаторський захід призвів до того, що все молоко, яке збиралося в Андах, фермери були змушені виливати в річки!

Натомість, національну молочну продукцію замінив імпорт більш дешевого порошкового молока з Голландії. У 1987 країна пережила дефолт перед МВФ (невиплата 600 млн дол.).

Схожа “шокова терапія” від інтелектуалів Фонду для Перу та його мешканців не закінчилася нічим хорошим: сьогодні економіка і далі перебуває в занепаді, потребуючи нових кредитних вливань від міжнародних “благодійників”.

Тимчасом, співпраця з МВФ лише поглибила економічні проблеми у таких країнах, як Пакистан, Індонезія, Руанда, Зімбабве, Ірак, Сомалі, Мексика — цей сумний список можна і далі продовжувати.

Натомість, небагаточисленними успішними “кейсами” відмови від співпраці з МВФ можна назвати приклади Туреччини (2013 р.) й Польщі (2017 р.) Туреччина, зокрема, зробила ставку на підтримку національного товаровиробника, на податкові стимули для великої промисловості та середнього бізнесу, що виробляють та експортують на зовнішні ринки товари з високою доданою вартістю.

А також були створені максимально сприятливі умови для прямих іноземних інвесторів. Польща ж — не без фінансової підтримки ЄС — успішно реалізувала системні економічну, податкову та судову реформи й досягла у першій половині 2017 рекордний профіцит держбюджету в еквіваленті 1,4 млрд доларів!

Тобто, в обіймах МВФ виживали лише сильні гравці, і саме на них необхідно орієнтуватися Україні.

Що допоможе сказати “остаточне прощавай”?

На тлі переважно негативного досвіду низки країн у співпраці з Міжнародним Валютним фондом, інтенція міністра фінансів Оксани Маркарової видається цілком раціональною та вмотивованою.

Втім, між намірами і реалізацією в Україні дуже часто лежить прірва. Адже сьогодні ніхто в очі не бачив “глобальної” програми уряду (на кшталт подібних у Південної Кореї і Туреччини) щодо відмови нашої держави в перспективі від кредитування з боку МВФ.

Тож, пропоную перелік найважливіших заходів, реалізація яких уможливить у майбутньому остаточне прощання з міжнародними кредиторами. Для цього, як мінімум, необхідно:

— Кабмінові потрібно розробити системну програму щодо виходу України з боргової кризи — з покроковими алгоритмами і конкретними джерелами фінансування (як це було зроблено в Туреччині за розпорядженням її Президента Реджепа Ердогана).

Функції оператора програми доцільно було би покласти на Державне боргове агентство України; контроль за виконанням мали б здійснювати Кабмін і Верховна Рада;

— диверсифікувати фінансові статті, з яких виплачуватиметься держборг. Річ у тім, що завдяки жорсткому реформуванню і ліквідації корупційних складових у низці галузей цілком можливо вивільнити значні кошти для повернення зовнішніх боргів.

Йдеться, передовсім, про: неефективні держпідприємства, приватизувавши які можна отримати до 80 млрд грн.; митницю (120 млрд грн. щорічно), офшорні схеми (54 млрд грн. щорічно); тіньова економіка (як мінімум, 1,2 трлн грн.) та ін.;

— припинити практику виплату держборгу з податків та дивідендів Нафтогазу, що їх держкомпанія отримує завдяки карколомним цінам на побутовий газ і ЖК-послуги для потреб населення.

Так само слід відмінити ПДВ, що його нараховують на вартість побутового газу. Завдяки цьому можна було би вивільнити до 50 млрд грн., що їх щорічно витрачає держбюджет у форматі ЖК-субсидій. Назагал, українці не повинні компенсувати зі своїх кишень некомпетентність уряду, його провали та нездатність реалізувати кардинальні економічні реформи;

— створити сприятливі умови для надходження в Україну прямих іноземних інвестицій, максимально лібералізувавши митне й податкове законодавство, очистивши від корупціонерів судову систему та позбавивши правоохоронні органи можливості “пресувати” підприємців.

Уряд має розробити максимально конкретний Національний план залучення інвестицій, а також — програму захисту національних товаровиробників, котрі випускають та/або експортують продукцію з високою доданою вартістю.

А головне — для якнайшвидшого завершення співпраці з МВФ Україні необхідно залучати, як мінімум, 7 млрд доларів прямих іноземних інвестицій на рік.

Олег ТІТАМИР, президент ГО “Українська організація захисту споживачів послуг”