Проросійський кандидат

Західні та українські медіа регулярно використовують терміни «проросійський» та «прозахідний», коли пишуть про українських політиків. Але якщо цю фразу використовують як західні, так і українські медіа, то все стає перекрученим та заплутаним.
Прикладом такої плутанини є Леонід Кучма, який прийшов до влади на базі проросійської та прозахідної платформ у 1994 та 1999 роках відповідно. Кучма впродовж 10 років його знаходження при владі змальовувався і як прозахідний, і як проросійський. Прийшовши до влади у 1994 році як проросійський, він за час його першої каденції став прозахідним після налагодження тісної співпраці з НАТО. Кучма був переобраний на другий термін на прозахідній платформі, і став проросійським під час другої каденції після початок кризи “кучмагейту”.

Чи був Кучма прозахідним чи просхідним, чи просто був, як я вже писав раніше, просто прокучмівським.

Лідер Партії регіонів Віктор Янукович завжди характеризувався як проросійський, а президент Віктор Ющенко – як прозахідний. І ці дві характерні ознаки залишаються чинними й на сьогодні. Але чи це справді так?

Щодо прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, то відбувся перехід від її характеризування як прозахідного політика до такого, кого президент Ющенко все більше та більше звинувачує як «проросійську», «зрадницю» та переговорника про створення «прокремлівської коаліції». Але це просто смішні звинувачення та, як встановила генпрокуратура, не було жодних доказів на користь «ймовірної зради» Тимошенко, про яку заявляв президентський секретаріат у серпні 2008 року.
Те як грубо Президент Медвєдєв обійшовся цього місяця з Україною показує, що Росія не засвоїла уроку після власного жорсткого втручання в українські вибори у 2004 році. Російський журналіст Євгеній Кисельов розповів 11 липня у «Financial Times», що «ідея проросійського курсу в українській політиці є міфом – зараз вона вся є проукраїнською».

Отже, кого ж ми можемо назвати «проросійським» політиком в Україні?

Врешті решт, все це може маті дуже різні значення для Києва в порівнянні з тим, якого значення надає цьому Москва. І, по-друге, останні п’ять років показали, що за політикою в енергетичній галузі найбільш «проросійськими» політиками є саме Ющенко та Янукович, але не Тимошенко.

Росія довела свою неспроможність побудувати політичну та стратегічну спільноту, витративши десятиріччя на намагання й спроби це зробити із найбільш проросійським лідером у світі – президентом Білорусі Аляксандром Лукашенком. Білорусько-російський проект є мертвим, і Лукашенко зараз виглядає навіть менш проросійським, ніж Янукович. Лукашенко не дозволив Білорусі визнати «незалежність» Південної Осетії та Абхазії у той час, коли Партія Регіонів підтримала їх незалежність і українському та кримському парламентах (поряд із палестинською терористичною організацією Хамаз).

Жоден із українських політиків не погодиться стати «маленьким російським губернатором», за винятком Януковича. Але політика Ющенка та Януковича у сфері енергетики призвела до «русифікації» української зарубіжної політики. Як неофіційно визнають західні уряди, компромат, який назбирали на українських політиків Росія та РосУкрЕнерго є величезним, і він завжди компрометуватиме їх спроби при пошуках дійсно прозахідної політики.

Росія намагалася знайти проросійських лідерів у Білорусі та Вірменії через ідеологію та геополітику, а в Україні – через корупцію у енергетиці, яка охопила Ющенка, президентський секретаріат, окремих депутатів з Нашої України-Народної самооборони та газове лобі з Партії регіонів. Партія регіонів також через духовні та культурні зв’язки продемонструвала свою «мала російськість» під час візиту Патріарха Кирила до України та через підтримку образливого засудження України президентом М\двєдєвим.

Російська істерія, що виникла у березні після підписання прем’єр-міністром Тимошенко оновленого договору про трубопроводи свідчить про відсутність у Росії розуміння мотивації українських політиків. Росія просто нездатна уявити, що керівник українського уряду – прем’єр-міністр Тимошенко - має за найвищий пріоритет українські національні інтереси, а не поступки на користь інтересів Росії.

Питання про те, хто підтримує та хто отримає зиск від корумпованого посередництва РосУкрЕнерго у газовій сфері - також є показником того, хто дійсно проросійський в Україні. Прем’єр-міністр Тимошенко вивела корумпованого газового посередника РосУкрЕнерно з України, і в 2009 році Україна вперше з моменту здобуття незалежності стала державою, яка не має посередників у сфері українсько-російських газових взаємостосунків.
Президент Ющенко та його уряд на чолі з Єхануровим включили РосУкрЕнерго в українських договір про газопостачання у 2006 році. Керівник Нафтогазу на момент підписання цього договору був також головою антиросійського (чи все ж таки проросійського?) Конгресу українських націоналістів (КУН) - однієї із шести політичних партій прозахідного блоку «Наша Україна» яка була обрана до парламенту на виборах у березні 2006 року. Кращою назвою для КУНу була б «Комітет Управління Нафтогазом».

У лютому 2007 року прем’єр-міністр Тимошенко мобілізувала парламентарів на голосування проти приватизації українських трубопроводів, і за це проголосувала більшість у парламенті - 430 із 450 народних депутатів. Прем’єр Тимошенко змогла протистояти енергетичному тиску з боку Росії, готуючись до цьогорічної газової кризи та зробивши чотиримісячний запас газу. За три роки до цього уряд Єханурова не мав газового запасу та 4 січня 2006 року швидко поступився тиску з боку Росії, незважаючи на підтримку України з боку ЄС.

Більше того, допуск РосУкрЕнерго в українські газові відносини згідно газового договору від січня 2006 року дозволив цій компанії, як зазначав співвласник РосУкрЕнерго Дмитро Фірташ, контролювати три чверті продажів газу за межі України. Колишній міністр оборони та керівник парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони Анатолій Гриценко переконаний, що це було безпосереднє втручання в українську національну безпеку.
Такими своїми діями президент завдав школи українській національній безпеці, погодившись на корупційні газові оборудки. Газові контракти принесли корупційні вигоди Партії Регіонів, президентському секретаріату, кумам та членам родини як, наприклад, Петру Ющенку.

Присутність РосУкрЕнерго на українському енергетичному ринку за прямого благословення президента корумпувала український парламент та оточення президента, і взяла під контроль Партію Регіонів. Як писав Андре Вільсон, старший науковий співробітник Європейської Ради із зовнішніх відносин, «корупція у газовій галузі є фактором, на якому лежить найбільше відповідальності за відхід від шляху революції» (Wall Street Journal, 28 січня). Видання “The Economist» ( від 20 серпня) пише: «Національна ідея була дискредитована цинічністю та корумпованістю політиків, які є при владі та які заплямовані непрозорими газовими оборудками з Росією».

Дослідник-аналітик президентського аналітичного центру, який друкується під псевдо Петро Бусленко, написав для Ukraine Analyst («Український аналітик»), що «Віктор Балога як керівник президентської адміністрації налагодив тісні стосунки із двома конкуруючими групами всередині Партії Регіонів – старою донецькою гвардією на чолі з Борисом Колесніковим, що тісно пов’язана із олігархом Ринатом Ахметовим, та із газовим лобі, очолюваним співвласником РосУкрЕнерго Дмитром Фірташем».

Петро Бусленко зазначив, що «якщо у серпні 2007 року Балога відкрито критикував схеми РосУкрЕнерго в українському газовому секторі як корупційні та загрозливі для української національної безпеки, то з січня 2008 року від став одним із найпалкіших захисників інтересів РУЕ у конфлікті із прем’єр-міністром Тимошенко». У березні 2009 року цьому автору працівник головної служби інформаційної політики президентського секретаріату сказав, що «Фірташ залишається олігархом, щоб лише виплачувати «бонуси» - навіть найнижчим за рангом посадовцям секретаріату».

РосУкрЕнерго корумпувало президентський секретаріат з 2006 року, коли вище керівництво секретаріату отримувало надзвичайно велику фінансову вигоду. Рух України до ринкових цін за газ підтримувався прем’єр-міністром та зустрів спротив з боку президента. Україна може провадити незалежну зовнішню політику лише тоді, коли вона надалі не буде отримувати субсидійований газ від Росії. Україна продовжуватиме здійснювати свою зовнішню політику до тих пір, поки Росія надаватиме субсидійований газ Україні та матиме корупційні газові взаємини із українською владною елітою.

Енергетична політика прем’єр-міністра Тимошенко захищає національні інтереси України, захищаючи українські газопроводи від контролю з боку Росії. Це посилює суверенітет України та виводить енергетичний сектор з-під російського впливу. А підписання договорів з ЄС буде вигідним для української енергетичної системи.

Українські лідери, які підтримували корумповане РосУкрЕнерго та отримували від нього фінансову вигоду – Ющенко, Янукович та Яценюк завдяки своїй готовності до того, щоб стати корумпованими газовими посередниками, показали, хто дійсно є проросійськими кандидатами на президентських виборах. Газові субсидії та масова корумпованість українського енергетичного сектора впродовж 2005-2008 років завдали шкоди Україні щодо спроможності провадити незалежну зовнішню політику і забезпечили те, що українська політика у напрямку євроатлантичної інтеграції стала просто пустими балачками.

З 2010 року українська зовнішня політика буде вільною від газових посередників та газових субсидій і, таким чином, два головні кандидати – Тимошенко та Янукович – вперше в українській історії отримають можливість використати таку повну незалежність з користю для зовнішньої політики держави. За умов обрання президентом Тимошенко швидше за все використає цю повну незалежність у зовнішній політиці для підтримки української інтеграції в Європу. Якщо наступним президентом буде обраний Янукович то і не буде використовувати цю нову незалежність і українській зовнішній політиці.
Українські євроатлантисти з всього цього мають зробити правильні висновки та голосувати відповідно.

Тарас КУЗЬО