Політична смерть Литвина та інші наслідки президентської кампанії

Майже тиждень після другого туру президентських виборів 7-го лютого 2010 року країна чекала на реакцію основного опонента ще не до кінця легітимізованого переможця Януковича, яким є і напевне залишиться Юлія Тимошенко.

Поки одна частина України святкувала перемогу свого кумира, а інша — намагалася осягнути можливі наслідки реваншу біло-блакитних, сторона чинного прем'єра взяла тайм-аут на публічні висловлювання чи дії.

Для того, щоб, по-перше, оцінити вагомість зібраних фактів порушень під час виборів з боку штабу Януковича для подальшого оскарження результатів виборів у суді. По-друге, виробити та підготуватись до наступних контр-дій щодо легітимізації Януковича, як президента України.

По-третє, розібратися в надійності власних тилів та союзників в подальшій боротьбі.

Україну ще очікують парламентські кризи, вибори та перевибори, коаліціади і зради — тобто все, що вже було у минулий п'ятирічний політичний цикл.

От тільки гострота цих процесів залежатиме від того, чи педалюватиме ПР та її лідер Віктор Янукович вирішення конраверсійних для України питань мови, зовнішньополітичного та економічного курсу тощо.

Але вже зараз, коли ще до кінця не вирішено питання легітимізації чергового президента України, можна зробити певні важливі для країни висновки, що є наслідком останньої виборчої кампанії.

В Україні принаймні на найближчі роки утвердилася двопартійна політична система, яку складають дві політичні сили: Партія Регіонів та “Батьківщина”. Інші політичні сили або поглинаються цими двома, або сходять із політичної арени.

Серед таких: Рух Тарасюка, УНП Костенка, НПУ Литвина, НУНС Ющенка, Соціалістична Партія Мороза, Віче Богословської, СДПУ Онопенка, ПСПУ Кінаха тощо, які складаються на історичну поличку політичного непотребу поряд із СДПУ(о), НДП ті іншими колись впливовими політичними проектами.

Через декілька років опиняться на межі подолання прохідного бар`єру в ВРУ і Компартія України.

Лідери цих політичних партій або йдуть на політичну пенсію, або займають ряди депутатів десь в нижніх частинах списків партій-лідерів, чи погоджуються на ролі другорядних урядовців.

На жаль, наразі обидві лідируючі політичні сили мають яскраво виражений регіональний характер підтримки населенням країни, що по-перше, є наслідком цивілізаційних регіональних відмінностей (які, до речі, не є вже такими неподоланними).

По-друге, є і деякий час ще буде причиною антагоністичних протиріч між двома партіями.

Але хоча обидві із двох мегапартій і мають певні відмінності в поглядах на розбудову Україна, принаймні мова вже не йде про існування чи не існування країни, як самостійної держави!

На вільну нішу третьої сили претендують Тігіпко, Яценюк, Кличко, Тягнибок та Гриценко. Але їм ще потрібно організувати та закріпити у всіх регіонах України свої політичні сили. Що є дорогим і далеко не тривіальним завданням з точки зору масштабу організаційних питань.

З усіх вказаних претендентів найбільш реально готовим до ролі третьої сили є політичних проект Тігіпка, в тому числі, і з огляду на можливе майбутнє розчарування виборців в своїх політичних кумирах, що вже дало можливість Тігіпку зайняти почесне третє місце в першому турі виборів президента.

Володимир Литвин, який досі активно перетягував на себе ковдру третьої сили, “здувся” політично і матеріально, а результат 2,35% в першому турі президентських виборів дає мало надії на присутність у майбутньому парламенті його політичної сили, що стало сигналом для деяких впливових однопартійців Литвина шукати іншу політичну гавань. Принаймні київська міська партійна організація НПУ розвалюється на очах.

Жоден із фіналістів президентських перегонів не став беззаперечним переможцем виборів, не набравши більше 50% голосів виборців. А невеликий розрив між Януковичем та Тимошенко не дає надії на безхмарне та стабільне президентство.

Будь-яка коаліція в теперішній чи майбутній Верховній Раді буде дуже чуттєвою чи до розвитку економічної ситуації в країні, чи до бажання тієї чи іншої політичної сили вирішити контраверсійні політичні питання.

В усякому разі може настати епоха “великих компромісів”, тому що принаймні половина населення прагне реваншу, а надії іншої половини за рік-півтора можуть змінитися глибоким розчаруванням.

В разі інавгурації президента Януковича, його економічний союзник, якою досі була фінансова та економічна криза в країні і світі, стає потужнім економічним опонентом.

Без професійних та рішучих дій майбутнього уряду перемога майбутнього президента може видатися пірровою перемогою. Звалювати все на попередній уряд можна буде хіба що з півроку.

В економіці не буває чудес, а світова економічна кон`юнктура не залишає надій на те, що експортно-орієнтовані галузі економіки зможуть бути донором економічного зростання країни. Скоріше навпаки.

Тому майбутньому уряду країни доведеться таки почати здійснювати економічні реформи, направлені перш за все на стимулювання вітчизняного виробника та внутрішнього ринку споживання.

Без преференції малому та середньому бізнесу, без реформи дозвільно-контрольної та грошово-кредитної систем, без покращення підприємницького клімату в країні годі й мріяти про економічне зростання.

А обіцянка Януковича про те, що через два роки середня пенсія виросте до 2000 гривень на місяць, може бути виконана тільки за рахунок масштабної інфляції, що знищить і вітчизняного виробника, і банківську систему, і середній клас країни.

Враховуючи те, що наразі в Україні склалась така демографічна ситуація, що вже на 10 працюючих є 9 пенсіонерів, то, щоб забезпечити такий рівень середньої пенсії, середня зарплата повинна зрости принаймні втричі — із сьогоднішніх майже 2000 до 6000 гривень!

Будь-який уряд, який зможе забезпечити відповідний рівень зростання ВВП за два роки, увійде в світову історію як найуспішніший уряд сучасності, а прем'єр-міністр такого уряду стане світовою знаменитістю!

Інакше — інфляція на рівні 200-300% за два роки! Пам'ятаючи, що в економіці чудес не буває, Януковичу, в разі успішної інавгурації, через два роки доведеться “позичити у Сірка очі” та вибачитись перед пенсіонерами, що повірили та довірились йому. А опозиція не спатиме.

Майбутній президент України, незалежно від прізвища та статі, повинен засвоїти головний урок поки що чинного президента: одразу після інавгурації він повинен стати президентом України, а не найближчого свого оточення.

Якщо розмежувати інтереси країни та інтереси команди не вдасться, президента очікує такий же дрейф до безславного та ганебного кінця своєї каденції.

А успіх чи не успіх президентства в наступній п'ятирічці лежить скоріше в економічній, ніж політичній площині. Проте, не може бути економічних успіхів без економічної, а також і політичної свободи громадян.

Будь-яка диктатура, по-перше, вб'є і так слабку економіку, по-друге, викличе шалену протидію громадян, які вже звикли до певного рівня свобод в країні.

Людей цікавить і цікавитиме набагато більше економічне благополуччя своєї сім'ї, ніж те, якою мовою ведеться судочинство чи дублюються кінокартини.

Власне, важливіше забезпечити справедливість судових рішень чи демонструвати цікаві кінокартини — наприклад, “Аватар” вся країна із задоволенням переглянула з українським дубляжем.

Час слів закінчився. Видовища не замінять хліба. Країна чекає на ефективний державний менеджмент. А розчаровані шахтарі та металурги не поїдуть на заробітки в Іспанію чи Португалію. Вони поїдуть шукати правди в Київ. А кияни, в такому разі, підтримають їх із завзяттям Майдану.

А коли Схід і Захід дійсно стануть разом під стінами Кабміну, Верховної Ради та секретаріату президента, мало нікому не покажеться...

Сергій СОРОКА