Польська режисерка Агнешка Голланд: “Мігранти стають дуже важливим політичним інструментом для диктаторів”

Польська режисерка та сценаристка Агнешка Голланд очолювала Європейську кіноакадемію, а цьогоріч стала членкинею журі Венеційського кінофестивалю. Український глядач давно знає Голланд, зокрема за її попередній фільм “Ціна правди”, що розповідає історію британського журналіста Ґарета Джонса, який першим відкрив західному світу правду про Голодомор 1932—1933 років в Україні.

Навесні 2024 року в українських кінотеатрах вийшов у прокат її фільм “Зелений кордон”. Фільм розповідає про шлях сирійських біженців, які приїхали до Білорусі, щоб потім перетнути білорусько-польський кордон і дістатися країн Європейського Союзу. Але через те, що уряди обох країн одного дня вирішили закрити кордони, мігранти залишаються в невизначеній зоні та з невизначеним для себе майбутнім. Фільм ґрунтується на реальних розповідях і переповідає історії самих мігрантів, активістів, які намагалися їх урятувати й надати медичну допомогу (адже люди просто губилися в прикордонному лісі й проводили в ньому тижні), а також прикордонників, перед якими поставали важкі моральні дилеми: виконувати накази чи допомогти тим, хто тікає від війни?

І хоча спершу автори планували розповідати лише про польсько-білоруський кордон, повномасштабне вторгнення російської армії в Україну також уплинуло на те, яким світ побачив фільм Агнешки Голланд. Режисерка, яка й сама допомагала українцям, котрі перетинали кордон, рятуючись від обстрілів, вирішила зобразити те, як люди в Польщі відреагували на війну, що почалася й триває поруч із ними.

— Пані Агнешко, знімання фільму “Зелений кордон” розпочалося навесні 2023 року. Проте події, які ви описуєте у фільмі, сталися влітку 2021-го. Що для вас стало поворотним моментом, коли ви сказали собі “Я робитиму про це фільм”?

— Рішення про те, що зніматиму фільм про біженців на білорусько-польському кордоні, я прийняла досить швидко. Майже відразу, як усі ці події сталися. Все почалося в серпні 2021 року, коли в селі Уснаж-Гурни було заблоковано групу людей із Афганістану. З одного боку їх заблокували білоруські прикордонники, а з іншого — польські. Спочатку польські прикордонники допомагали їм, приносили їжу та воду. Та згодом згори віддали наказ ізолювати біженців. Декілька тижнів ці люди перебували в пастці, без можливості кудись поїхати чи виїхати з того кордону. Серед них були жінки та підлітки, й вони почали хворіти. З того моменту відчуття безсилля почало зростати.

Для мене було цілком зрозуміло, що цей так званий коридор, яким рухалися біженці, відкрили Лукашенко та Путін. Люди, які їхали до Білорусі, аби потім потрапити до країн ЄС, здебільшого були з Близького Сходу: Афганістан, Сирія, Курдистан (курдський Ірак). Пізніше до них доєдналися й мігранти з Африки, а потім і з Куби. З Афганістану, наприклад, люди тікали від “Талібану” (2021 року США вивели війська з Афганістану. — Т.Б.). Наш уряд, який на той час був популістським, вирішив, що це чудова нагода взяти щось із цієї ситуації для свого електорату. Й вони почали порушувати як міжнародні норми законодавства, так і Конституцію Польщі.

Довкола кордону встановили “закриту зону”, яка забороняла проїзд далі. А весь кордон — це практично великий ліс. Люди, які його перетинали, губилися в тій зоні, вони не були підготовлені до цього й до тих умов, які там застали. І коли активісти та лікарі хотіли надати біженцям допомогу, їм заборонили наближатися до кордону, до цих людей. Заборонили під’їжджати до кордону й ЗМІ.

У той самий час почалася дискредитаційна кампанія проти мігрантів на кордоні: цих людей називали “терористами”, “ґвалтівниками” та “педофілами”. І медіа, які дуже обережно висвітлювали ситуацію на початку, прийняли цю заборону на доступ до кордону. Як на мене, це був досить небезпечний крок, що можна було так легко цензурувати ліберальні й демократичні ЗМІ. Також серед влади побутувала така фраза, що американці програли війну у В’єтнамі, бо дозволили медіа її висвітлювати. Й ті кадри з війни змінили думку американців про неї. І це правда.

— Ви якось реагували на такі дії тодішньої влади?

— У другій половині вересня 2021 року на одному польському кінофестивалі я отримала нагороду за свою роботу й користуючись нагодою, бо в залі були політики від керівної тоді партії “Право і справедливість”, почала досить відкрито говорити про ситуацію на кордоні. Й після цієї промови я замислилася над тим, які інструменти в мене є, які, як я вірю, важливі і для майбутнього загалом. Я режисерка й знаю, як робити художні фільми. І я можу зобразити героїв, які відображатимуть реальність.

І тоді, наприкінці вересня, вже почалася робота над фільмом. Я долучила до неї продюсера, сценариста й дослідників. Ми почали збирати докупи матеріали, бо їх було досить багато. Розмовляли з активістами, котрі допомагали мігрантам, із місцевими жителями, які жили поруч із кордоном, із самими мігрантами та журналістами. Коли зібрали багато письмових свідчень, перед нами постала проблема, як розповісти саму історію. Ми думали, чи фокусуватися на одному герої, чи робити цю історію багатоголосою. І вирішили взятися за другий варіант. Наприкінці 2021 року в нас уже був готовий сценарій фільму. І згодом ми почали шукати гроші для зйомок. Було зрозуміло, що ми не можемо звертатися по фінансову допомогу до польських офіційних урядових інституцій.

Коли росіяни розпочали повномасштабну війну в Україні, ми призупинили роботу над фільмом. І я побачила, як різні поляризовані й роз’єднані групи в польському суспільстві почали солідаризуватися та допомагати Україні. Серед тих, хто допомагав, була і я сама.

— Початок повномасштабної війни в Україні додав іще одну оптику до вашої роботи над фільмом?

— Я зрозуміла, що певним чином це частини однієї історії. З 2015-го, після того, як у ЄС посилилися міграційні процеси, це змінило європейську політику. Я зрозуміла, що це величезний виклик для нашої сучасності. Це не припиниться через той клімат катастроф, який зараз панує в різних країнах, де йде війна. І великі міграційні процеси є неминучими. Якщо ми не будемо до цього готові ментально, політично та соціально, ми також за це платитимемо. Що ми здебільшого сьогодні робимо в Європі — оберігаємо наш комфорт. І захищаючи цей комфорт, ми дедалі більше готові жертвувати цінностями, як-от права людини, солідарність і свобода. І в підсумку, боюся, в нас не буде ні комфорту, ні цінностей. Це перспектива, яку я бачу, й досить чітко.

Як людина, громадянка та режисерка я говорю про це голосно. Тепер це поширена думка за цього уряду.

— Ви вже казали, що це кіно замислювалось як художня, а не документальна стрічка. Але в основу лягли історії людей, які перебували на кордоні. Хто з ваших героїв реальний, а хто — вигаданий?

— Практично більшість подій — це задокументовані історії. Ми брали ці історії як від активістів, так і від біженців. Наприклад, сирійська сім’я у фільмі — це декілька об’єднаних розповідей. Коли ми почали готуватися до знімання, я багато працювала із сирійськими акторами, які стали біженцями.

Ми працювали над тим, аби скласти ці історії докупи. Але шматочки було взято з реальності. Це мікс документального й художнього кіно, але структура історії, те, як вона побудована, — звісно, це те, як працює художнє кіно. Й усі герої у фільмі — професійні актори, за винятком якихось незначних персонажів. І деякі з акторів були волонтерами та їздили до лісу.

Ми знали, що це складна тема для Польщі. Я була впевнена, що маю задокументовані свідчення того, що показую. Проте фільм зрозуміли далеко за кордонами Польщі. Його показують майже в усіх європейських країнах, от незабаром покажуть у скандинавських країнах, США, Канаді й Австралії.

— Я хотіла вас окремо запитати про героїню — жінку з Афганістану. Вона освічена, говорить англійською, в неї є гроші. І людина опиняється в однакових умовах із рештою біженців. Ви навмисне ввели її як звичайного протагоніста, показуючи, що біженці — це не завжди й не обов’язково бідні люди, що війна стосується всіх?

— Образ цієї героїні заснований на реальній людині. Це була жінка з Курдистану, їй було близько 50 і вона працювала вчителькою англійської мови. Вона була дещо наївною стосовно справедливості та прав людини в Європі. Я подумала, що це чудовий образ, аби протиставити його стереотипам, буцімто всі біженці — це бідні люди, які прагнуть соціальної допомоги в Німеччині чи Польщі.

Подібною до цієї була історія айтівця з Афганістану, який також застряг на білоруському кордоні. І багато афганців, які взаємодіяли з міжнародними місіями в Афганістані (до приходу талібів. — Ред.) й не встигли на літак у тій хаотичній евакуації, пізніше намагалися втекти. Бо вони наражалися на реальний ризик через цю співпрацю. Люди тікали від справжніх тортур і небезпеки для їхнього життя.

Путін і Лукашенко ще 2015 року зрозуміли, що провокуючи хвилі міграції, вони насправді борються з Європейським Союзом. Ми показуємо нашу слабкість, і вони це використовують. Гадаю, розпочинаючи повномасштабну війну в Україні, вони сподівалися на щось подібне. Що в них буде подвійна перемога: така велика хвиля мігрантів змінить політичну та соціальну ситуацію в країнах, куди ті переїхали, й вони зменшать населення України, як зробили це під час Голодомору.

Мігранти стають дуже важливим політичним інструментом для диктаторів. І демократичний світ показує, що не шукає шляхів розв’язання ситуації — він тотально реактивний. І питання мігрантів також використовують європейські політики в цілях їхніх популістських партій.

Та що було цікаво мені — це людський вимір. Що це означає для людей по різні боки цієї ситуації: мігрантів, активістів, місцевих жителів, прикордонників.

— Прикордонників було важче зібрати у фільмі?

— Прикордонники — звичайні польські хлопці. Але ситуація змінила їх. Для когось вони стали тими, хто карає, а для когось — героями. Але вони також були у стресовому стані та якоюсь мірою покинуті. Дехто з них пішов зі служби, скориставшись можливістю дострокового виходу на пенсію. В декого були ознаки посттравматичного синдрому. Дехто говорив із нами й розповідав неймовірні історії, а також підтверджував історії, які ми чули від біженців і активістів. Я їх не засуджую, в мене є певне співчуття до всіх. Проте я також хотіла показати, що були події, які тягнули за собою насильство.

— Коли ви тільки почали працювати над фільмом, чи могли подумати, що тодішня керівна еліта й частина суспільства так негативно його сприймуть?

— Так, я очікувала, але не уявляла масштабу. Кампанія із цькування мене йшла від владної верхівки. Це було безпрецедентно. Все відбувалося перед виборами, й вони хотіли використати цю кампанію ненависті як інструмент, аби підняти голоси деяких своїх виборців. Але це не спрацювало. Звісно, це неприємно й трохи небезпечно, коли тебе називають і “сталіним”, і “геббельсом” одночасно. Протягом кількох тижнів, коли я була в Польщі, перед прем’єрою фільму, я наймала охоронців, аби уникнути фізичних нападів. Та оскільки вони перестаралися, це зіграло в протилежному напрямку. Це була промоція нашого фільму, люди захотіли його побачити. Якби ці зусилля перевести в гроші для реклами, то в нас не було б такої фінансової можливості для промоції фільму.

— Дехто з критиків каже, що ваш фільм змінив політичну ситуацію в Польщі й результат останніх парламентських виборів саме такий зокрема й завдяки вашому фільму. Як ви це сприймаєте?

— Але могло вийти й інакше. Я гадаю, що так, невеликою мірою фільм відіграв свою роль. Бо емоційна реакція на нього в Польщі була дуже-дуже сильною. В мене ніколи не було таких зустрічей після моїх фільмів, а я робила кіно на досить важливі теми. Але в цьому випадку кіно щось змінило всередині людей. Обговорення були нескінченними, й під час них люди плакали. Це було сильно, й люди розуміли, що ми живемо в світі, де цінності важливі, й можемо намагатися зробити цей світ кращим. Це допомогло декому більше думати про вибори, ніж до того. Може, це були один чи два відсотки, але це допомогло.

— Ви говорили про те, що знімання почалося навесні 2023-го. Чи сцена на українсько-польському кордоні, де йдеться про перші дні повномасштабної війни в Україні й те, як українські жінки та діти намагалися врятуватися, була у фільмі від самого початку, чи ви включили її після повномасштабного вторгнення в Україну?

— Після. Для поляків війна в Україні була географічно ближчою. І в нас спільний ворог — Путін. У Сирії це також був він, бо відігравав велику роль у тій війні, але люди не вибудовували цих зв’язків так легко.

— Я дивилася фільм цього березня. І жінка, яка сиділа біля мене в кінотеатрі, на сцені польсько-українського кордону почала плакати. Гадаю, вона щось подібне переживала, що ви показали на екрані, тобто вона могла, ймовірно, переходити той кордон у лютому 2022 року. На вашу думку, поляки зрозуміли небезпеку російської агресії, коли в Україні почалася велика війна?

— Гадаю, географічна та культурна близькість відіграла роль, і ми могли уявити те, від чого рятувалися українці. Й така брутальна війна, яку розпочав Путін, актуалізувала страхи про те, що ми можемо бути наступними. І поляки виявили співпереживання та солідарність із українцями. Люди допомагають не лише тим, хто перетинав кордон, а й у зборах та купівлі невеликих дронів. Ця допомога триває. Й ця позиція серед поляків, що ми маємо допомагати Україні, залишається досить сильною.

— Ваш фільм завершується тим, що людяність завжди перемагає, хоча досі коштує дорого. Чи ви вірите в те, що людяність перемагатиме не лише у вашому кіно, а й у реальному житті?

— Я сподіваюсь, але дещо песимістично налаштована. Боюся, перед тим, як ми знову зможемо відновити згаслу солідарність і забезпечити гідність і безпеку кожного, почнеться велика війна. Бо, на жаль, прийняття насильства й жорстокості як засобів вирішення проблем, які ми маємо в сучасності, зростає.

Тетяна БЕЗРУК, журналіст