Один вечір у Донецьку

У Донецьку я буваю нечасто, але якщо така поїздка все ж трапляється, — незалежно від того, у справах чи ні, — завжди намагаюся відвідати кілька улюблених місць, до яких належать невелика лавочка у віддаленому кутку парку Щербакова і Львівська майстерня шоколаду, де можна спокійно випити філіжанку кави й відпочити від війни.

Але іноді доводиться вибиратися й у віддаленіші райони міста, і мушу сказати, що тільки в цьому випадку війна розкривається перед вами повною мірою, дроблячи Донецьк на цілі сектори якогось цілковитого сюрреалізму, у якому спокій і тиша поєднуються з жорстокими обстрілами лише за кілька зупинок від вас.

Свій маршрут я, як завжди, почав із парку Щербакова, але вже тут мені не вдалося затриматися надовго, тому що за кілька хвилин на сусідній лавочці всілися троє хлопців з автоматами, у бронежилетах і з пов’язками “військовий патруль”. Я піднявся й пішов у бік Львівської майстерні.

Уже не раз було сказано, що центральна частина Донецька сьогодні — це, певно, взірець роботи комунальних служб: десяток видів висаджених квітів, підстрижені газони, чисті сквери й бульвари, діючі фонтани, розмічені дороги — все це створює дуже приємне враження, якщо не брати до уваги, що то заслуга ворога.

А ось Майстерня трохи підкачала: більша частина меню виявилася недоступною (як-от гарячий шоколад, деякі види кави й чаю, цукерки), відвідувачів практично не було й зникла вся музика, через що в закладі стало незатишно. Затримавшись і тут ненадовго, я нарешті поїхав на залізничний вокзал.

20-хвилинну поїздку тролейбусом до цієї, поза сумнівом, знакової точки міста супроводжує цілий блок “республіканської” пропаганди: приємний жіночий голос пропонує вам записатися в ряди “ополчення” й повсякчас нагадує, що оплачений проїзд — це податки в казну “республіки”. Дивишся у вікно, а там білборди, на яких дружина Мотороли вітає свого чоловіка з річницею весілля. Також по всьому місту розклеєні анонси майбутнього грандіозного шоу, покликаного вибрати найкраще подружжя з числа “ополченців” та їхніх наречених і нагородити весільною подорожжю. “Голосом” проекту гордо оголошена російська співачка Чічєріна.

Вокзал виявився наглухо зачинений, на напівпорожній площі — поодинокі пасажири в очікуванні тролейбуса. Абсолютна тиша, але варто пройти підземним переходом за колії, на той бік — і картина зовсім інша. Тільки-но ви вийшли з “підземки” — на вас обрушується гуркіт мінометних залпів і кулеметних черг. Кілька покинутих тепловозів із розбитими вікнами, порожній перон і така сама безлюдна автобусна станція, мінометні розрахунки, що стоять буквально серед житлових вулиць у глиб селища.

Особливо вразила бабуся, яка ледь виповзла з-за хвіртки свого будинку, коли неподалік розірвався снаряд. Вона завмерла в якійсь розгубленій позі, що нібито говорить: життя може обірватися просто зараз, але нічого іншого, окрім як мовчки дивитися на дорогу, вже не лишилося.

Повертаючись назад тією самою “підземкою”, я зустрів двох хлопців, що грали на гітарі пісню “Наутілуса” і Насті “Даром” із фільма “Брат”, і дівчинку, яка стояла з капелюхом і збирала пожертвування від нечисленних перехожих. Мені відразу ж спав на думку епізод із фільму “Титанік”, коли корабель уже тонув, а музиканти й далі грали. За 200 метрів звідси, нагорі, розриваються міни, тоді як тут усе здається вже зовсім іншим, ніби ти потрапив на один зі знаменитих “квартирників”. Водночас підземний перехід — найбезпечніше місце в цьому районі, й ідея зіграти тут мені не здавалася такою вже й поганою.

Доки чекав на тролейбус, обстріли серйозно посилилися, і в момент, коли пасажири вже заходили в салон, прилетіла “отвєтка”: зважаючи на кількість вибухів (близько дюжини) й практично нульовий інтервал між ними, це був не міномет, а, най­імовірніше, АГС. Один хлопчак буквально влетів в салон із криком “Поїхали!” й розсіяною усмішкою.

Я благополучно знову дістався до парку Щербакова й уже збирався йти на макіївський автобус, як на виході з парку мене зупинив той самий “військовий патруль” і попросив документи: вони мене, як і я їх, теж запам’ятали. Певно, нашим “захисникам” здалося надто дивним, що цілий день мелькаю в них перед носом. Після невеликого допиту я поїхав додому, хоча в голові всю дорогу чомусь крутився лише один напис, який помітив ще на дверях Donetsk City: “Дайте миру шанс. Джон Леннон”.

Станіслав ВАСІН