Обережні Штати Америки. Які проблеми у підтримці України не знімає рішення Конгресу США

І про це треба говорити відверто, адже Сполучені Штати навіть на Заході все частіше називають ”вікном вразливості” України. А від визнання проблеми залежить, як будувати подальшу роботу на євроатлантичному треку. 

По-перше, схвалення допомоги не змінює генеральну лінію США щодо завершення війни проти України. Причому цю генеральну лінію поділяють і президент Байден, і кандидат у президенти Трамп.

Війна, на їхню думку, має закінчитися так званим “переговорним врегулюванням” (negotiated settlement).

Звісно, їхні позиції мають відмінності.

Байден хотів би зробити все елегантно, щоби створювалося враження, ніби такі перемовини відбуваються за ініціативи і враховуючи інтереси України, а Трамп не приховує, що хоче робити згідно з власним планом врегулювання “за 24 години”.

Інша суттєва відмінність — те, що Байден навряд чи погодився б на будь-яку форму легітимізації, із визнанням з боку США, навіть частини окупованих територій за Росією, натомість Трамп неодноразово давав зрозуміти, що для нього територіальна цілісність України не є особливою цінністю (як, до речі, й територіальна цілісність деяких інших країн світу). 

Читач, який стежив за новинами з Конгресу, може спитати: а як же згадки про перемогу України в законі, ухваленому переконливою більшістю в обох палатах?

Поодинокі згадки про українську перемогу, звісно, важливі, бо дозволяють не маргіналізувати це поняття навіть у ситуації, коли Україна, як і у 2022 році, знову вимушена боротися фактично за своє виживання. Але водночас вони не повинні вводити в оману. Потрібно чітко розрізняти серед американського політикуму:

1. голоси тих, хто дійсно вболіває за перемогу України та поразку Росії, і тих, хто використовує вимогу до президента США розробити стратегію української перемоги як своєрідну політичну пастку, розуміючи, що останній цього не зробить;

2. голоси тих, хто вживає слово “перемога” в українській інтерпретації, і хто намагається її запакувати у сам факт збереження держави Україна — з 20 чи навіть більше відсотками територій, окупованих РФ.

Останнє навіть не приховують — були численні публічні заяви нинішньої адміністрації про те, що “Росія вже стратегічно програла, Україна вже стратегічно виграла”. Тобто підміняють поняття, прирівнюючи перемогу України до її виживання.

Мовляв, ви вижили — тож це і є ваша перемога. 

Зважаючи на ставку Вашингтона на “переговорне врегулювання”, Україні важливо не припиняти пояснювати, що наша позиція — інша, та підживлювати її за допомогою наших однодумців-республіканців у Конгресі. Зокрема, через тріо прибічників рейганівської концепції “миру через силу” (peace through strength), відомих у вашингтонських кабінетах “як три Майки” (Тернер, МакКолл, Роджерс). Цей підхід є альтернативою популярних у трампістських аналітичних колах концептів “сплячого НАТО” і тому подібного.

Те, що формула “peace through strength” знайшла відображення у назві законопроєкту, ухваленого у пакеті з українським “сапплементалом” — важливий сигнал про те, що цей підхід має прибічників. І ті, хто знає, які дискусії щодо її релевантності точилися в Республіканській партії останнім часом, зрозуміє, чому посол України в США Оксана Маркарова двічі окремо похвалила назву законопроєкту в своїх дописах у соцмережах.

Адже для України втілення формули “peace through strength” — це неможливість примусу нас до “миру” через де-факто капітуляцію України. 

По-друге, ухвалена допомога не змінює характер американського лідерства у війні РФ.

Зеленський у телефонній розмові в понеділок похвалив Байдена за “рішуче глобальне лідерство США”. Але подивімося правді у вічі: якщо це й лідерство, то навряд чи глобальне і точно не рішуче.

Швидше, в контексті дій Білого дому варто говорити про феномен “стримуючого лідерства”, яке не завжди надихає, а інколи навіть демотивує (англійською це найвлучніше назвати discouraging leadership). І йдеться не тільки про політичну дисфункціональність Конгресу впродовж добрих пів року. Є ціла низка питань, з якими американські партнери стримують інших союзників в ухваленні тих чи інших рішень або ж у наданні Україні певних видів озброєнь чи обладнання.

Під час нещодавнього візиту авторки цих рядків до європейських столиць — Парижа, Рима, Берліна — доводилось неодноразово чути розповіді про те, як поважний представник адміністрації Байдена обдзвонював країни НАТО з ідеєю чи то порадою не брати участі у “саміті Макрона” 26 лютого, який французький лідер збирав для формування коаліції держав, готових до рішучого опору агресії РФ.

Та й представництво Вашингтона на цій події було красномовним: в той час як абсолютна більшість європейських учасників, які доїхали до Парижа, були представлені на рівні лідерів, від США приїхав помічник держсекретаря. 

Але Україні потрібне не “стримуюче лідерство”, а коаліція рішучих.

Сполучені Штати Америки можуть до неї доєднатися.

Оголошене рішення про надсилання до України більше військових радників — правильний крок. Але за ним мають йти і відповідні рішення про ATACMS дальністю понад 300 км, і дозвіл вражати потрібні цілі на території РФ як українською, так і американською зброєю, і розблокування запрошення України до членства в НАТО.

А наразі чи не єдиним пунктом у питанні війни в Україні, в якому лідерство США є беззаперечним, є конфіскація заморожених російських активів. І це треба належним чином визнати. 

По-третє, з ухваленням допомоги не змінюється класифікація війни РФ в Україні з боку США.

У Вашингтоні її вважають і надалі вважатимуть європейською війною. А отже, саме Європа має, за тамтешньою логікою, приділяти Україні більше уваги та надавати більше ресурсів. Подейкують, одним з аргументів (хоча й не основним), які помʼякшили позицію Трампа щодо закону про допомогу Україні, було усвідомлення того, що Європа вже дає Україні більше допомоги і зобовʼязується давати ще більше.

Тут доречно нагадати: ще за часів свого президентства Трамп вважав, що не просто Європа, а саме чомусь Німеччина має надавати Україні найбільше допомоги. Сьогодні саме так і відбувається — Берлін вже став лідером у Європі у цьому питанні. 

Тому важливо пояснювати у США, що ця війна, хоча її гаряча фаза і точиться в Європі, не може вважатися тільки європейською хоча б тому, що в ній вже задіяні Північна Корея, Іран, Китай, які активно допомагають РФ воювати проти України. 

Закріпити у США цілком правдивий наратив, що Україну атакують не лише Росія, а й Китай, Північна Корея та Іран — це важлива мета. Адже ці держави, на відміну від РФ, посідають високі позиції у шкалі загроз у сприйнятті сучасної американської аудиторії.

Але нам треба також усвідомлювати, що, попри усі зусилля з переконання, ми не змінимо взаємозалежність допомоги з Європи і з Америки. Тобто чим більше ми отримуємо від європейців, тим більше маємо аргументів для отримання масштабнішої допомоги від США. 

Звідси — по-четверте. Схвалена допомога не змінює факту, що США входять у смугу стратегічної невизначеності.

Солідарність американських гравців навколо переобрання Байдена чи Трампа стає важливішою за солідарність з Україною. Відтак важливо, засукавши рукави, працювати й надалі в європейських столицях, деякі з яких можуть стати опорою коаліції рішучих.

На жаль, низка важливих європейських країн і надалі тяжіють до того, аби реагувати на війну в Україні в рамках параметрів стримуючого лідерства США. Утім, реальний шанс на обрання Трампа й понад пів року блокування допомоги у Конгресі дещо “підбадьорили” європейців та змусили багатьох замислитися про безпеку Європи та більш самостійну підтримку України.

Наше завдання — щоб затверджена допомога і зростаючі рейтинги Байдена не збили їх з цієї траєкторії. 

Ну і, нарешті, по-пʼяте. Надана допомога навряд чи може повністю відновити довіру до США з боку України та її найбільших партнерів.

Втрати від тривалого свідомого блокування допомоги надто високі, а запити ЗСУ навіть для “стабілізації” східного фронту — вищі за готовність їхнього задоволення з боку Пентагону. Щоби подолати цю кризу, необхідно задіяти усі можливі шляхи допомоги та інструменти, наявні у президента США, зокрема в рамках програми EDA (Excess Defence Articles). Досі Білий дім не хотів їх використовувати, напевно, вважаючи, що вони можуть послабити аргументи щодо критичності негайного схвалення допомоги Конгресом. Тепер цієї застороги нема. Але є натомість законодавча “подача” з ATACMS 300+, яка ставить Байдена перед вибором... 

Також необхідно попрощатися з популярною риторикою, що США нам “нічого не винні”, тобто не зобовʼязані допомагати, і рівняються виключно на національні безпекові інтереси.

З юридичної точки — дійсно нічого не винні, але з політичної та моральної перспективи, які так само важливі для пересічних американців, США несуть пряму відповідальність щонайменше як ініціатори Будапештського меморандуму. Тому на додаток до компліментарних заяв про двопартійну підтримку України з боку США важливо не забувати говорити і про двопартійну відповідальність, при цьому й надалі пояснюючи, чому підтримка України — і в американських безпекових інтересах.

І зараз Україна дедалі більше працює над просуванням цих ідей.

Парадоксально, але саме місяці блокування допомоги США підштовхнули Україну до якісних змін у цьому питанні, до роботи з аудиторіями, чий голос особливо важливий для республіканського політикуму (до прикладу, з тими ж євангелістами).

Це, можливо, найбільш безперечний плюс (поруч з “прокиданням” Європи) від тривалого блокування допомоги Україні у Конгресі США.

Альона ГЕТЬМАНЧУК, директорка Центру “Нова Європа”, старша асоційована аналітикиня Атлантичної ради США