Неєвропейський КПК за крок до другого читання. Обговорення чи “заговорювання”?

На цьому засіданні планується, зокрема, озвучити інформацію про результати обговорення членами робочої групи порівняльної таблиці до вказаного проекту. Проте, чи врахують депутати принципові зауваження до нього з тих майже 4000 пропозицій, які надійшли до парламенту?

З огляду хоча би на результати засідання 6 березня Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права щодо ухваленого у першому читанні проекту КПК, його розробникам є над чим працювати.

Але обсяг роботи не лякає деяких народних обранців. Перший заступник голови профільного Комітету Володимир Олійник листом попросив голову ВРУ винести проект КПК на друге читання вже у цей четвер, а потім заявив, що проект буде винесений на голосування 20 березня.

Тому є підстави для хвилювань, що визнаний президентом як пріоритетний цей проект буде схвалено з урахуванням лише пропозицій робочої групи, секретарем якої є радник президента Андрій Портнов.

До речі, саме таке рішення щодо урахування пропозицій було прийнято у понеділок на спільному засіданні цієї групи та профільного комітету. Легітимність такого рішення, як і самого засідання, вже викликало обґрунтовані застереження частини нардепів. Щоправда, від опозиції.

Міністр юстиції Олександр Лавринович під час зустрічі з доповідачем Комітету з юридичних питань та прав людини ПАРЄ Марі Бек пов’язав прийняття КПК з питанням “зміни стилю життя суспільства”: “Це зміна правової культури суспільства, зміна самосвідомості прокурорів, слідчих, суддів, це зміна свідомості громадян”.

Безперечно, така зміна Україні потрібна. Потрібен суспільству і новий КПК. Зобов’язання щодо його прийняття Україна взяла на себе ще у далекому 1995 році, вступаючи до Ради Європи. Але в якому вигляді він потрібен? Ось у чому проблема! Навряд чи європейці наполягають на тому, щоби у новому КПК їхній досвід мило поєднувався з радянською традицією.

Ідеально недосконалий проект

Громадсько-політична оцінка тих положень проекту КПК, що потребують, зокрема, удосконалення чи додаткової аргументації (яка давалася свого часу в моїх з колегою статтях), вочевидь, спрямована на те, щоби новий КПК досягнув мети, на якій наголошував пан Медведчук, а саме: “зміцнення конституційних гарантій забезпечення природних прав і свобод громадян”.

Тих самих прав, які, за словами Вадима Колесніченка, “частіше за все залишаються вивіскою української держави, за якою приховано не зовсім привабливий фасад та “кухня” функціонування державного апарату чи діяльності так званих професійних правозахисників”.

Відверто кажучи, дивовижно чути такий аргумент Віктора Володимировича на нашу критику: проект КПК “не може бути ідеально досконалим”. Ніби ця обставина забезпечує йому імунітет від обговорення?

Справа не у “не ідеальності” проекту. Радше турбують закладені у нього завідомо суперечливі положення та інститути.

Надмірно активна кампанія влади з пропагування позитивних новацій вказаного документа змушувала подивитися на нього під іншим кутом зору, спробувати знайти недосконалі сторони деяких з пропонованих інститутів, невідповідності пропонованих положень Конституції, а подекуди — спрогнозувати особливості їхньої дії у руках тих, хто сьогодні займає посади слідчих, прокурорів, суддів.

І саме з метою не дозволити “черговий раз забалакати” проект КПК (його недоліки), як називає це екс-глава Адміністрації президента у його публікації “розвиток подій і дискусій” навколо цього документа, ми вирішили зосередити увагу на тих моментах проекту КПК, що, як свідчать повідомлення ЗМІ, не знайшли сприйняття в юридичній спільноті.

Видається, що, принаймні, частину з описаних нами недоліків проекту КПК можна би було усунути до моменту його прийняття у парламенті.

Але представники влади дискусію про цей проект намагаються проводити у дусі, який вдало охарактеризував Михайло Жванецький у монолозі “Стиль суперечки”. Для того, щоби у цьому переконатися, достатньо ознайомитися з блогом Вадима Колесніченка. Що тут скажеш? Як зазначав Оскар Уайльд, “критика потребує куди більше культури, ніж творчість”.

Законопроект з невиліковними вадами?

Видатний філософ права, професор Гарвардського університету Лон Л. Фуллер з-поміж причин, які перешкоджають цілісності правової системи, назвав видання суперечливих законів та надмірно часту їхню зміну. Хіба не це спостерігаємо мало не щодо кожного із законів України?

У своїй публікації Медведчук стверджує: “Закон України “Про судоустрій”, що увійшов у практику нормотворення як “мала судова реформа” мав невиліковні вади новонародженого, про що свідчить його подальше скасування”.

На жаль, значна частина пропонованих державними діячами законів мають саме такі вади. У цьому контексті не можна не згадати так звану конституційну реформу 2004 року, одним з ідеологів якої був сам Медведчук.

Щоправда, у 2009 році для журналу “Корреспондент” він написав статтю “Беру свої слова назад”, в якій визнав, що “настав час все повернути на круги своя — іншого шляху відновити законність, порядок і авторитет влади в країні не існує”.

Особисто мені би дуже не хотілося, щоби якась частина пропонованого КПК також мала “невиліковні вади новонародженого”, які би через певний час вимагали “все повернути на круги своя”. А підстави ставитися з обережністю до окремих його положень є.

Саме тому, щоби не йти за досвідом Російської Федерації, до КПК якої з 2002 року було внесено більш ніж 600 (!) поправок, пропоную народним обранцям перед голосуванням за проект КПК у другому читанні врахувати принципові зауваження, які протягом останніх місяців лунають з фахового середовища юристів і частина яких була озвучена 6 березня на засіданні Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

Пояснювальна записка до проекту КПК, “слоники” та “розтяжки”

Віктор Медведчук у публікації “Правова позиція, перш за все, повинна бути обґрунтованою” висловив переконання, що “в юридичних колах такий аналіз КПК, зроблений львів’янами, здебільшого на базі пояснювальної записки до проекту закону та публічних виступів його авторів, без змістовного та системного аналізу норм самого кодексу, за своєю сутністю є необґрунтованим і не може розцінюватись як правова позиція.

До того ж пояснювальна записка до законопроекту є виключно супровідним документом для обґрунтування доцільності і можливості прийняття ініційованого проекту закону”.

Не розуміючи, що і ким має розцінюватися у нашій публіцистичній статті як “правова позиція”, зверну увагу на значимість пояснювальної записки до проекту КПК.

Відповідно до Регламенту Верховної Ради (частина 1 статті 91) така пояснювальна записка має містити: 1) обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства; 2) обґрунтування очікуваних соціально-економічних, правових та інших наслідків застосування закону після його прийняття; 3) інші відомості, необхідні для розгляду законопроекту.

Як бачимо, пояснювальна записка до законопроекту має містити не тільки обґрунтування доцільності та можливості його прийняття, як стверджує пан Медведчук. І оскільки основні положення законопроекту викладаються саме у пояснювальній записці до нього, увага до цієї записки при аналізі проекту КПК зовсім не безпідставна.

Саме з неї ми можемо побачити, що автори законопроекту вважають головним у їхньому “дітищі”, які соціально-економічні, правові та інші наслідки застосування закону після його прийняття прогнозують.

Аналіз розділу пояснювальної записки до проекту КПК “Прогноз соціально-економічних та інших наслідків прийняття” не дозволяє чітко встановити всі такі наслідки.

Фактично, формулюються лише два з них: “формування системи кримінального судочинства України” та отримання змоги “зробити важливий крок у напрямі утвердження верховенства права і розбудови України як правової та демократичної держави”.

Позатим у тексті вказаної записки певні наслідки також описані. Для прикладу, зазначено, що “зникне сенс отримання показань слідчим чи прокурором із застосуванням насильства або погроз, адже такі відомості за законом не будуть доказами”.

Не знаю, чи ці слова, чи, можливо, щось інше дало підстави Вадиму Колесніченку заявити, що “з прийняттям КПК все населення України зможе зітхнути спокійно. Тебе ніхто не буде лупцювати у міліції. “Слоники” та “розтяжки” відійдуть у страшне минуле”.

Користуючись лексикою самого Вадима Васильовича, такі його слова якраз і можна назвати “сукупністю побутових думок, висловлених десь на комунальній кухні”.

Видається, що наведених депутатських “прогнозів” можуть стосуватися і слова пана Медведчука: “…уява, як і предмет для дискусії, в даному випадку не має меж, а зроблений аналіз у спосіб надуманості не може бути віднесений до правового. … Це наштовхує звичайних громадян на всякого роду домисли, що не відповідають дійсності. (”Уява — кобилка жвава, але погана: перед нею багато доріг”. Чарльз Лем)”.

Як бачите, вказаного оптимізму Вадима Колесніченка я, на жаль, не поділяю. І ось чому. Значна кількість постраждалих від катувань у міліції за інформацією експерта Харківської правозахисної групи Андрія Діденка, наданою ним під час семінару “Захист прав людини в Україні”, не мали офіційного, передбаченого КПК, статусу, наприклад, затриманого, підозрюваного, обвинуваченого.

Відтак, імовірність доведення нелюдського поводження чи катування з боку міліціонерів за відсутності у міліції офіційної інформації про перебування потерпілих у відділках близька до нуля.

Вказане також пояснює, чому прийняття нового КПК не припинить ганебні міліцейські “практики”: знущання з людей часто відбувається зовсім не для того, щоби отримати зізнання у вчиненні злочину чи необхідні для слідства свідчення, а для розваги чи, так би мовити, удосконалення “професійної майстерності” тих, кому не загрожує необхідність “стати більш інтелектуальними”.

Справді кардинально цю ситуацію може змінити не новий КПК (ніби “слоників” та “розтяжки” дозволяє старий кодекс), а створення справді незалежного органу, який займатиметься, зокрема, розслідуванням скарг на катів, та ліквідація “закритості” для громадськості міліції, слідчих ізоляторів, тюрем, інших пенітенціарних, а також психіатричних закладів.

На жаль, поки що немає підстав стверджувати, що створена у вересні 2011 року як консультативно-дорадчий орган при президентові і очолювана керівником Головного управління з питань судоустрою АП Андрієм Портновим Комісія з питань попередження катувань стане таким органом і “відкриє” для стороннього ока вказані установи та заклади.

Сумнівів у її дієвості додає і таке твердження Вадима Колесніченка: “В Україні немає практично жодного права людини, яке б не порушувалося. При цьому я маю на увазі не вчинення злочинів проти громадян з боку кримінальних осіб чи угруповань, а саме державну політику щодо забезпечення реалізації цих прав” (виділено мною. — Д.Г.).

Видається, що в Україні існує нагальна потреба у законодавчій регламентації діяльності правозахисних громадських організацій з наданням їм широких прав щодо здійснення дієвого громадського контролю за вказаними “закритими системами”, зокрема, права безперешкодного доступу у будь-який час доби до відповідних приміщень у міліції, слідчих ізоляторах, колоніях, тюрмах тощо.

І знову порушення Регламенту Верховної Ради?

“Коментуючи статтю 3 проекту, — пише про нашу статтю Віктор Медведчук, — автори проблематизують запровадження поняття “кримінальний проступок” поряд з поняттям “злочин”, вбачаючи складність у відсутності дефініції цих понять у проекті…

Прикро, але колеги залишили без уваги те, що дефініція злочину чи кримінального проступку — це категорія матеріального права, а не процесуального законодавства”.

Натомість ми у нашій статті лише констатували той факт, що проект КПК, пропонуючи поряд із поняттям “злочин” нове поняття — “кримінальний проступок” (пункти 4, 7 частини 1 статті 3), які охоплюються третім — “кримінальне правопорушення” (стаття 2), не дає їх визначень.

Але коли “забалакування” наших ідей вже дійшло до такої “критики”, зверну увагу ось на що: відповідно до Регламенту ВРУ (частини 8 статті 90), “якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі “Перехідні положення” цього законопроекту або в одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті.

До законопроекту додається перелік законів та інших нормативних актів, прийняття або перегляд яких необхідно здійснити для реалізації положень законопроекту в разі його прийняття” (виділено мною. — Д.Г.).

У “Прикінцевих положеннях” до проекту КПК (пункт 1) прямо вказується на необхідність прийняття закону про кримінальні проступки. Його проект, відповідно до наведених норм Регламенту, мав би бути поданий до парламенту одночасно з проектом КПК.

На жаль, у переліку внесених 13 січня законопроектів на веб-сайті ВРУ інформації про законопроект щодо кримінальних проступків немає...

Узгоджувати матеріальні та процесуальні норми необхідно відразу.

І так звана проблематизація запровадження проектом КПК деяких нових понять є, скоріш, чимось іншим, наприклад, зверненням уваги розробників КПК на зазначені вимоги Регламенту та вказівкою на очевидні недоопрацювання, що зумовлюють правову невизначеність стосовно наслідків запровадження понять кримінального правопорушення та кримінального проступку.

А така правова невизначеність, м’яко кажучи, мало узгоджується з принципом верховенства права, на зміцнення якого спрямовані зусилля розробників нового КПК.

Тому говорити про прийняття проекту КПК у другому читанні та у цілому, а тим більше про цьогорічне впровадження у дію можна лише після його істотного доопрацювання і тільки тоді, коли громадськість бачитиме, як виглядатимуть закон про кримінальні проступки, нові закони про прокуратуру, адвокатуру, а також інші нормативні акти, які тісно пов’язані з пропонованим президентом України проектом КПК.

Дмитро ГУДИМА, кандидат юридичних наук, адвокат, координатор ГО “Гармонія та порядок”