Несміливий орел

Коли німецький міністр закордонних справ Гідо Вестервелле втомлюється від глузування у своїй країні, він тікає на Близький Схід. У лютому він відсвяткував настання арабської “весни народів” на площі Тахрір в Каїрі, за що дістав рідкісну похвалу від німецьких ЗМІ. У квітні він знову був у цьому регіоні. Ці вилазки мали на меті переконати виборців і світову спільноту: перших у тому, що він відповідає займаній посаді, а другу в тому, що Німеччина — корисний й ініціативний член західного альянсу.

Однак обидві цільові аудиторії сумніваються. Вестервелле найменш популярний очільник МЗС за всю історію Німеччини почасти через те, що більше переймається податками, ніж закордонними справами. Днями він залишив посаду голови Вільної демократичної партії у зв’язку з невдачами на місцевих виборах у березні, а в кріслі голови МЗС він сидить ще непевно. Тим часом, світова громадськість все ще не знає, як трактувати політику Німеччини щодо Лівії. У березні Німеччина утрималася під час голосування в Раді Безпеки ООН, яке санкціонувало застосування сили для захисту лівійців від режиму Муаммара Каддафі. Несподіванкою стала навіть не відмова надати свій контингент — офіційний Берлін лише недавно приєднався до таких операцій та й то без великої охоти, і навіть критики поміркованості в Німеччині вважають інтервенцією недоречною. Шокувало ж те, що в той час, як найближчі союзники Німеччини в НАТО та ЄС об’єднали зусилля, щоб запобігти масовому кровопролиттю біля самої Європи, й заручилися підтримкою ООН та арабських сусідів Лівії, Німеччина не надала ані правової, ані моральної підтримки.

“Німеччина вступила в нову добу роздвоєності та націоналістичних розрахунків”, — написав Роджер Коуен, оглядач The New York Times. У Франції залунали голоси, які висловили переконання багатьох інших людей, із вимогою відставки Вестервелле. Німецькі аналітики були мало що поблажливішими. Утримання від голосування було “скандальною помилкою”, — з різким осудом заявив колишній міністр внутрішніх справ Йошка Фішер. Вестервелле та канцлер ФРН Ангела Меркель поставили під сумнів “базові принципи зовнішньої політики Німеччини”, — виснував тижневик Der Spiegel. Важко обґрунтувати німецьку позицію невтручання було навіть членам Християнсько-демократичного союзу — політичної сили Меркель.

Частково бездіяльність Німеччини можна без вагань пояснити тією обставиною, що через кілька днів після голосування в ООН відбулися вибори у федеральних землях ФРН. Вестервелле сподівався (намарне, як виявилося), що дистанціювання від войовничості Франції та Британії допоможе його партії. Його позиція переважила думку фахових дипломатів, які хотіли, щоб Німеччина долучила свій голос до союзників. Успішна кампанія Вестервелле з метою дістати тимчасове місце в Раді Безпеки ООН дала союзникам підстави очікувати більшого, завважує Маркус Кайм, експерт Німецького інституту з проблем міжнародної політики й безпеки.

Ще більше непокоїть друзів Німеччини відчуття, що утримання від голосування засвідчило її перетворення зі старого надійного союзника на країну з власними амбіціями й обмеженою лояльністю, жити з якою буде важче. Нещодавно опублікований документ Європейської ради з міжнародних відносин стверджує, що Німеччина провадить нову “позаблокову зовнішню політику”. Ян Техау, директор європейського бюро Фонду міжнародного миру Карнегі, занепокоєний тим, що “цей уряд створює величезну геополітичну порожнечу в центрі Європи”, й додає, що прозахідний консенсус, який лежав в основі миру в Європі після Другої світової війни, “поволі розпадається”. Деякі аналітики навіть заговорили про Sonderweg— нову версію “особливого шляху” розвитку країни, що його обстоювали німецькі реакціонери в XIX столітті.

Ця нова Німеччина, кажуть критики, робить необхідне, щоби не допустити розвалу єврозони, але недостатньо для розв’язання кризи. Вона врізає витрати на військо, мало зважаючи на оборонні потреби Європи (та НАТО). Приголомшена піднесенням Китаю та інших торгових партнерів із перехідною економікою, Німеччина нехтує інтересами сусідніх країн. Інвестиції в колективні проекти, як-от НАТО та ЄС, видаються їй загалом надто обтяжливими.

Такі занепокоєння пов’язані з тим, що після воз’єднання в 1990 році Німеччина дістала більше простору для маневру, а проте залишається скутою старими комплексами. Холодна війна вимагала жертв, як-от розташування балістичних ракет “Першинг” з ядерними боєголовками на німецькій території в 1983 році. Тепер Німеччину оточують друзі. Відмова від власної валюти видавалася прийнятною ціною за об’єднання. Тепер Німеччина зважує плюси й мінуси збереження євро. Серед констант німецької політики залишається післявоєнна відраза до застосування військової сили, яку ще дужче підсилило непопулярне рішення розмістити контингент в Афганістані. На відміну від Британії та Франції, де наявність централізованої влади й традиції полегшують здійснення військових операцій за кордоном, в Німеччині владу розпорошено між різними інституціями та рівнями уряду.

Німеччина сконцетрувалася на власних інтересах почасти через те, що так само чинять її партнери. Ентузіазм європейської інтеграції ослаб. “Не можна самому бути федералістом”, — вважає Франсуа Ейсбур із Міжнародного інституту стратегічних досліджень у Парижі. При голосуванні з лівійського питання узгодженої кампанії, щоб переконати Німеччину, не було, завважує він. Додайте до цього канцлера, який вирізняється скоріше обережністю, ніж прозорливістю, та новачка на чолі МЗС, який прагне набрати політичних бонусів, й дістанете секрет теперішнього хаосу.

Проблема не в тому, що Німеччина ухвалила стратегічне рішення зменшити свої зобов’язання перед старими союзниками, переконує Ганс Мауль, політолог із Трірського університету. Річ у тім, що Німеччині не має жодної “великої стратегії”. Натомість вона реагує на ситуації в міру того, як вони виникають. Це не значить, що такий підхід унеможливлює вмілі дипломатичні дії. Німеччина допомагала стабілізувати ситуацію на Балканах, а сьогодні вона — єдиний непостійний член Ради безпеки ООН, який працює над усуненням ядерної загрози з боку Ірану. Меркель та Вестервелле не допустили погіршення стосунків зі східними сусідами, як-от Польщею, через зв’язки Німеччини з Росією. Однак імпровізована політика може призвести й до таких провалів, як голосування з лівійського питання. На думку Мауля, роль стратегічного складника зовнішньої політики Німеччини почала меншати ще в 1990-х.

Попри бурхливі події двох минулих десятиліть Німеччина досі стоїть перед тією самою дилемою. Національна економіка стає дедалі потужнішою, але навіть у таких умовах країна не спроможна самотужки здійснювати глобальний уплив — для цього вона замала. А в межах Європи ФРН не має змоги діяти вільно, не викликаючи спротиву, — для цього вона завелика. Німеччині “багатосторонність потрібна більше”, ніж іншим, стверджує Мауль. Мало хто з політиків у вищих ешелонах влади з ним не згідні.

Нема сумніву в тому, що Німеччина міцно тримається Заходу, каже Рупрехт Поленц, член Християнсько-демократичного союзу й голова Комітету з закордонних справ у Бундестазі. Після вияву нерішучості під час голосування з лівійського питання Німеччина намагається розвіяти сумніви союзників. Меркель тепер називає резолюцію ООН “нашою резолюцією”. Німеччина долучилася до ведення спостереження із залученням авіаційного комплексу радіовиявлення і наведення (AWACS) в Афганістані, даючи в такий спосіб змогу іншим підрозділам НАТО взяти участь в операції в Лівії. Німеччина може приєднатися до операції сил ООН, якщо така буде потрібна, в південному Судані, який має відокремитися в липні. (За графіком на цей час якраз припаде головування Німеччини в Раді безпеки ООН.)

Однак цього буде недосить. Політична й фінансова ціна підтримки союзницьких зв’язків зростає. Партнери Німеччини мають знати, що вона готова й далі платити цю ціну.

The Economist, 2011