Небезпечні ігри з тарифами

7 липня Київрада проголосувала за ініціативу екс-мера Олександра Омельченка про встановлення мораторію на підвищення тарифів на послуги житлово-комунального сектора до 1 жовтня. 8 липня ідея була підхоплена популістами на загальнодержавному рівні: Юлія Тимошенко закликала інші місцеві ради до наслідування прикладу столиці й параду “тарифних суверенітетів”.

Поданий Київрадою приклад та заклик Юлії Тимошенко дали старт небезпечному процесу по всій країні. Дніпровська міськрада з подачі міського голови Бориса Філатова 13 липня пішла далі й ухвалила мораторій до кінця року, а не до початку опалювального сезону. Це важливо, адже в Київраді виявилися значно обережнішими: установили мораторій лише на період до початку опалювального сезону, тобто головним чином на гарячу воду (витрати на нагрівання на порядок менші, ніж на опалення домівок узимку). Це не загрожувало б катастрофічними наслідками Київенерго, а в разі необхідності компенсувати різницю з місцевого бюджету обійшлося б порівняно незначною сумою із заможної столичної скарбниці.

Натомість у містах, де були чи будуть ухвалені декларації про мораторій на зростання тарифів до кінця року, у підприємств ЖКГ або місцевих бюджетів можуть виникнути значно більші проблеми.

Виклики

Рішення міськрад не зупинять підвищення тарифів. Це розуміють навіть ті, хто їх ухвалював. Секретар Київради Володимир Прокопів визнав, що рішення Київради нічого не змінить, бо повноважень накладати мораторій у депутатів немає. Дніпровський мер Борис Філатов відразу після голосування теж зазначив, що таке рішення є виключно політичним, адже міськрада може реально впливати на формування тарифів лише на утримання житлового фонду та обслуговування прибудинкової території, а також вивезення сміття, тоді як решту визначає НКРЕКП. Відтак він закликав інших керівників територіальних громад підписати колективний судовий позов проти останньої з вимогою привести тарифи до “рівня, який люди зможуть осилити”. Очевидно, що за відповідального підходу місцевих рад до справи цим і варто було б обме­житися.

Наприклад, саме таким чином підійшла до проблеми Львівська міськрада. Розуміючи відсутність компетенції на введення мораторію, але не наважившись залишитися осторонь рішень Київської та Дніпровської міськрад, її депутати 14 липня прийняли декларативну ухвалу “Про неконституційність та несправедливість підняття величини тарифів на комунальні послуги для населення без підвищення розміру мінімальної заробітної плати та пенсії”. У ній вони вимагають переглянути тарифну політику й просять органи місцевого самоврядування інших населених пунктів долучитися до визнання таких дій влади неконституційними.

Мер Тернополя Сергій Надал після ухвалення 12 липня міськрадою подібного звернення до центральної влади та голови НКРЕКП стосовно запровадження ними (що відповідає нормам законодавства) мораторію на підвищення цін і тарифів запропонував надати місцевій владі право регулювання тарифів на послуги ЖКГ. Мовляв, “не Нацкомісія з незрозумілими повноваженнями, а місцеві ради можуть реально вирахувати, скільки потрібно платити і скільки населення здатне платити. На місці простіше підбити й енергетичний баланс, з’ясувати, де найбільші втрати тепла, які види ресурсів, таких як газ, вугілля, біомаса, доцільніше використовувати. За таким принципом працює вся Європа”.
Однак, навіть якщо теплокомуненерго (ТКЕ) прогнозовано проігнорують мораторії (а на це, як побачимо нижче, є всі підстави), вони однаково можуть спровокувати поглиблення кризи неплатежів серед громадян. Адже ухвали місцевих рад містять пункт “заборонити нараховувати від 1 липня 2016 року та стягувати з населення пеню за несвоєчасну сплату за комунальні послуги”.

Мета популістів зрозуміла: набрати собі електоральних балів і будь-що посилити суспільно-політичне напруження. Директор департаменту соціальної політики КМДА Юрій Крикунов в ефірі “Голосу Столиці” прямо заявив: “…Коли говорять, що рішення Київради не має жодних наслідків, це не зовсім правда. Кожен киянин, отримавши таке рішення Київради, просто банально не сплатить за тарифами”.

Одначе, як у відомій приказці, пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать. Криза неплатежів створить великі проблеми комунальним підприємствам. Погіршення платіжної дисципліни загрожуватиме перебоями із централізованим постачанням гарячої води (там, де воно є), падінням її температури, зниженням рівня готовності ТКЕ до опалювального сезону й, не виключено, взагалі піддасть сумніву його вчасний початок.

Заручниками виявляться й довірливі громадяни, які вирішать, що ухвали міськрад справді дають їм право не платити. Спокуса відмовитися від сплати за “завищеними” й “незаконними” тарифами зросте, зокрема, і в осіб, цілком спроможних розрахуватися. Тим часом борг та пеню цілком законно нараховуватимуть, і вони стрімко зростатимуть. Це збільшить імовірність утрати багатьма свого житла після досягнення передбаченої законодавством достатньої для цього суми заборгованості. Причому з новими тарифами без оформлення субсидії таке може статись і за рік.

Іменем закону

Введення мораторію міськрадами з правового погляду є не більше ніж інформаційними провокаціями. Юридично вони цілком нікчемні. Наприклад, Київрада у своєму рішенні про введення мораторію посилається на закони України “Про місцеве самоврядування”, “Про житлово-комунальні послуги”, “Про ціни та ціноутворення”, “Про теплопостачання”. Однак проведений Тижнем аналіз свідчить про відсутність у цих документах будь-яких підстав для ухвалення такого рішення. Швидше навпаки.

Частина 1 статті 7 “Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг” Закону України “Про житлово-комунальні послуги” справді зараховує до компетенції органів місцевого самоврядування “встановлення цін/тарифів на житлово-комуналь­ні послуги відповідно до закону”. Однак ч. 1 ст. 14 визначає, що залежно від порядку затвердження цін/тарифів ці послуги поділяються на три групи: 1) ті, які затверджують центральні органи виконавчої влади, зокрема НКРЕ; 2) ті, які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на своїй території; 3) ті, які регламентує виключно договір сторін.

Своєю чергою, підпункт 2 пункту “а” ст. 28 “Повноваження в галузі бюджету, фінансів і цін” Закону “Про здійснення самоврядування в Україні” однозначно виключає з переліку тарифів, які може регулювати місцева влада, послуги теплопостачання, гарячого та холодного водопо­стачання й водовідведення. Компетенції органів місцевого самоврядування в тарифоутворенні ним окреслено так: “…встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, перероблення та захоронення побутових відходів, послуги з централізованого опалення, послуги з централізованого постачання холодної води, послуги з централізованого постачання гарячої води, послуги з водовідведення, які встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг), транспортні та інші послуги”.

Нарешті, ч. 1 ст. 2 “Державна політика у сфері житлово-комунальних послуг” Закону України “Про житлово-комунальні послуги” передбачає, що державна політика в галузі послуг ЖКГ базується на принципах “забезпечення функціонування підприємств, установ та організацій, що виробляють, виконують та/або надають житлово-комунальні послуги, на умовах самофінансування та досягнення рівня економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво”. А п. 7 ч. 1 ст. 21 недвозначно передбачає “відшкодування втрат у разі затвердження відповідним органом місцевого самоврядування цін/тарифів нижчими від розміру економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво”.

Тобто мораторій будь-якої місцевої ради, який змушує працювати у збиток підприємства ТКЕ та інших постачальників комунальних послуг, що повинні купувати блакитне паливо в Нафтогазу чи електроенергію в ДП “Енергоринок” за визначеними урядом та НКРЕКП цінами, є порушенням закону.

А отже, вони мають право проігнорувати рішення місцевих рад.

Готові дотувати

Водночас якщо місцеві бюджети мають вільні фінансові ресурси, то ніщо не заважає їм згідно з чинним законодавством дотувати вартість будь-яких послуг для населення включно з послугами ЖКГ. Так, підпункт 1 п. “а” ч. 1 ст. 34 “Повноваження у сфері соціального захисту населення” Закону “Про здійснення самоврядування в Україні” дає місцевій владі право “встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення”. У 2007 році, до речі, коли Київрада вводила аналогічний мораторій, різницю в тарифах компенсували з місцевого бюджету.

Власне на таку можливість в останні тижні вказали місцевим радам міністр соцполітики Андрій Рева та й сам прем’єр-міністр Володимир Гройсман. Перший, коментуючи рішення про мораторій, заявив: “…Міськради декларують, що проти підвищення тарифів, але при цьому забувають передбачити гроші на компенсацію”. А другий нагадав, що “внаслідок децентралізації в Україні в містах на 40—50% коштів більше, аніж було будь-коли… наприклад, Київ має 4 млрд грн на розвиток”.

Найімовірніше, дехто з піонерів “параду тарифних суверенітетів” і збирається піти саме цим шляхом. Зокрема, дніпровський міський голова Борис Філатов заявив таке: якщо НКРЕКП не знизить тарифи, то міська влада вирішуватиме питання, зокрема, коштом муніципального бюджету. Останній справді має достатньо коштів, тож цілком може дозволити собі дотування тарифу на послуги ЖКГ для місцевих жителів.

Наприклад, під час прес-конференції 15 липня Філатов повідомив, що місто готове вийти до центральної влади з пропозицією співфінансування підготовки до конкурсу Євробачення й це не позначиться на жителях: “Гроші в бюджеті є. Тільки зараз ми маємо близько 1,4 млрд грн вільних коштів, розміщених на рахунках. Це гроші, які місто може витрачати на власний розсуд на різні проекти”. Податок на нерухомість із малозабезпечених містян, що мають квартири площею до 85 м², також не стягуватиметься.

Є гроші на дотування тарифу не лише в Дніпрі та Києві. Одеський нардеп від БПП Олексій Гончаренко повідомив, що його місто вже торік завдяки фінансовій децентралізації отримало понад 1 млрд грн додаткових доходів. Але органам місцевого самоврядування з інших куточків України, які збираються наслідувати поведінку своїх колег із цих заможніших міст, слід розуміти: вони теж повинні чимось підкріплювати свої “мораторії” або не ставати на таку стежку.

Інша річ, чи варто витрачати гроші міських бюджетів, дотуючи тариф на послуги ЖКГ, чи їх можна використати з більшою користю для жителів міста.

У цьому сенсі переконливою видається заява прем’єр-міністра, зроблена на зустрічі з міськими головами в Києві: “Ви можете залишити ціни, які вважаєте необхідними, а різницю компенсувати зі своїх власних бюджетів, але через кілька років ви будете на межі банкрутства... Ви можете забрати ці гроші від модернізації транспорту, від енергоефективності, від дитячих садків, шкіл, інших інфраструктурних об’єктів і направляти на компенсацію цієї ціни. Це буде ваш політичний вибір, але, я думаю, це буде безперспективно”.

Зрештою, це має бути вибір пріоритету розвитку населених пунктів жителями відповідних громад: дотувати споживання енергоресурсів чи інвестувати в енергозбереження, розбудову інфраструктури міста тощо. Універсальний рецепт усій країні тут нав’язувати справді не слід бодай із того міркування, щоб за кілька років можна було порівняти, чия стратегія виявилася правильнішою.

Подолати популізм

Мисляча частина українського суспільства, своєю чергою, повинна активніше роз’яснювати ситуацію, викривати популістів і шукати реальні способи захисту інтересів громадян в умовах, що склалися. Нікому не подобається, коли ціни на будь-що різко зростають (виняток — на вироблені ним самим товари чи послуги). Це природна реакція людини, і пов’язана вона не лише з газом чи опаленням, а й із молоком, хлібом, одягом, проїздом у транспорті, побутовою технікою чи авто. Вона нормальна.

Однак проблема в тому, що хвилю тарифної істерії останнім часом збурюють в Україні не лише політики, а й більшість експертів та ЗМІ. Це створює поживний ґрунт для безвідповідального популізму на кшталт нещодавніх мораторіїв місцевих рад, який насамкінець завдасть шкоди самим-таки громадянам.

Тиждень уже пояснював, чому ціна на газ має бути уніфікована на рівні ціни імпорту (див. “Операція, яку небезпечно відтерміновувати”, № 17/2016). Принаймні до моменту забезпечення всіх потреб країни (а не лише населення) завдяки внутрішньому видобутку. Тут лише додамо: щоб мати шанс на успішний розвиток на ринкових засадах, країна мусить якомога швидше відійти від пострадянського адміністративного ціноутворення на всі товари й послуги, навіть коли це болісно для більшості громадян. Цей шок пережили так чи так усі постсоціалістичні країни Європи включно з нашими найближчими сусідами.

А популярне останнім часом оперування популістів тим, що “Україна має досить дешевого газу внутрішнього видобутку для потреб населення”, “європейські ціни на газ і послуги ЖКГ не можуть бути без європейського рівня доходів”, “громадяни не повинні платити за газ стільки, як промисловість чи олігархи”, суперечить самим основам ринкової економіки і є лише спробою законсервувати в нашій державі совкові адміністративно-командні підходи до ціноутворення.

У сусідній Румунії, країні, що має невелику різницю в реальних доходах громадян порівняно з нашою і водночас значно вищий (97—100%) рівень забезпечення потреб (усіх, а не лише населення) своїм вітчизняним газом, останній коштує на третину більше, ніж у нас (нагадаємо: у липні — $0,28/м³). При цьому для домогосподарств — значно дорожче, ніж для великих промислових споживачів. Зокрема, у другій половині 2015-го куб блакитного палива обходився громадянам сусідньої країни у $0,37, тоді як промисловості — у $0,27 (споживання понад 100 млн м³ за рік), $0,33 (понад 26,2 млн м³) та $0,44 (від 0,26 млн м³).

Ціна на природний газ для населення в Польщі, яка також задовольняє значну частину своїх потреб у блакитному паливі за рахунок внутрішнього видобутку, становила тоді ж таки $0,58 за м³, а для тих, хто використовує його не для опалення, взагалі $0,7. При цьому великі промислові споживачі цієї країни платили за кубометр лише $0,32 (при використанні понад 26 млн м³ за рік), і $0,4 (від 2,62 млн м³). Це природно: оптовий покупець будь-чого завжди має суттєву знижку порівняно з роздрібним, а не навпаки.

Тим більше немає і не може бути в ринковій економіці жодного зв’язку між доходами громадян та вартістю певного товару. Це чітко видно кожному українцеві, який купує щось у магазині, де одна ціна і для тих, хто живе на 2—3 тис. грн за місяць, і для тих, хто на 10 тис. грн чи 100 тис. грн. Врешті, той-таки газ для населення в Польщі коштує майже стільки само, як у Німеччині ($0,58 та $0,8 за 1 м³), хоча доходи в них різняться в рази. Бідніші громадяни чи країни просто змушені споживати його менше або, якщо це неможливо, витрачати на нього більшу частку заробленого, заощаджуючи деінде. Але у випадку сучасної України їм допомагає надзвичайно щедра система субсидій.

Олександр КРАМАР