Не ображайте бойового маршала!

За останній місяць порівняння України з Єгиптом, а Віктора Януковича із Хосні Мубараком зробилися у нас загальником політичної риторики та журналістики.

Розуміючи тих, хто щиро ненавидить авторитарні методи правління, що рекламуються як “стабільність” і не менш щиро прагне змін на краще, руху до демократії й соціальної справедливості, все ж хочу застерегти від таких порівнянь. І ось чому.

Єгипет, за всієї злиденності основної маси свого населення та проблем у відносинах між мусульманами й коптами-християнами, все ж є достатньо усталеною нацією, а на додачу до цього — одним із лідерів арабського світу. На відміну від України, Єгипет веде активну самостійну зовнішню політику й активно використовує в економічних цілях вигоди як своєї історичної минувшини, так і нинішнього геостратегічного розташування. Внаслідок своєї активності Єгипет значно краще відомий у світі, ніж якась там захланна Україна, котра тільки на зламі 2004-05 років спромоглася на короткий час стати світовим політичним очаруванням, а невдовзі — розчаруванням. Нам ще далеко до Єгипту у плані здобуття уваги та поваги до себе; подивіться, в якій тональності обговорюють провідні ЗМІ Заходу та Сходу можливі наслідки революційних подій у цій країні — дуже серйозно і прискіпливо, бо ж ідеться про державу, від ситуації у якій немалою мірою залежить уся конструкція сучасної політичної світобудови.

Від сьогоднішньої Української держави, на жаль, нічого не залежить. Це — практично порожнє місце у геополітиці.”Сіра зона”. Де народ, хоч і не вірить владі та начебто готовий виступити проти неї, сміливий тільки на власних кухнях та в Інтернеті. Та й то — далеко не весь. Мільйони наче притомних і не хворих на шизофренію людей готові терпіти голод, холод і приниження, бо “за клятої Юльки було б ще гірше” та “головне — зупинити бандер”. А якщо значна частина народу не лише готова жити в рабському стані, а й пишається ним, то такий народ в очах сусідів виглядає, м’яко кажучи, далеко не найкращим чином. Отож Україні ще чимало слід зробити, щоб заслужити право на порівняння із Єгиптом.

Крім того, тепер уже екс-президента Мубарака аж ніяк не випадає порівнювати із поки-що-президентом Януковичем. Не випадає із дещо інших причин, хоча за рівнем неефективності та авторитарності керівництва у 2010 році вони були вельми схожі. Проте не слід забувати, що для глави Єгипетської держави це був останній рік довготривалого президентства, а для Януковича — найперший. І те, що на берегах Нілу стало результатом тривалої деградації колись вельми політично успішного й економічно ефективного режиму, те на берегах Дніпра є засновком постання найдеструктивнішої з усіх можливих владної конструкції. Бо ж, власне, йдеться про цілеспрямоване знищення Української державності людьми, які не сповідують ані національні, ані космополітичні (хоча би!) цінності, тоді як Хосні Мубарак, попри всі свої недоліки як державця, безумовно, патріотично налаштована людина, що він і довів своїм життям, ба, навіть вимушеним відходом із своєї посади — не доводячи справу до крайніх форм протистояння.

У загальних рисах біографія Віктора Януковича відома українському загалові ще з 2004 року (хоча деякі важливі сторінки у ній так і залишилися до кінця не з’ясованими). Тому зупинятися на ній не варто. А от біографія Хосні Мубарака навряд чи знайома нашим співгромадянам (крім хіба що експертного кола), відтак доцільно зауважити її основні моменти. Отже: народився він у небагатій, але освіченій сім’ї. 1949 року закінчив військову академію (з відзнакою), одержав чин лейтенанта. Через рік поступив у льотну академію, 1952 року одержав призначення до винищувальної ескадрильї, потім був переведений до бомбардувальної авіації, служив інструктором академії ВПС (отже, літав добре). Брав участь у війні 1956 року. Потім кілька років навчався в СРСР, освоїв реактивні бомбардувальники Іл-28 та Ту-16. Далі — участь у складі єгипетського експедиційного корпусу у війні в Ємені 1962-63 роках, де Мубарак командував ескадрильєю.

У 1963-64 роках пройшов курс штабного навчання у Військовій академії імені Фрунзе в Москві (це вже підготовка на генеральську посаду, і вона не забарилася — 1965 року Мубарак став командиром авіабригади під Каїром) Далі — ще три війни з Ізраїлем: “блискавична” 1967 року, яка закінчилася повним розгромом єгипетської армії, 1970-72 років (”війна на виснаження”) та 1973 року (”війна Судного дня”). На загальному тлі катастрофи 1967 року Хосні Мубарак зарекомендував себе як один із тих командирів, хто не втратив голову. Тому того ж року президент Єгипту Насер призначає його начальником Академії повітряних сил, а 1970 року — начальником штабу ВПС. Підготовлені ним льотчики під його командуванням здійснили кілька вдалих операцій, а у війні 1973 року навіть на кілька днів захопили було панування у повітрі, й Ізраїль змушений був напружити всі сили, щоб переламати хід боїв. Одне слово, льотчики Мубарака воювали не ідеально, але краще, ніж інші єгипетські вояки, тому головний маршал авіації (з 1974 року) став однією з найпопулярніших постатей у країні.

У ці роки починається і політична кар’єра авіатора. До цього Мубарак не брав участь у політиці, якщо не рахувати участь в насерівській організації “Вільні офіцери”, яка 1952 року скинула короля Фарука. 1975 року президент Садат призначає Мубарака віце-президентом. Серед головних причин, які спонукали Садата до цього рішення, іноземні спостерігачі відзначали слабку політичну заангажованість маршала, його бездоганну репутацію, імідж успішного воєначальника та неабияку популярність в армії та суспільстві.

Тож, коли 6 жовтня 1981 року під час військового параду президент Садат був убитий ісламськими радикалами, його спадкоємцем цілком логічно став Мубарак (до речі, поранений тоді ж у руку).

У перші роки свого правління Хосні Мубарак розгорнув активну боротьбу із корупцією, яка пишно розцвіла за Садата.Під суд пішли брат та сини попереднього глави держави, його наближені, цілий ряд високопоставлених чиновників. З тюрем вийшли понад три тисячі політв’язнів, опозиційні партії одержали певні можливості для діяльності та випуску своїх газет. Були поліпшені відносини з коптами, із заслання, куди його відправив Садат за місяць до смерті, повернувся патріарх коптської Церкви Саніфиоса III. В той самий час жорсткі заходи були вжити проти радикальних ісламістів: усі їхні партії заборонили, при спробах найменшого опору ісламістів розстрілювали на місці, полонених бойовиків страчували або довічно ув’язнювали.

В економіці Мубарак зробив ставку на розвиток туристичної індустрії (і це йому вдалося), на поліпшення умов для бізнесу, виробництво доступних медикаментів та споживчих товарів, будівництво дешевого житла. 1987 року в Каїрі було пущене перше в Африці метро, побудоване за допомоги французьких фахівців. Президентові вдалося домогтися, щоби США списали Єгиптові значну частину зовнішнього боргу (понад $10 млрд.) і збільшили щорічну допомогу країні (до $1,5 млрд.). Це дало змогу у 1980-90-х роках упоратися з економічною кризою та істотно підвищити ВВП. З 1992 почалася відчутна, хоч і повільна, лібералізація економіки.

І, нарешті Мубарак, прийшовши до влади у державі, яка перебувала в ізоляції і від усього арабського світу (це стало наслідком підписання мирної угоди з Ізраїлем у Кемп-Девіді), і від Західної Європи (результат деспотичної диктатури Садата), впродовж буквально кількох років зламав цю блокаду, зумівши практично неможливе: поновити стосунки з ісламськими країнами і водночас залишитися стабільним партнером Ізраїлю. Нормалізація відносин із Європою сприяла бурхливому розвитку туризму. Двічі (у 1989 та 1993 роках) лідер Єгипту обирався головою організації африканської єдності...

Іншими словами, попри введений Мубараком одразу ж надзвичайний стан (у режимі якого Єгипет прожив цілі десятиліття), політична та економічна лібералізація і національна модернізація у перше десятиліття його правління стали доконаним фактом. І якби 1993 року, по закінченні чергового терміну перебування на президентській посаді, Хосні Мубарак пішов у відставку, то, ймовірно, його б сьогодні згадували як мудрого й ефективного лідера. Але...

Авторитаризм, навіть освічений, як це було на початку правління Мубарака, залишається авторитаризмом — він замкнений на постаті глави держави і його оточенні. Яким би не був геніальним і непідкупним лідер — перебування “на верхах” руйнує його позитивні якості, обмежує його доступ до інформації, сприяє трансформації оточення в бік корупції та непотизму, простіше кажучи — крадійства, крутійства та кумівства. Це сталося і з режимом Мубарака. На додачу, президент не робився із роками молодшим та енергійнішим.

І за всього цього Мубарак ще намагався, і досить успішно, грати роль посередника у цілому ряді конфліктів на Близькому Сході та стримувача ісламістських радикалів у регіонів. Всередині ж країни його популярність стрімко котилася донизу, кризові явища наростали у всьому — від відносин мусульман із християнами до якості обслуговування іноземних туристів.

Відтак Хосні Мубарак — це не якийсь близькосхідний Чаушеску чи Путін, тим більше не місцевий Янукович, це постать визначна й трагічна.Бо ж реальна, розвинена демократія європейського штибу за єгипетських умов неможлива внаслідок об’єктивних обставин, а “контрольована демократія” неминуче вироджується у неефективну диктатуру внаслідок дії суб’єктивних чинників. Що саме мав зробити Мубарак задля ствердження своєї політичної лінії після свого відходу від влади — важко сказати. Ймовірно, підготувати наступника, знайшовши освіченого й некорумпованого молодого генерала та підготувавши його до майбутньої місії. Та чи були в наявності такі генерали? І чи не поставив через певний час правління президент Мубарак на перше місце в чеснотах підлеглих відданість собі самому, а на друге — Батьківщині?

...Ну, а тепер ще раз порівняйте із цим життєписом біографію хоч Віктора Януковича, а хоч би навіть його попередників, і дійдіть умотивованого висновку: не можна порівнювати за суттю своєю непридатні до порівняння явища, хай то будуть країни чи їхні лідери.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ