Наступного дня після війни

А заразом не знаю де, як і чим саме.

Натомість я приблизно знаю, що станеться опісля. 

Кожна країна сперечається про саму себе, і ми не є винятком. До війни наші вибори щоразу перетворювалися на референдум про майбутнє. Ми порівнювали схід та захід. Європейський союз із Митним. ОДКБ із НАТО.

Відтепер усе це в минулому.

У тому майбутньому, яке настане після війни, місця для прихильників Москви просто не залишиться. Одні зміняться, інші виїдуть. Післявоєнна Україна отримає щеплення від власного минулого, і навряд чи ми побачимо рецидиви.

А тому сперечатися ми станемо зовсім про інше.

Ймовірно, головна дилема нашого майбутнього впиратиметься у розкол “нам винні”/”ми повинні”. 

Одні скажуть, що Україна прикрила собою Європу. Що ми стали щитом для цивілізації. Що саме нам випало зупинити нових варварів та врятувати континент. Жертва вимагає винагороди сповна, скажуть вони, а отже, настав час приймати дари без ліку-міри. 

Ми почуємо про те, що західна допомога має надходити без умов. Що схема “гроші в обмін на реформи” — це блюзнірство щодо загиблих. Прихильники концепції “нам винні” оголосять вимогу боротися з корупцією — цинізмом і неповагою.

У цій системі координат донорам випадатиме роль “золотої антилопи”. Яка має розщедрюватися незважаючи на те, хто і як розпоряджається отриманим. Прихильники цього підходу продаватимуть своїм виборцям мотив образи, філософію жертви та ідеологію утриманства.

І це матиме чималий попит. Зрештою, країна і справді платить за війну величезну ціну. Одні залишаться без рідних, інші — без будинків, треті — без здоров'я. Наша країна фрустрована війною — і багато хто пов'язує з її закінченням прихід “золотого століття”. І тому будуть готові задовольнятися миттєвим, жертвуючи стратегічним. Віддадуть перевагу знеболюючому перед ліками.

Поки захід намагатиметься взяти в союзники українське суспільство заради зміни довоєнних правил гри, деякі вітчизняні політики спробують перехопити ініціативу задля збереження цих самих правил.

А тому формулою нового популізму стануть звинувачення в присікуванні до нікчемного та дріб'язковості — на адресу врятованої Європи. І якщо для цього популістам доведеться опановувати риторику та словник євроскептиків, вони не зупиняться.

По інший бік барикад опиниться філософія “ми повинні”.

Її прихильники також наголошуватимуть, що Україна боролася не лише за саму себе. Що наша країна принесла на вівтар своєї та чужої свободи дуже велику жертву.

Але єдність тези не означає єдності висновку. А тому вони будуть наголошувати на тому, що “все має бути недаремно”.

Вони казатимуть, що колишня парадигма померла. Що жити по-старому вже не вийде. Що безальтернативність західних грошей — це єдиний шанс для України провести реформи та стати ефективною.

Вони будуть говорити про боротьбу з корупцією та інститут репутації. Про соціальні ліфти та дебюрократизацію. Про те, що за свою перемогу Україна заплатила надто дорого, аби знову згаяти шанс. Сам факт початку війни вони пов'язуватимуть з тим, що країна довго грала в половинчасті рішення, а тому не стала членом НАТО до 24 лютого. 

Вони будуть уїдливими та злопам'ятними. Почнуть вимагати інвестицій в армію та розвиток ВПК. Почнуть говорити про перспективи російського реваншу й отруюватимуть багатьом радість від довгоочікуваного миру. У їхній риториці тез про “свободу” буде більше, ніж розмов про “рівність”, а тому їх називатимуть “соціал-дарвіністами” і звинувачуватимуть у байдужості до “маленької людини”. 

Причому ці два підходи ділитимуть людей навіть на побутовому рівні.

Одні скажуть, що принесена ними особисто жертва є достатньою, щоб претендувати на довічне утримання. З вуст інших слово “патерналізм” звучатиме як лайка. Одні наполягатимуть, що перенесеного Україною достатньо, щоби спочивати на лаврах. Інші стануть говорити, що ціна, заплачена за перемогу, включає в себе надто великий податок на довоєнну неефективність.

Прямо зараз майбутнє України вирішується на полі бою. Але війна закінчиться — і настане час внутрішньої дискусії. Різні табори продаватимуть виборцю ідею благополуччя. Але якщо колись ми ламали списи навколо того, “з ким нам бути”, то тепер нарешті підступимося до питання про те, “якими нам бути”.

Подеколи мало перемогти “зовнішнього путіна”. Іноді треба ще впоратися з “внутрішнім орбаном”.