НАТО неминуче: що означає рішення саміту про членство України в Альянсі та 40 млрд для ЗСУ

 Це міг би бути вишуканий, першокласний тролінг Віктора Орбана з боку американської адміністрації — але, швидше за все, це стало символічним, але випадковим збігом. Лідерів України та Угорщини — Володимира Зеленського, Віктора Орбана та їхні команди — поселили в одному готелі у Вашингтоні, неподалік Білого дому.

У столиці США, де зараз відбувається саміт НАТО і куди з’їхалися лідери та делегації близько 40 держав, угорським дипломатам довелося два дні працювати поруч з українськими колегами і терпіти сусідство українського лідера. Хоч це і був не їхній вибір — готелі для запрошених глав держав та урядів обирала американська сторона.

Щось подібне відбулося і на самому саміті НАТО.

Угорщина, яка в останні роки керувалася проросійським порядком денним і блокувала рух України до НАТО, зрештою була змушена змиритися і дати свою згоду на рішення, яке зробило вступ України до Альянсу незворотним.

Це рішення узгодили в останні дні перед самітом; до того в США відповідали категоричним “ні” на таку пропозицію. Ця раптовість зрештою допомогла: протидія гравців, які просувають російські ідеї, виявилася запізньою. А партнери та прибічники України в Альянсі отримали механізм впливу, на який вони навіть не сподівалися і який буде не зайвим, зважаючи на очікуваний прихід до влади у США Дональда Трампа.

А от у питанні фінансування для ЗСУ саміту не вдалося досягнути подібного прориву. Тут рішення Альянсу тут також виявилося позитивним для України, однак у ньому лишилося значно більше невизначеності, і головні апаратні протистояння — ще попереду.

Про все це читайте у статті редактора “ЄвроПравди” з Вашингтона.

Повернути незворотність

Саміт НАТО 2024 року у Вашингтоні, на відміну від минулорічної вільнюської зустрічі, не був сконцентрований на Україні. Принаймні, керівництво і Альянсу, і держави-господині саміту дуже прагнуло уникнути “українізації” зустрічі лідерів, і “ЄвроПравда” вже розповідала, чому: для президента Байдена цей саміт мав також передвиборчу вагу, і було важливо уникнути конфліктів та публічних суперечок, у тому числі з боку України (детально про це читайте у статті “Джо-мостобудівник”).

Щоб Україна не почувалася ображеною, їй запропонували формулу “мосту до НАТО”, яка не містила жодних проривів або навіть суттєвих здобутків у порівнянні з Вільнюсом. Єдиною хоч більш-менш важливою зміною мала стати декларація НАТО про “невідкладний” запуск процедур вступу України до Альянсу у разі, коли та якщо для цього складуться умови.

А Київ передав до Брюсселя сигнали, що хоча ми продовжуємо вважати, що Україна має отримати більше — та цього разу не будемо йти на демарші.

Словом, усі погодилися зберегти статус-кво.

Варто відзначити важливу деталь: хоча Україну неофіційно ставили до відома про рішення, які Альянс ухвалює щодо нас, та у дискусії ми участі не брали. Підхід до відносин з партнерами є внутрішньою справою НАТО, тож це рішення розробляють та ухвалюють лише союзники.

Друзі України ще кілька тижнів тому, на початку обговорення проєкту, запропонували альянсу вийти за вільнюські рамки і у визначенні “мосту до НАТО” дописати фразу про те, що рух України до членства є “незворотним” процесом. Однак майже відразу проти цього виступили США із доволі логічним аргументом. Мовляв, як ми можемо давати якісь гарантії, якщо Україна сама у минулому доводила свою здатність відмовитися від євроатлантичної мети! Адже за Януковича сталося саме це!

І хоча переговори тривали, та здавалося, що цей аргумент немає чим крити.

Однак за кілька днів до саміту з Вашингтона почали надходити новини про різку зміну позиції США. Несподівано для інших союзників, Вашингтон змінив свою думку на 180º, і “незворотність” повернулася у текст рішення, хоча й у дещо іншому формулюванні, ніж друзі України пропонували від початку.

Отже, цей пункт рішення саміту починається з амбітного, але декларативного твердження “Майбутнє України — в НАТО”, після чого Альянс бере на себе конкретне зобов’язання:

“Ми будемо і далі підтримувати (Україну) на її незворотному шляху до повної євроатлантичної інтеграції, що включає членство в НАТО”.

Значення мають обидва виділені фрагменти.

До згадки про “незворотність” ми ще повернемося, бо це заслуговує на окрему увагу. А позначення того, що йдеться саме про повноцінне членство — важливе для того, аби гарантувати, що у якийсь момент у діалозі України і Альянсу не виникнуть формати-замінники.

Ну і, звісно ж, важливим був той факт, що США за президента Байдена в принципі повернулися до заяв про членство. Адже не є секретом, що чинний лідер США є скептиком у цьому питанні. По суті, рішення саміту, яке зрештою підтримав особисто Байден, анулювало його скандальну заяву про “Україну не в НАТО”.

А епізод з Байденом наочно ілюструє, як саме працюватиме нове положення.

Рішення для Трампа і Путіна

Не буде перебільшенням сказати, що ухвалене у Вашингтоні рішення стало ще однією точкою неповернення в інтеграції України до НАТО.

Те, що Україна прагне бути членом Альянсу, не потребує зайвого доведення. Це підтверджують усі опитування громадської думки. Зрештою, це є положенням Конституції України.

Однак для багатьох західних партнерів це досі не було аксіомою. У тому числі у Сполучених Штатах Америки багато гравців вважали, що членство України в Альянсі має стати такою собі “розмінною монетою” на переговорах із Путіним про завершення війни. Саме це, як вважають, і було причиною вже згаданої вище скандальної заяви Байдена.

Однак тепер цей шлях стає практично нереальним.

У читачів може виникнути питання: невже Трамп не зможе “викинути на смітник” рішення саміту щодо України і поставити ультиматум з вимогою про відмову України від свого майбутнього в Альянсі?

Коротка відповідь: ні, це майже нереально. Теоретично така можливість є, але на практиці після рішення Вашингтонського саміту це буде надзвичайно важко зробити.

За всієї повноти влади у президента США він не може свавільно змінювати політику держави.

Щоб це зробити, лідер США має щонайменше отримати згоду Конгресу — а у питанні НАТО американський парламент наразі на нашому боці, і так само пронатовським є Державний департамент. Саме через це Байдену довелося поступитися у питанні членства України. Як пояснювала “ЄвроПравда”, він, по суті, програв суперечку з “глибинною державою”.

Також рішення НАТО дає сигнал Путіну про те, що намір Альянсу щодо вступу України є цілком серйозним. Це не формальність. І навіть у разі, якщо колись Росія дозріє до готовності вести переговори про умови припинення війни — пакет домовленостей навряд чи зможе включати відмову України від повноцінного членства в НАТО. Бо перегляд політики Альянсу потребує консенсусу, якого буде непросто досягти.

І коли Білий дім та особисто Байден давали добро на таке формулювання — він напевно розумів усі наслідки.

Що переконало президента США, що змусило його змінити підхід до вступу України до Альянсу? Запитання лишається відкритим, але високий шанс, що Байден зрештою здався під тиском європейських союзників. І дійсно, у Вашингтоні практично усі держави, у тому числі віддалені від України, вітали згоду про формулу “незворотності”. Бо для європейців це питання їхньої безпеки. Питання того, щоб навіть після закінчення війни російська агресія не повторилася.

“Хоча умови вступу України до НАТО, мабуть, ще не визначені, але тепер ми можемо говорити, що цей вступ незворотний, він точно станеться. І важливо, що це два паралельні шляхи — розширення НАТО і ЄС”, — пояснив, зокрема, у середу іспанський прем’єр Педро Санчес.

До слова, литовці, які не приховували розчарування минулорічним рішенням саміту, нарешті задоволені. А очільник МЗС Литві Габріелюс Ландсбергіс визнав у кулуарах саміту, що після появи в тексті фрази про “незворотність” інша розрекламована Альянсом формула, про “міст до членства”, втратила сенс. Та й загалом, її поява була покликана прикрити те, що у НАТО не було кращих робочих ініціатив. “Ситуація склалася так, що ми мали сказати Україні хоч щось — так з’явився той “міст”. Але головне — це мета, вступ до НАТО. Це може забрати час, може потребувати реформ, але протягом усього процесу буде розуміння, що йдеться про вступ України до НАТО”, — пояснив він.

Чи були ті, хто виступав проти сміливого формулювання? Так, безумовно. І, на подив, це була не Угорщина.

Зараз у відносинах Києва і Будапешта, як відомо, почалося потепління — можливо, це зробило Орбана менш категоричним. Однак, за даними одного з джерел “ЄвроПравди”, амбітність формулювання обурила Словаччину, яку на саміті представляв президент Петер Пеллегріні. Утім, оскільки рішення ухвалене — то очевидно, що вето не було застосоване.

Також були помітні протести з боку західних експертів. Відкритий лист протесту десятків фахівців, у тому числі тих, що відомі через просування російських наративів, прозвучав доволі гучно — але не мав шансу на щось вплинути, бо на момент його публікації декларація саміту вже була узгоджена.

Імовірно, позитивну роль зіграло те, що ключові для України пункти у рішенні саміту з’явилося в останній момент, коли змінити щось було малореально.

Іронічно, але, по суті, повторилася історія вільнюського саміту, але навпаки: якщо торік в останній момент лідери дійшли згоди щодо дуже невдалих для України формулювань і Київ не зміг їх змінити, то зараз сталося рівно протилежне.

Гроші на зброю

Ще один блок вашингтонського рішення, присвячений Україні, стосується фінансування. Тут досягнутий результат лишає набагато більше невизначеності.

Причому, на перший погляд, все звучить дуже позитивно: саміт НАТО узгодив план фінансування оборони України на 2025 рік, і члени Альянсу одностайно взяли на себе зобов’язання щодо того, що Україна отримає “базове фінансування в розмірі як мінімум 40 млрд євро протягом наступного року”, причому НАТО декларує мету такої розбудови ЗСУ, щоб Україна отримала “здатність перемогти російську агресію і стримувати її в майбутньому”.

Сума фінансування (треба окремо підкреслити, що йдеться саме про мінімальну суму, фактична допомога союзників може бути більшою) документально зафіксована лише на 2025 рік, але рішення кілька разів наголошує, що йдеться про довгострокову підтримку — просто наступні фінансові зобов’язання мають визначатися додатково, на чергових самітах 2025, 2026 року і так далі.

Альянс окремо підписав і одностайно узгодив також документ за назвою “Обіцянка довгострокової безпекової допомоги Україні” (Pledge of Long-Term Security Assistance for Ukraine).

Точніше, “майже одностайно”.

Одна держава відразу задекларувала, що не братиме участі у безпековій допомозі Україні — і це, звісно ж, Угорщина. Але водночас Будапешт не став ветувати це рішення, а відразу повідомив союзникам, що просто лишається осторонь. Тобто схема “пане Орбане, чи не хочете ви вийти попити каву, поки ми вирішуємо щодо України?” продовжує ефективно працювати. Зважаючи на історію угорських вето в Альянсі (а також на те, що угорський внесок, розрахований за розміром економіки, все одно був би мізерним) — цей варіант всім видається прийнятним.

Решта держав домовилися про те, що покриття в розмірі 40 млрд євро включатиме:

• Закупівлю військового обладнання для України;

• Безоплатну передачу зброї та іншого обладнання;

• Витрати на обслуговування і логістику військової техніки для України;

• Витрати на тренування бійців сил оборони України;

• Операційні витрати, пов'язані з наданням військової підтримки Україні;

• Інвестиції в оборонну інфраструктуру та оборонну промисловість України;

• Внески до трастових фондів НАТО для України.

Та проблемою є інше.

Домовленість про суму допомоги на 2025 рік не включає головного: розподілу грошей між країнами.

Схоже, що єдина домовленість, що досягнута, та й то неофіційно — це розподіл витрат 50/50 між США та рештою членів НАТО. А як ділитиме цю суму “решта” і що буде у разі проблем з американською складовою — лишається відкритим питанням.

Розподіл навантаження між європейськими країнами — окреме питання. Генсек прагнув зафіксувати жорстку залежність: кожна країна виділяє на ЗСУ частку, пропорційну її ВВП. Цей підхід лобіювати ключові оборонні донори, як-от Німеччина, яка зараз витрачає непропорційно більше за інші держави — але ці саме “інші” не були раді збільшувати виплати. Зокрема, Італія заявила, що не погодиться на пропорційне фінансування.

Зрештою, Столтенбергу вдалося протиснути формулу, яка посилається на ВВП, але не ставить жорстких зобов’язань: “Члени Альянсу прагнутимуть виконати це зобов'язання за рахунок пропорційних внесків, у тому числі з урахуванням їхньої частки у спільному ВВП Альянсу”.

Як змусити їх це робити і при цьому досягати показника 40 млрд попри те, що деякі держави точно продовжуватимуть платити менше? Це — відкрите питання, над яким доведеться працювати вже новому генеральному секретарю НАТО Марку Рютте, а також, імовірно, новому президентові США. В самому Альянсі, втім, діляться позитивними очікуваннями і нагадують, що норма про оборонні витрати у розмірі 2% ВВП також не є юридично зобов’язуючою. Але публічний тиск, а також політичний тиск Вашингтона (а тут до нього додається ще й Берлін) дозволяють досягати результатів.

Тому гроші для України також мають бути.

А “Європейська правда” продовжує стежити за рішеннями, які ухвалюють на саміті НАТО, у тому числі стосовно України.