Світ зовнішньої торгівлі є результатом змагання країн за їхніми абсолютними і порівняльними перевагами — як тими, що є даністю, незалежною від них (як-то природні ресурси чи вдале географічне розташування), так і набутими внаслідок рукотворного процесу позбавлення від фатальної приреченості на бідність. Сьогоднішні розвинені країни в процесі набуття економічної потужності цілеспрямовано викорінювали вірус відсталості, і це було пов’язано не з гаслами, а з предметною і системною економічною політикою, підтримуваною дипломатією і, за потреби, військовою силою. Вже мало хто пригадує той факт, що карколомний успіх США стартував із експорту бавовни й тютюну, а перша жорстока і затяжна війна після війн за набуття незалежності (1776—1782) відбувалася впродовж 1812—1814 років як відповідь на спроби Великої Британії контролювати зовнішню торгівлю й особливо експорт до Європи. Задля справедливості потрібно зазначити, що ця амбітна колишня британська колонія прагнула також розширитися територіально, поставивши під контроль Канаду та використовуючи проблеми метрополії, загострені під впливом наполеонівських війн (що і було ще однією причиною американо-англійської війни). Зазначимо, що тодішній міністр фінансів і творець американської економічної політики Александр Гамільтон, за всього його тяжіння до економічного націоналізму, у військовій сфері пропонував (щоправда, за 20 років до згадуваних війн) виступати на боці колишньої метрополії, ставлячи під спільний контроль європейський ринок. Адже саме там був споживач. Американський континент був багатий на ресурси, але в ті часи ще малонаселений.
Тодішні лідери економічного розвитку — Велика Британія, а за нею і Франція — отримали значні стимули економічного зростання саме за рахунок колоній. Але також жорсткий протекціонізм, безапеляційне державне втручання, субсидіювання, обмеження на рух товарів, капіталів, робочої сили і відсутність будь-яких соціальних та екологічних стандартів — красномовне тло успіху тих, хто нині диктує правила гри. І ці правила не мають нічого спільного з тим, про що говорять, коли переповідають історію їхнього успіху. З метою недопущення виникнення нових конкурентів у переробних галузях всіляко підтримувався попит на необроблену сировину. Чи не нагадує вам українські реалії кейс Іспанії? Іспанські виробники вовни були головними конкурентами Великої Британії як виробники сировини, і 1695 року англійський економіст Джон Кері висловив думку, що Велика Британія повинна скуповувати всю іспанську вовну на ринку і спалювати її. Держава не мала достатніх виробничих потужностей, щоб обробити ту вовну, але усунення іспанської сировини з ринку зміцнило б її ринкову силу. “Ми могли б укласти договір з іспанцями про купівлю всієї вовни, яку вони мають. А якщо вони заперечать, що ми тоді матимемо її забагато, — краще спалити надлишки коштом держави (як чинять голландці зі своїми спеціями), ніж дозволити обробляти її за кордоном. Ми не здатні запобігти цьому в інший спосіб, бо ж бачимо, що всю європейську вовну десь обробляють”. Ця торговельна війна насправді була боротьбою за здатність провадити промислову діяльність, що забезпечує найвищі прибутки і найвищі зарплати, які можна обкласти найвищими податками.
У ХХ столітті, після розпаду колоніальної системи, новим незалежним країнам для свого розвитку також було потрібно відкинути рекомендації використати свої абсолютні та порівняльні переваги. Японія, Корея, Китай, В’єтнам, Туреччина, Малайзія, Індонезія, Індія — усі вони зробили вибір на користь створення нових порівняльних переваг. І виграли: дехто — ставши “економічними тиграми”, дехто — просуваючись до статусу “економічних слонів”. До речі, Індія, яка засвоїла урок історії, що сама по собі наявність абсолютних переваг не гарантує успіху (Англія з метою блокування експорту індійських країн у процесі підтримки своєї індустріальної революції пропагувала політику “зачистки” ринків від конкурентів шляхом встановлення 300% ставок мита), зробила ставку на розвиток сталеливарної, автомобільної, хімічної, фармацевтичної та інших сфер промисловості.
Переваги абсолютні й порівняльні
Утім, ліберально налаштовані прибічники ідеології вільного ринку, лишаючи осторонь обговорення історичного контексту набуття переваг країнами, що перебувають нині у статусі розвинених, досі відсилають нас до праці Адама Сміта “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776). У ній автор викладає концепцію абсолютних переваг, суть якої полягає в тому, що у кожної країни існують специфічні особливості випуску будь-якої продукції з меншими витратами порівняно з іншими країнами. Якщо витрати на виробництво товарів у якійсь країні нижчі, ніж у іншій, то є сенс їх експортувати, якщо витрати високі — імпортувати. Така система торгових взаємин, на думку Сміта, є об’єктом обопільного інтересу для її учасників.
При цьому Сміт ніколи не стверджував, що “невидима рука ринку” за будь-яких обставин гарантуватиме оптимальний результат для конкретної країни. Він говорив загалом про те, що “покращиться світова торгівля”, і тоді всім стане краще. Понад те, акцентуючи на підвищенні ефективності під час розподілу праці, він здебільшого розглядав економіку на рівні підприємств, до того ж локальних (ви, мабуть, пам’ятаєте постійно повторювану його історію про виготовлення шпильок одним працівником чи кількома, коли під час поділу операцій продуктивність зростає в рази). А також Адам Сміт був священником, і перш ніж написати “Багатство народів”, опублікував “Теорію моральних почуттів”, обґрунтувавши підстави існування ефективної економіки. Поки підприємцям, яких у кожній країні в кожну епоху — дуже невелика меншість, потрібно давати повну свободу, саме суспільство повинно бути носієм моральної поведінки.
Мораль, використовуючи енергію вільних підприємців, напучує їх на те, щоб вони не тільки чинили на свою користь, а й думали про загальне благо для всіх (красномовний приклад про те, що пекар пече хліб не для блага тих, хто його їсть, а для власного заробітку — це і є підтвердження існування “невидимої руки ринку”). Підприємці також мають створювати лікарні, які в ті давні часи ще не могли бути приватними. Це вже пізніші інтерпретатори, на кшталт Мілтона Фрідмана, пропонували навіть Центральний парк у Нью-Йорку зробити платним для входу, віддавши у приватні руки. Пізніше Девід Рікардо в роботі “Початки політичної економії та оподаткування” (1817) формулює теорію порівняльних переваг, згідно з якою кожна країна спеціалізується на виробництві та постачанні тієї продукції, що має максимальну порівняльну ефективність. Наведений ним приклад обміну англійського сукна на португальське вино доводив, що це начебто вигідно для обох сторін, і подібна спеціалізація забезпечує зростання капіталу, економічне зростання, збільшення зайнятості населення країни. Загальний висновок такий: країни не мають потреби займатися виробництвом широкого асортименту продукції, їм вигідніше орієнтуватися на виробництво небагатьох товарів, що обходяться їм дешевше.
“Для чого ми тут знову опускаємося мало не до біблійних часів?” — запитає допитливий читач. Хоча ми живемо у ХХІ столітті, носії “великого і непереможного вчення невидимої руки ринку” й досі інтоксикують нас вірусом недієздатності. Якщо серйозно, то всі розрахунки досі провадяться виходячи з старих, архаїчних і давно спростованих життям висновків. Стосовно країн, що ставали на шлях розвитку (Корея, Малайзія, Індонезія, Туреччина і так далі, список довгий), як країн, що перебували в стані сільськогосподарської напівфеодальної економіки, знову і знову звучала одна й та сама рекомендація — використати абсолютні (клімат, ґрунти тощо) і порівняльні переваги (населення, яке вміє вирощувати сільськогосподарську сировину), щоб розвивати аграрний сектор і купувати промислові товари з високою доданою вартістю у розвинених країн. Для України цей висновок звучить фактично безапеляційно (і це підтверджує структура нашої зовнішньої торгівлі, яка базується на аграрній сировині дедалі більше з кожним роком) — слід торгувати тим, що ми можемо отримати з землі як нашого основного фактору виробництва.
Дедалі рідше пригадують той факт, що порівняльні переваги України в 1990-ті роки, після набуття незалежності, полягали в здатності виробляти найтехнологічніші товари (цього не було у вищеназваних країнах, які не дослухалися до рекомендацій використати переваги спеціалізації на агросировині і стали промисловими тиграми). Деградація української економіки дає чимраз більше можливостей неоліберальним міфотворцям сказати, що нездатність виробляти щось більше, ніж зерно кукурудзи, і є нашою абсолютною перевагою (тобто притаманною нам із трипільських часів і до сьогодні). Тож формула “успіху” виходить дивна: родючі ґрунти + обмеженість і неосвіченість населення, та ще й його фізична відсутність у країні.
Потреба експортної дисципліни
Економічна політика “тигрів” та “слонів” полягала в тому, щоб створити умови для розвитку промислового виробництва у кількох обраних пріоритетних напрямках. Причому ці пріоритети визначені потребами не внутрішнього, а зовнішнього ринку. І дарма що жодних умов для старту в країні не існувало (як, до прикладу, сталь і кораблі, а потім автомобілі і електроніка для Кореї; чи сталь, станкобудування, будівельна техніка, автомобілі та електроніка для Японії). Головним, на думку Артура Бріса, директора щорічного глобального дослідження “Рейтинг глобальної конкурентоспроможності (The IMD World Competitiveness Ranking)” за версією Інституту менеджменту в Лозанні (Institute of Management Development), завжди виявляється воля лідерів, трансльована еліті і населенню. Далі на такий розвиток скеровуються усі стратегії і інструменти. Одним із них є замкнений цикл інновацій (Див. “Інноваційна екосистема”). Країна створює таку систему, за якої якщо не володіє виробництвом і продажами на своєму внутрішньому ринку, то принаймні контролює частину зовнішніх ринків. До контролю виробництва додаються середня та вища освіти, інноваційна діяльність, створення технологій, які переходять до стадії виробництва і в підсумку забезпечують контроль за ринками.
Засобів просування завжди було небагато, і вони цілковито відсутні в Україні. Їх можна було б політкоректно назвати “комерційною дипломатією”, суть якої полягає в просуванні комерційних інтересів силами держави. Торговельні представництва — це потужні органи лобізму в інших країнах, нашпиговані професійними розвідниками. Отримання доступу до технологічних і ринкових секретів нерідко супроводжувались корупційними скандалами підкупу чиновників і бізнесменів країн-адресатів або викраденнями прав інтелектуальної власності (в Південній Кореї безпардонне копіювання чужих технологій мало характер національної ідеї, як зрештою і в Туреччині ще 20 років тому, й у В’єтнамі.
Про Китай ми не говоритимемо: про це й так кричать президенти США, саме тому і розривають довготривалі зв’язки, хай які вигідні). Просуваються економічні проєкти з пов’язаними кредитами (електростанції, автостради, порти, залізниці — мільярди доларів). А логістичні шляхи перетворюються на шляхи економічної експансії. До цього додаються інструменти “фінансового форсажу” з дешевими кредитними лініями для власних виробників, субсидування у формі знижених витрат на електроенергію та інші ресурси. Створюються тепличні умови для іноземних інвесторів із метою перехопити технології та ринки, мережі спеціальних зон, технологічних парків для наповнення виробництвами, а також офшорні зони для використання капіталів іноземців, які вони приховують від своїх країн, у своїй економіці. А ще все нові й нові стимули і обмеження, відкрито і приховано, на мега-, макро- і мікрорівнях, із використанням заманювання і залякування… І все для того, щоб хоча б один із обраних пріоритетів розвитку “вистрелив”. Бо той потягне вгору інші сектори і дасть ресурси на нових розвідників, науковців та інтелектуалів, які придумають нові ідеї, що запаморочать голови конкурентів.
Хто сьогодні згадає про китайські іграшки, які заполонили увесь світ? Вони були найчастіше низької якості, зі шкідливих матеріалів, але дешеві, і вони були скрізь. Дуже спрощено, але можна сказати, що саме такі товари, як ці іграшки, забезпечували на початку притік у країну валютних надходжень, за які закуповувалися верстати та нові технології для розвитку нових індустрій. Китайський одяг теж відходить в минуле у нашій свідомості, заміщуючись інноваційними девайсами і швидкісними потягами, але саме за рахунок нього раніше кувалася фінансова база для технологічних проривів, а також фінансувався неприбутковий на той час сектор видобутку рідкоземельних матеріалів.
Отже, для провадження вдалої зовнішньоекономічної діяльності необхідні національний лідер, консолідована національна еліта, обрані за пріоритетністю підтримки галузі, замкнений цикл інновацій та самолегітимація у використанні інструментів монетарної, фіскальної, валютної політик і комерційної дипломатії. Як ми бачимо, захист і протекціонізм не є головними інструментами просування на зовнішні ринки, в чому неоліберальні догматики звинувачують “тигрів”. Хоча, поза сумнівом, обрані ними моделі економічного розвитку мали елементи закритості, але спрямованої на експансію технологічних продуктів. Вони були експортоорієнтованими. Тут є чудова новина для ринково мислячих людей, до яких ми зараховуємо й себе. Як зазначає Джо Стадвелл: Японія, Корея, Тайвань і Китай знайшли спосіб кращого поєднання субсидій та протекціонізму з конкуренцією, що дало їм змогу продавати свою продукцію на міжнародному ринку й у такий спосіб домогтися конкурентоспроможності на глобальному ринку. І назва цієї політики — “експортна дисципліна”.
Цей термін означає політику постійного випробування та порівняльного аналізу роботи внутрішніх (національних) виробників, яким надаються субсидії та ринкова протекція, шляхом примусу до експортування їхніх товарів і, таким чином, — до участі в міжнародній конкуренції. Рівень їхнього експорту демонструє, чи вигідно їм надавати державну підтримку. Рівень міжнародних продажів, як наголошує Джо Стадвелл, був механізмом зворотного зв’язку, завдяки якому уряди знали, чи близькі до світових стандартів промислові підприємства, підтримувані ними, чи ефективні фірми, в які інвестовано мільярди доларів, що їх потребує створення, скажімо, життєздатного сталеливарного заводу чи іншої високотехнологічної компанії. Так було вирішено традиційну проблему політики субсидіювання та протекціонізму, яка полягала в тому, що підприємці привласнювали фінансові заохочення, але не виправдовували очікувань стосовно полегшення праці й виготовлення конкурентоспроможних товарів.
Підприємства втратили можливість ховатися за тарифами та іншими бар’єрами й постачати продукцію лише на захищений внутрішній ринок, оскільки протекція, субсидії та кредити залежали від збільшення обсягів експорту. Підприємства, які не відповідали встановленим експортним показникам, були позбавлені дотацій та субсидій держави та змушені зливатися з успішнішими компаніями — чи іноді навіть оголошували банкрутство. В такий спосіб утворення компаній світового рівня стало слугувати виправданням суттєвих інвестицій із боку держави. Тож здатність експортувати вказувала політикам у Японії, Південній Кореї та на Тайвані, що працювало, а що ні, й вони реагували відповідно. І якщо в Південно-Східній Азії зусилля підприємців були спрямовані на обман політиків, а не на експорт, у Північно-Східній Азії політика “експортної дисципліни” довела свою ефективність.
У спробі інтерпретувати українські реалії господарювання та позиціонування себе у світі міжнародної торгівлі “дарвінська” економіка обійшла “смітівську” в поясненні логіки побудови глобальних ринків: персональний успіх не завжди гарантує колективний. “Невігласократією” називається країна, нездатна вирішити нагальні проблеми внаслідок політичного паралічу, викликаного невіглаством. Це — про Україну. Одним із ключових постулатів теорії Чарльза Дарвіна є твердження про те, що природний відбір спрямований на закріплення поведінки й ознак, передовсім важливих для окремих організмів, а не цілих груп. Дарвін визнавав, що часом індивідуальні та групові інтереси збігаються, і в таких випадках ми отримуємо результати, подібні до дії “невидимої руки ринку”.
Наприклад, мутація, що підвищує гостроту зору умовного яструба, первинно відповідає інтересам конкретної особи, але невідворотне поширення цієї мутації підвищує успіх всього виду яструбів. Але часом буває і так, що мутації, корисні для індивіду, виявляються шкідливими для всієї групи. Цього і варто очікувати від мутацій, що підвищують переваги індивіда в жорстокій конкуренції між представниками одного виду. Морський лев, кількатонну вагу якого можна прирівняти до джипа, в кривавих боях із іншими самцями зможе вибороти право на “полювання” в гаремі самок, якщо буде витривалішим і більшим за суперників. Проте потомство, якому він дасть життя, воліло б знизити свою вагу хоча би вдвічі, аби бути спритнішим у боротьбі з акулами. Індивідуальний успіх “олігархів” не гарантує успіх державі Україна, якщо він не базований на циклі інновацій, а фінанси від ресурсних чи тарифних бізнесів, якими вони володіють не перерозподіляються для розвитку пріоритетів стратегічного рівня. Тому допоки суспільство не сформує запит на еліту, яка створить професійний уряд, що продукуватиме політику економічного прагматизму, “невидима рука ринку” шмагатиме навідліг тих, хто мріє літати, немов яструб.
— --------------------
Наталія Резнікова, доктор економічних наук, професор, професор кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Панченко, доктор економічних наук, директор Аналітичного центру економіко-правових досліджень та прогнозування Федерації роботодавців
