Молодим тут не місце: безробіття виштовхує перспективну італійську молодь з батьківщини

Економічна криза в популярних поміж українських трудових мігрантів країнах Середземномор’я — Греції, Іспанії, Італії — змушує тамтешню молодь виїжджати за кордон у пошуках роботи. Рівень безробіття серед молодих людей у регіоні б’є рекорди. В Італії кожен третій віком до 30 років не працює. А кількість тих, хто протягом останнього року емігрував з метою працевлаштуватися за межами своєї країни, сягає 60 тис.

24-річна Джулія Дель Гроссо шукає роботу вже протягом двох місяців. Студентка останнього курсу університету Болоньї починає свій день із перегляду оголошень на відповідних сайтах. Попри знання трьох іноземних мов, вона готова на будь-який підробіток: нянькою, офіціанткою чи репетитором. Однак поки що її зусилля марні: з понад 30 листів із резюме, надісланих за цей час, їй відповіли лише на один: запросили на співбесіду, на якій крім Джулії було ще кілька десятків претендентів. “В Італії для молодих людей просто немає місця, — скаржиться вона. — Роботодавці не довіряють їм і не цінують їх. Я серйозно думаю над тим, щоби пройти стажування за кордоном, а потім сподіваюся там і влаштуватися кудись. Мій двоюрідний брат працює в Австралії, тому, можливо, і я туди поїду”.

Ідею Джулії вже втілила в життя її ровесниця Аніта Рікеллі. Захистивши диплом в Італії, вона поїхала на стажування до Німеччини. Крім досвіду і непоганої оплати після його закінчення дівчина дістала пропозицію роботи. “У моїй країні мені складно уявити подібну ситуацію, — каже Аніта. — По-перше, тому, що практика там дуже рідко буває оплачуваною. По-друге, досвід друзів доводить, що після стажування фактично нікому не пропонують працевлаштуватися”. Її слова підтверджує статистика: тільки кожному десятому практиканту в Італії надходить така пропозиція, і лише половина отримує хоча б мінімальну грошову винагороду в період стажування.

“Втеча мізків” сягнула серйозних масштабів. За офіційними даними паспортних відділів Італії, протягом останнього десятиліття за кордон виїхали 300 тис. осіб віком до 30 років, і щороку їхня кількість збільшується на 60 тис. Однак чимало людей не повідомляють державу про те, що вирушають на роботу до іншої країни, тому реальні цифри, ймовірно, вищі. До найпопулярніших напрямків — Німеччини, Великої Британії, Швейцарії — останнім часом додалися Бразилія та ОАЕ. Дослідження свідчать, що внаслідок “втечі мізків” Італія протягом останніх 20 років втратила близько €4 млрд.

Соціолог Джорджо Марсілья так змальовує портрет сучасного італійського трудового мігранта: молода людина, високоосвічена, зі знанням іноземної мови, обізнана щодо своїх можливостей і того, що пропонує глобалізований світ. “Це люди, у виховання і навчання яких держава інвестувала чималі гроші та які мали би стати рушієм її зростання. Натомість ми їх втрачаємо. Однак навіть якщо вони залишаються в Італії, то часто виконують роботи, що не відповідають рівню їхньої кваліфікації”, — констатує вчений. І додає: найбільші труднощі з працевлаштуванням у країні відчувають висококваліфіковані фахівці: фізики, хіміки, біологи. За даними Європейського статистичного бюро, держава інвестує в розвиток науки лише 1,2% свого ВВП — мізер порівняно, приміром, із Німеччиною (2,8%) чи Фінляндією (3,8%). Тож не дивно, що чимало молодих науковців емігрують з метою навчання в аспірантурі чи пошуку роботи.

Часто такий шлях обирають і випускники гуманітарних спеціальностей. 29-річна колишня римлянка Джулія Ар’єте закінчила університет за спеціальністю “Історія мистецтв” і в країні, яка є суцільним музеєм просто неба, не зуміла знайти роботу. Пізніше влаштувалася в Лондонську національну галерею, де за п’ять років пройшла кілька щаблів кар’єрної драбини: починала просто охоронницею в залі з експонатами, а тепер працює у видавництві музею і проводить екскурсії. “З 15 моїх одногрупників лише одна знайшла роботу за фахом в Італії, — розповідає Ар’єте. — Інші або виїхали, або зайняті на менш кваліфікованих роботах. Один товариш з університету влаштувався продавцем у крамниці меблів, адже потрібно якось виживати”.

Із чого ж побудований непробивний для молоді мур, яким оточений італійський ринок праці? По-перше, сама структура економіки є надто традиційною, — пояснює професор соціології університету Флоренції Лаура Леонарді. Більшість підприємств в Італії — це малий сімейний бізнес, у якому в 95% випадків задіяні до десяти людей. “Комусь іззовні пробитися на таке підприємство практично неможливо, там усе вирішують зв’язки. Роботодавець набагато охочіше візьме працювати родича або знайомого, а не людину з вулиці незалежно від її навичок і вмінь”, — пояснює науковець. За даними опитувань, 61% італійських компаній відбирають кадри за рекомендаціями, а не за результатами відкритого конкурсу. Відсутність меритократії, тобто системи, в якій здібності й заслуги кожного належно винагороджуються, — проблема, на котрій наголошує більшість молодих “утікачів” із Італії.

По-друге, за словами Леонарді, внаслідок низького рівня інвестицій у нові високотехнологічні галузі економіки держава не має можливості створювати нові робочі місця. Справді, за даними Італійського статистичного інституту, кількість робочих місць у ній щороку зменшується. “Країна не розвивається вже протягом багатьох років, — каже Леонарді. — Експортний бум, завдяки якому вона зростала в 1950—1980-х, через підвищення конкуренції з боку Азії залишився в минулому. А модернізувати економіку ми поки що не спромоглися”.

Демографічна ситуація в державі теж не на користь молоді. П’ята частина населення є старшою за 65 років, а середній вік тамтешнього керівника — 62 роки. Літні люди визначають політику держави, і при цьому голос молоді практично не враховується, — скаржаться італійці, з якими спілкувався Тиждень. Більш як половина соціальних видатків Італії спрямовують на виплату пенсій, а на допомогу з безробіття виділяють менше ніж 2%. Зрештою, емігрувати молодь спонукає порівняно невисока, як для країн ЄС, оплата праці: середня зарплата випускника університету в Італії через рік після отримання диплома становить €1004 на місяць.

Проте навіть якщо роботу знайти вдалося, із молодим працівником зазвичай підписують контракт, який має обмежений термін дії: найчастіше від трьох місяців до року. Нерідко його потім не продовжують, а отже, пошуки починаються спочатку. Саме це і є причиною, пояснює соціолог Леонарді, поширеного стереотипу про італійських “матусиних синів та дочок”: молодь не має стабільної роботи, а відповідно й можливості створити власну родину і змушена мешкати разом із батьками до 30—35 років. Зі зміною влади в Італії наприкінці 2011-го з’явилася надія на реформи, які зроблять доступнішим ринок праці для молоді. Утім, зміни навряд чи настануть найближчим часом — нещодавно прем’єр Маріо Монті порадив молодим людям “забути про постійне місце роботи”.

Ситуація є дещо іншою для іноземців з менш розвинених країн, які мешкають на Апеннінах. Як свідчать дослідження, іммігранти віком до 30 років частіше, ніж італійці, мають постійне місце роботи. Рівень безробіття поміж них також нижчий. Цьому є пояснення: вони працюють на малокваліфікованих роботах, погоджуються на незручний графік і меншу зарплату.

Це стосується й українців: наші співвітчизники на шостому місці за чисельністю серед молодих іноземців, працевлаштованих в Італії. Колишня мешканка Миколаєва 24-річна Юлія Заїкіна є однією з них. До цієї країни вона приїхала слідом за мамою кілька років тому і відтоді змінила не одну роботу. Каже, що з працевлаштуванням особливих проблем не мала, адже мешкає на туристичному Адріатичному узбережжі, де влітку відпочиває багато російських туристів. “Я просто ходила по крамницях і залишала своє резюме, — каже дівчина. — Виявилося, що продавця зі знанням російської мови шукали чимало з них”. Однак то була переважно сезонна зайнятість — Юлія лише цього року закінчує університет, тож пошуки серйозної роботи ще попереду. На думку українки, італійська молодь частково винна в тому, що не має роботи, бо не розглядає всі пропозиції і не хоче опускатися нижче від певного рівня життя, який забезпечують батьки і до якого звикла. “Іммігранти, зокрема українці, мають конкурентну перевагу хоча б тому, що знають іноземні мови, — вважає Заїкіна. — Щодо мене, то після закінчення навчання планую переїхати до більшого міста й шукати роботу за спеціальністю. Якщо не знайду, можливо, повернусь… Але не до України, а до Росії — у мене там родичі”.

Ольга ТОКАРЮК