Модернізація.UA

“Головне в цьому світі не те, де ми стоїмо, а те, в якому напрямку рухаємося”, — говорить одна з моїх улюблених цитат останніх днів.

Дійсно, кожна людина, що поставила перед собою завдання досягти будь-якої мети — розбагатіти, створити свій бізнес, отримати престижну освіту etc, зможе реалізувати свою ідею, лише чітко розуміючи, до чого він прагне, маючи на руках план дій і слідуючи цим планом у обраному напрямку.

Що ж говорити про державу, перед якою стоять на порядок більш складні завдання і життєво важливий інтерес якої — розраховувати свій курс і свої дії з прицілом на десятиріччя вперед?

Світ навколо нас постійно змінюється, і ті країни, яким вдається відповідати новим викликам, отримують шанс на розвиток. І навпаки, аутсайдери плетуться в кінці списку, який показник не візьми: рівень життя, доходи на душу населення, злочинність, корупція та інші.

Якою ми хочемо бачити Україну в найближчі 50-100 років? Де наше місце в цьому світі? Якої долі ми заслуговуємо? І наскільки цей вибір залежить від нас самих?

Два полярних приклади

У кожного з нас є речі made in Південна Корея. Це може бути холодильник, фотоапарат або мікрохвильовка Samsung, автомобіль Hyundai або Daewoo, кондиціонер, телевізор або мобільний телефон LG.

Я впевнений: більшість з вас сьогодні сприймають корейську електроніку, побутову техніку, автомобілі як належне. А чи знаєте ви, що 50 років тому Південна Корея була напівфеодальною сільськогосподарською країною, де звичайна каналізація в місті сприймалася як чудо світу?

І той рівень, на якому знаходиться ця держава зараз, став можливий тільки в результаті свідомих зусиль та чіткої стратегії розвитку.

Вихідні дані були наступними: Південна Корея практично позбавлена корисних копалин, її найвідомішим експортним товаром на початок 60-х була малокваліфікована, зате дешева робоча сила, а єдиною розвинутою галуззю економіки — досить примітивне сільське господарство.

Але генерал Пак Чжон Хі, який керував Південною Кореєю, зробив ставку не на розвиток аграрного господарства — самого масового сектора економіки, а на перспективи розвитку світового ринку товарів і послуг через 20-30 років.

Задум полягав у тому, щоб перетворити Корею в країну-фабрику, яка ввозить сировину, а експортує вже готову продукції. Хід думок зрозумілий: для обробки сировини потрібні дослідні центри, фабрики і заводи, для роботи на виробництві потрібна кваліфікована робоча сила, а вартість готової продукції на кілька порядків вища за вартість сировини.

Така схема стимулювала розвиток виробництва і створення кваліфікованих робочих місць, а найголовніше, дозволяла конвертувати в живі гроші додаткову вартість після реалізації готової продукції.

Саме тому свідомою політикою південнокорейського керівництва 60-70-х років було надання державної підтримки не сільському господарству, а розвитку автомобільної промисловості, виробництва електроніки і побутової техніки, розробці та промислового впровадження нових технологій.

Підсумок очевидний: сьогодні Південна Корея є одним з найпотужніших гравців на світовому ринку побутової електроніки, телекомунікацій, мобільного зв'язку та автомобілів. А могли б і досі вирощувати один рис і скаржитися на бідність.

Звичайно ж, історія знає і полярні приклади.

Наприклад, невелика за розміром Португалія до 60-х — 70-х років минулого століття була однією з найбільш потужних колоніальних держав, що мала можливість експлуатувати людські та природні ресурси десятків залежних територій.

Разом з тим прем'єр-міністр Антоніу Салазар свідомо блокував будь-які спроби прогресу, керуючи економікою країни як своїм домашнім господарством. Можливості колоній експлуатувалися на повну потужність, але при цьому отриманий прибуток не інвестувався в модернізацію. І не через недогляд, а тому що така була принципова позиція Салазара.

Іншими методами, за допомогою яких стримувався розвиток, були жорстка зарегульованість — наприклад, для ремонту однієї стіни будинку потрібно були отримати окрему ліцензію, засилля бюрократії, сприяння монополізації ринків великим бізнесом і стримування конкуренції.

Сьогодні це звучить як курйоз, але в Португалії тих часів був прийнятий спеціальний “акт про контроль над промисловістю”, який забороняв спорудження нових фабрик або створення нових видів бізнесу без дозволу уряду.

Навіть сільське господарство — ключова галузь, в якій було зайнято більшість населення — без розвитку виявилася неспроможною забезпечувати потреби внутрішнього ринку в продуктах, тому Португалія (аграрна країна!), з кожним роком імпортувала все більше і більше продовольства.

Результати такої політики відчуваються і сьогодні, через десятки років. Португалія стабільно залишається найбіднішою з країн Західної Європи, найвідсталішою як за рівнем розвитку економіки, так і за рівнем доходів на душу населення.

Два бачення модернізації

Якщо вивчати успішні приклади модернізації — Японія, Південна Корея, інші “азіатські тигри”, Фінляндія — то в очі впадає один момент. Здавалося б, ідеться про зовсім різні країни, і, тим не менш, певний спільний знаменник у вигляді загальних принципів, спільних елементів стратегії присутній скрізь.

Якщо ж говорити про Україну, то питання реформ знаходиться в зоні “суспільної злагоди”. Реформ вимагає народ, їх зміст обговорюють експерти, перед кожними виборами вони займають центральне місце в обіцянках політиків.

Якщо говорити про програму модернізації для Україні, то потрібно врахувати, що тут існує мінімум два підходи.

Перший, назвемо його традиційним, полягає в тому, щоб модернізувати ті галузі, які складають фундамент вітчизняної орієнтованої на експорт економіки, завдяки яким ми включені у світове господарство: виробництво зернових, видобуток вугілля, виплавку чавуну, сталі і прокату.

Така програма найбільш проста і зрозуміла, але має один істотний недолік. Піддавшись спокусі у вигляді гонитви за миттєвою вигодою, ми ризикуємо вкласти мільярди гривень і тисячі людино-годин, фізичних та інтелектуальних зусиль в розвиток тих галузей, які через кілька десятиліть виявляться незатребуваними.

Погодьтеся, нерозумно модернізувати виробництво стаціонарних телефонів, якщо весь світ перейшов на мобільні. Немає сенсу будувати грандіозні плани з випуску возів, якщо більшість пасажирів вже давно користується літаками, автомобілями та потягами.

Традиційний варіант модернізації дозволить протриматися на плаву ще 20-30 років, але при цьому з кожним роком Україна буде все більше і більше відставати від розвинених країн.

Другий варіант, який можна назвати інноваційним, більш складний. Він вимагає проведення аналізу сьогоднішнього стану світової економіки та визначення тенденцій в її розвитку. Кажучи більш звичною мовою, необхідно отримати відповідь на питання: яким буде світ через 20-30-50 років?

У даному випадку мова не йде про наукову фантастику або про те, щоб передбачити розвиток подій у найтонших нюансах. Необхідно обчислити магістральні напрямки розвитку світової економіки.

Як результат — основні зусилля з модернізації повинні бути спрямовані саме на ті галузі, продукція яких буде затребувана на світовому ринку з тим, щоб завоювати, або створити ексклюзивну нішу Україна у світовій економічній системі.

Анкета модернізації

Які напрямки української модернізації варто вважати ключовими, якщо виходити з наведених вище позицій?

Згідно з прогнозом Світового банку, до 2030-го року країни Західної Європи та Азії зіткнуться з жорстким браком енергії, яка буде виражатися як в дефіциті енергоресурсів, так і дефіциті електроенергії.

На сьогоднішній день Україна включена в енергетичну модель Західної Європи як експортер електроенергії і транзитер газу та нафти. Наше стратегічне завдання — це збільшення своєї частки ринку.

Значить, практичними цілями для нас є нарощування виробництва електроенергії та пропускної здатності газотранспортної системи та нафтопроводів. А кожне із завдань розпадається в свою чергу ще на ланцюг питань і рівнянь.

Якому з видів енергетики віддати пріоритет: атомному, тепловому або гідроелектростанціям?

Наскільки виправданим буде розвиток нетрадиційних видів отримання енергії, і яку частку виділити альтернативній енергетиці?

Кого з зовнішніх інвесторів залучати для модернізації ГТС і на яких умовах?

Відвідайте будь-який базар, зайдіть в будь-який магазин готового одягу в будь-якому обласному центрі або невеликому місті Україна — у 80% випадків ви побачите турецькі або китайські шкіряні куртки, джинси, светри, сорочки, футболки...

Якщо говорити про більш дорогу і елітну продукцію, то перші місця також належать іноземним виробникам — Італії, Франції, Великобританії і т.д.

Що стосується товарів нашої легкої промисловості, то вони плентаються десь далеко-далеко в кінці списку фірм і брендів, які займають наш власний внутрішній ринок. Між тим, експерти оцінюють обсяги нашого внутрішнього ринку одягу і взуття в 4 мільярди доларів із перспективами зростання на 20% щорічно.

Давайте згадаємо, що у нас теж колись була потужна легка промисловість, яка забезпечувала одягом і взуттям не тільки потреби України, але і багатьох суміжних держав.

Тим більше, що в даному випадку мова не йде про залежність від попиту і коливань світового ринку — нам по силам за допомогою державних стимулів і регулювання створити для наших товарів режим найбільшого сприяння на території власної держави.

Український споживач і його кошти можуть стати потужним джерелом інвестицій для українського виробника одягу і взуття. Питання впирається лише в собівартість і якість таких товарів.

Тому ще одним напрямком реформ є модернізація нашої легкої промисловості, яка на виході має постачати нам туфлі, черевики, светри і куртки, які відповідали б формату “якість — дизайн — ціна”.

У XXI-му столітті людство зіткнеться з кризою продовольства. При цьому Україна — одна з двох країн Європи, що мають значні можливості збільшити свої орні землі і врожайність, друга — це Росія.

Крім того, продукція нашого сільського господарства вважається більш екологічно чистою і цінною завдяки чорноземам.

Разом з тим, за кордон Україна, як правило, експортує сировину, тобто, прибуток мінімальний з розрахунку на кожну вкладену гривню. Так, наші чорноземи вважаються найбільш родючими, але в наших магазинах продають єгипетську картоплю, бразильське м'ясо і польське молоко.

Україна є в більшій мірі аграрною, ніж індустріальною країною, але більшість наших співгромадян витрачають на їжу більше половини доходу, а багато продуктів, які виробляються у нас, ми все одно імпортуємо з-за кордону.

Якщо задатися метою, Україна могла б зайняти нішу великого виробника і переробника сільськогосподарської продукції, який забезпечував би не сировиною, а продуктами харчування не тільки внутрішній, але і європейський, і світовий ринки.

Що для цього потрібно? Перенести акцент з експорту сировини на експорт готової продукції, так як це в кілька разів вигідніше.

Чого не вистачає в цьому рівнянні для отримання правильної відповіді? Відсутній “х” — це передові агротехнології, які збільшать врожайність основних агрокультур, створення масштабних переробних комплексів і сховищ, впровадження високих технологій в аграрну промисловість та інше.

Перелік потенційних ніш, які ми могли б зайняти, задавшись такою метою і доклавши зусилля, можна продовжувати. Навіть сьогодні Україна займає не останні позиції в таких галузях як авіабудування, торгівля зброєю, виноробство...

Поки що займає. Всі вони можуть стати нашими конкурентними перевагами на світовому ринку. Але чи стануть — залежить від нас самих. І наведений список, звичайно ж, не є вичерпним.

І нарешті, найголовніше — українська модернізація можлива тільки на основі і за допомогою інформаційних технологій.

Харчова промисловість, авіабудування, енергетика — інформаційні технології необхідні у всіх сферах економіки, починаючи від сільського господарства і закінчуючи металургією.

Це підтверджує і світова кон'юнктура — все більш широке застосування програмного забезпечення та інших напрацювань IT-сфери протягом останніх 30 років є домінуючою тенденцією в усьому світі.

Найголовніше, що необхідна база у нас є, що підтверджують українські програмісти, які працюють на всіх континентах планети і забезпечують софтом іноземних замовників на умовах аутсорсингу.

Існуючу енергію і знання необхідно сконцентрувати і направити. Логічною в даному випадку виглядає ініціатива об'єднання розрізненого потенціалу IT-підприємств і програмістів в єдиний кулак.

Наприклад, шляхом створення аналога української Силіконової долини, продуктом якої були б висококласні кадри і масштабні програмні продукти.

(Не) здоланні бар'єри

Які ще пункти може містити анкета української модернізації — питання, яке залишається відкритим. Тим більше, що в стані стартового обговорення знаходиться більш широке питання — питання про розуміння і вибору підходів модернізації.

Але, починаючи будь-які реформи, необхідно усвідомити, що завдання не зводиться тільки до вибору напрямків, розрахунку бюджету та визначення механізмів. Потрібно враховувати, що завжди, в житті будь-якої країни існують бар'єри, які будуть гасити на зльоті будь-які, навіть найбільш затребувані й виправдані починання.

У нашому випадку двома найнебезпечнішими бар'єрами залишаються дві взаємопов'язані проблеми: ментальність і корупція. А може бути, два різних ракурси однієї і тієї ж проблеми.

Найяскравіший приклад, дуже вчасно продемонстрував, що представляє собою менталітет нашої еліти — одіозне рішення Конституційного суду.

Ми можемо готувати багатотомні програми реформ, виділяти мільярдні кошти і запрошувати найкращих консультантів.

Але що робити з виконавцями — тими руками, які ми найняли для управління країною і для реалізації реформ зокрема — якщо ці руки, самі того не бажаючи, продемонстрували абсолютно печерний рівень свідомості?

Яким чином корумпований і непрофесійний державний чиновник буде проводити реформи?

Яким чином сприяти реформам будуть корумпований політик, бізнесмен і міліціонер? Це — те ж саме, як якщо б троглодитів посадили в суперсучасний вертоліт, обладнаний найновішими технологіями.

Який толк від усього цього “суперфарша”, якщо за штурвалом печерна людина? Куди полетить такий вертоліт?

Як це не парадоксально, але українська модернізація повинна починатися з модернізації нашого антикорупційного арсеналу.

І мета антикорупційної модернізації — впровадження інформаційних технологій, створення “електронної держави” як механізму, покликаного знизити рівень корупції до безпечного мінімуму.

Для нас це єдиний шанс відчути себе в XXI-му столітті не Африкою, не країною третього світу, а державою, у якої є перспективи.

Сергій ВЛАСЕНКО, народний депутат (БЮТ), екс-заступник голови ДПА, член комітету ВР з питань правосуддя