“Мене часто запитують, як із прізвищем Сибір можна бути українською патріоткою...”

Незвичний балкон у будинку на Дерибасівській “нашумів” ще 2010-го, коли над картинкою із барвистими соняхами з’явився напис “Слава Україні!”. Яким же було здивування багатьох, коли з’ясувалося, що це — не “хулиганство заезжих бандеровцев”, а вияв активної громадянської позиції 19-річної (на той час) корінної одеситки Вікторії Сибір. Її настінна творчість стала лише початком історії славетного балкона на Дерибасівській. Нині “балконно-патріотична” колекція Вікторії Сибір поповнилася антиківаловським плакатом.

“Одесса знает: всіх не підрахуєш”, — написала дівчина на плакаті, обігравши усім відоме прізвисько Сергія Ківалова з часів позаминулих президентських виборів.

— Не боїтеся, що у ківаловській вотчині така сміливість може обернутися для вас неприємностями? — запитую Вікторію. — Були ж вже непрохані гості, яким не сподобався напис “Слава Україні!”.

— Я і досі не отримала відповіді, хто були ті молодики, які висадилися на моєму балконі і взялися усе замальовувати — за дорученням, мовляв, адміністрації (після вправлянь невідомих “малярів” Вікторія відновила напис. — “ВЗ”). На всі свої запитання до чиновників і міліції отримувала лише відписки... А плакат з присвятою Ківалову повісила на балконі після того, як прийшли з жеку і попросили почепити щось із заківаловської “агіттворчості” (“Одесса знает: Кивалов за Одессу”, “КivaLove”).

— Навіть “славноукраїнський” напис на вашому балконі ходоків не відлякав?

— Мене і саму це здивувало. Вішати плакат за Ківалова відмовилася. Написала свій. Наразі усе спокійно. Плакат як висів, так і висить. Лише коли дощ, ховаю його, щоб не розлізся. До речі, у різних районах Одеси з’явилося ще кілька таких ось саморобних плакатів на балконах, і не лише з прізвищем Ківалова (“Марков — олень”, “Гончаренко, хочу зонтик!” (навіяно бійкою одеських виборців за парасолі з “регіонівською” символікою), “Кивалов знает: гречка решает”). Раніше такого активного вияву протестних настроїв серед одеситів не помічала.

— Побільшало “вдячних” за покращення життя вже сьогодні?

— Влада і Партія регіонів постаралися своїми “стабільністю” і “добробутом”. Іншого пояснення у мене немає.

— Розмовляючи з дитинства російською, два роки тому ви перейшли на українську. Це було принципове рішення?

— Не те щоб принципове. Поштовхом була книга Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, в якій є ось ці слова: “Маєш країну — говори своєю мовою”.

— Багато хто б здивувався, почувши таке у російськомовній Одесі...

— Напевно, усвідомлюю себе більше українкою, аніж одеситкою. Ті, кого це дратує, часто запитують, як із прізвищем Сибір можна бути українською патріоткою.

— Історія вашого прізвища і справді, мабуть, цікава?

— Дідусь у мене — з Батурина. Серед предків були і козаки, і декабристи повсталого Чернігівського полку, яких після придушення повстання заслали до Сибіру. Звідси і походження прізвища.

— Бути патріоткою у Львові і в Одесі, — як кажуть одесити, дві великі різниці. Часто виникають проблеми?

— Ні. Уявлення про те, що Одеса — українофобське місто, надумані. Якщо і зустрічаю від когось вороже ставлення до себе, то здебільшого це якісь неосвічені і просто неприємні люди. Але такі є й у Львові, й у Києві...

— Якби вам запропонували балотуватися до Верховної Ради, погодилися б?

— Пропонували, й у штаби кликали. Але я відмовилася. Вважаю, що у Верховну Раду мають йти люди, якщо не з юридичною освітою, то принаймні ті, які розуміються на законодавстві і законотворчості. А у нас і співаки, й актори, і спортсмени йдуть. Перепрошую, але Верховна Рада — це все ж таки парламент, а не сцена чи стадіон. Уявляєте собі за парламентською трибуною Повалій, Шевченка чи Кличка?

— На вашій сторінці “ВКонтакте” вичитала ось цю фразу: “Хочу, щоб було, як у Бродського: “Свобода — это когда забываешь отчество у тирана”. Що мали на увазі, цитуючи ці слова з прив’язкою до України?

— Ми надто заполітизовані, надто багато політики у нашому житті. Це і є мірило нашої “свободи”. Хотілося б, щоб було по-іншому. За прикладом тих же європейських країн, де молодь часто навіть не уявляє, як звати прем’єр-міністра чи яка партія зараз біля керма (і це не тому, що люди неосвічені). Мені хотілося б, що ранки у моїй країні не починалися з обговорення чергових політичних новин чи скандалів. За стільки років вже набридло.

На завершення розмови поцікавилася у Віки, чи склалося у неї після закінчення університету з роботою.

— Не погоджуюся, коли мої однолітки чи знайомі скаржаться, що в Одесі не можна знайти нормальної роботи, — каже Вікторія. — Жаліються від небажання вчитися і працювати. Насправді, якщо знаєш англійську мову і маєш бажання чогось досягти, можна дуже непогано влаштуватися. Наприклад, моя сфера, морських перевезень (Вікторія закінчила Одеський національний морський університет, нині дистанційно навчається у Лондонській школі економіки, на міжнародних відносинах, займається перекладацькою роботою. — “ВЗ”), чи, скажімо, робота з комп’ютерного забезпечення ду­же добре оплачується.

Інна ПУКІШ-ЮНКО