Межа брехні

На лінії фронту дедалі сильніше гудуть гармати. Ті самі, якими стріляти зась, про це домовилися в Мінську. Але ж обіцянка-цяцянка. Обстрілів з боку терористів усе більше. Наші відповідають, хоча не так рясно. Бойові дії можуть от-от відновитися. Щоб це зрозуміти, не треба бути великим експертом. Про це вже навіть президент заявив про всяк випадок, перш ніж зникнути на травневі свята з політичного небосхилу.

До речі, хтось знає, куди він зник майже на тиждень? Піарився на кожному кроці, невтомно, мов Попелюшка, а тут ні слуху ні духу. Вірити, що перейняв звички ворожого царя, ой як не хочеться, та й ботоксними ін’єкціями він начебто не зловживає... Не виключено, що перевтомився і вирішив відіспатися. Хоча, можливо, й займається якимись важливими державними справами, у тиші та спокої, як годиться мудрому державному мужу. Перевдягнувся в одіж простолюдина, вештається по всіх усюдах, дивиться, як народ живе, слухає, що думає. Або до Анґели Меркель поїхав, випередивши “Нічних вовків”, обговорити глобальні плани чергового примирення. А думати про це саме час, бо з Кремля вже сигнали надходять цілком однозначні: сепари нахабніють, липецькі шоколадки під арештом. Дивись і знову почнеться. І що взагалі на цьому тлі мав би означати візит ввічливості німецького канцлера до московського царя, можна тільки здогадуватися. Але те, що він неспроста, вам кожна дитина скаже. Їхати до Москви після гучних святкувань Дня перемоги, коли все живе, прокинувшись у похмільному екстазі, вимагатиме продовження банкету, можна або з великої необхідності, або… Хоча в цьому випадку жодне “або” тут недоречне.

Не виключено, звісно, що все якраз навпаки, що Петро Олексійович сидить зараз у якомусь бункері й планує свій геніальний бліцкриг. Не той, що до 2020-го, а блискавичний. А фрау на його прохання поїде до царя сказати йому своє останнє німецьке попередження, перш ніж наш полководець махне розкішним капелюхом і доблесна українська армія, вишколена та озброєна, під керівництвом талановитого генерала Муженка кинеться визволяти рідну землю і зупиниться, тільки промочивши ноги в Тихому океані. Але от якраз такий сценарій, на жаль, видається малоймовірним, бо, як висловився один відомий волонтер, президент воювати не хоче, а начальник Генштабу не вміє. Тому, хоч як це прикро, бліцкригу, вочевидь, жодного не буде. Поки що.

І немає, власне, чого дивуватися, що зникнення Петра Олексійовича збіглося з появою Леоніда Даниловича, який повідомив, що в Мінську знову запланований переговірний шабаш. Усе за накатаною схемою: загострення ситуації на фронті, представницьке побачення у форматі “в гостях у Лукашенки”, чергова угода, яку ніхто особливо не збирається виконувати, сяке-таке перемир’я для переформування і наступна серія. Які стартові аргументи в сторін будуть цього разу, можна хіба що дофантазувати, але, судячи з деяких висловлювань з того боку про розширення життєвого простору ватних утворень і певних невдалих спроб української влади підім’яти під себе українських добровольців, розколоти чи просто розігнати, планка задана висока. Можна сказати, що й царська. Ти, Петре, розберися зі своїми, я втихомирю своїх, і далі до чогось домовимось, якщо не хочеш, звісно, щоб Фірташ чи ще якийсь спільний друг знову напатякав дурниць. Слово ж не горобець, ти ж знаєш, і спробуй доведи, що все не так.

Власне, зникнення на якийсь час президента саме після одкровень Дмитра Фірташа наштовхує на багато суперечливих думок, хоча й нічого нового. Той, хто має очі й вуха, вміє бачити і слухати, вже давно зробив свої висновки. Деякі речі, звичайно, трохи дивують, риторика одна, а дії інші, але все пізнається в процесі, а процес якраз незмінний і переконливий. На граблі можна стати раз, можна ще раз, якщо бракує вражень, але й далі робити це нон-стоп — нотаріально засвідчити найнесподіваніші діагнози, повірити в які відразу не дозволяло хороше виховання. Нині ж усе простіше. Досвід дається взнаки. Тенденція така, що неадекватність правлячого класу стрімко наближається до критичної межі. І якщо раніше, коли вбили Сашка Білого, все скидалося радше на ворожу провокацію, то після блокування ДУКу в переддень наступу ворога на всіх фронтах навіть сумніву не виникає, що йдеться про звичайний банальний страх перед добровольцями. Страх цей пояснюється тільки усвідомленням власної невідповідності тим процесам та очікуванням, якими живе нація, не інакше.

Ця війна насправді не гібридна, хоча в такий спосіб і легше пояснювати те божевілля, у якому Україна живе вже більш як рік. Просто так зручно, під це можна списати що завгодно, завдяки цьому можна викрутитися, як хробак, із найнеприємнішої історії. Бо рано чи пізно настає момент, коли все на світі перетворюється на фейк та брехню і вже ніхто нічого не може зрозуміти. Але це шлях у нікуди.

Не так важливо, чи святкування 70-річ­­чя Перемоги переросте в чергову бійню на Донбасі, бо й так зрозуміло, що до того все йде. Важливо, чи не стане це знову великою несподіванкою, новими граблями для воюючої України, чи у високих кабінетах на Банковій й далі тішать себе думкою, що пронесе, все під контролем, панікувати не треба, що в перекладі звичною мовою означає “порішаємо”. Яка насправді ціна цього “рішалова”, українці вже чудово усвідомили. Відкраювати кілометри території “рішали” готові до нескінченості. Але є одна прикрість: українська земля не безрозмірна, і терпець українців от-от може увірватися, коли вже не увірвався. І те, що може початися на фронті, порівняно з тим, що вже, схоже, почалося в тилу, виявиться прикрою дрібничкою. Подейкують, майда­нівці-фрон­­товики, не дочекавшись справедливості, вже вдалися до самосуду над колишніми беркутівцями. За офіційною версією, це бандитизм. А можливо, страшний початок, який може виявитися сигналом до чогось ще жахливішого, чого країна ніколи не бачила. Але справа така, що брех­­ні може не вистарчити, аби ту лавину зупинити, і вона набиратиме дедалі більшої сили та масштабу. Тільки чи усвідомлюють це Порошенко і Ко, чи здатні це зрозуміти, чи лишень і далі працюють за звичними для себе лекалами? Дуже хотілося б, аби принаймні цього разу їхні висновки виявилися бодай трохи адекватними. Бо всьому є межа. І клоунаді також. І якщо для декого клеїти дурня на крові своїх співвітчизників цілком природно, то співвітчизникам, які платять за квитки в цирк своєю кров’ю, вже зовсім не до сміху.

Роман МАЛКО