Маленькими кроками. Чи як змінився добробут українців за 20 років

Кажуть, життя рухається по колу. Але якщо людина засвоює його уроки, то по спіралі, тобто з певним вектором поступу вперед чи вгору. Останнім часом в Україні почастішали розмови про те, що ми повертаємося в 1990-ті, нібито кружляючи на місці через незасвоєні уроки періоду незалежності. Однак аналіз статистичних даних свідчить: на сьогодні в середньому по країні рівень життя помітно вищий, ніж 20 років тому, а нерідко він перевершує навіть показники “стабільного та благополучного” радянського періоду.

Твердий запас

Мабуть, найфундаментальнішим показником рів­­ня матеріального життя є житло. За результатами минулого року його фонд в Україні становив 974 млн м2. Навіть з урахуванням утрат від анексії Криму та окупації частини Донбасу це на 5,6% більше, ніж у 1990-му, і лише на 0,45% менше, ніж у 1995-му. Прикметно, що середня кількість житлових квадратних метрів на одного українця зросла від 17,8 у 1990-му до 18,9 у 1995-му та 22,7 торік. За останні два десятиліття показник піднявся на 20%. І, хоча основним його кількісним фактором стало зменшення населення України, це не повинно вводити в оману. За два десятиліття в експлуатацію введено близько 170 млн м2 житла, тобто, грубо кажучи, 15—20% наших співвітчизників покращили свої житлові умови, отримавши нові, комфортніші помешкання. Торік в експлуатацію було прийнято 11 млн м2 житла, що лише трішки не дотягує до рекордного показника 2013-го (11,2 млн м2), хоча 2015-го помешкання зводили в зовсім інших соціально-економічних умовах, ніж три роки тому. Цей рівень помітно вищий, ніж у 1995-му (8,7 млн м2, наприкінці 1990-х було ще менше — 5—6 млн м2), але значно нижчий, ніж у 1980-х (17—20 млн м2). Отже, якщо судити за житловою площею, то сьогодні добробут в Україні значно кращий, ніж 20 років тому.

Але за останні два десятиліття покращилися не тільки кількісні, а і якісні характеристики помешкань. Можна лише здогадуватися, скільки українських сімей за час незалежності зробило нормальний ремонт власних осель. Статистика про це мовчить. Зате чимало скажуть кількість різноманітних оптово-роздрібних будівельних магазинів і супермаркетів, які нині маємо в країні, та розмах, із яким вони росли впродовж останніх 10 років. Якби на їхній товар бракувало попиту, такого стрімкого розвитку не відбулося б. Forbes оцінює статки сім’ї Герег, власників мереж “Епіцентр” та “Нова Лінія”, приблизно у $200 млн. Якщо відштовхуватися від цього показника, то оборот першої та другої мереж в Україні за кількістю супермаркетів становить $1—2 млрд. Це уможливлює приблизну оцінку: кількість домогосподарств, які щороку роблять ремонти у власних оселях, кратна сотням тисяч, а за останні 20 років сумарно вимірюється мільйонами.

Окрім ремонтів помешкань кардинально покращилось і їх наповнення. У 2014-му (статистичні опитування проводять раз на два роки, свіжіших даних поки що немає) у середньому на 100 домогосподарств в Україні припадало 119 кольорових телевізорів. На 2000-й — рік початку спостережень — їх було лише 69, а в 1990-х, очевидно, ще менше. Два роки тому зі 100 родин 37 мали комп’ютери, 49 — мікрохвильовки, 16 — кухонні комбайни, на кожну сім’ю припадало практично по 2 мобільні телефони (197 на 100 домогосподарств), у 1990-х роках цими благами цивілізації українці не тільки фактично не володіли, а й рідко про них чули. Якщо від 2000 року середня кількість холодильників на 100 домогосподарств зросла на 24, то це означає, що близько чверті українців почала ними користуватися. Приблизно вдвічі більше отримало свій телевізор.

Аналогічна ситуація з автопарком. Станом на 1990-й кількість легкових автомобілів в особистій власності українців становила 3,27 млн одиниць. Через п’ять років їх побільшало до 4,47 млн. За даними Держстату, у 2011-му відповідна цифра перевищувала 6,5 млн (свіжіших даних немає, але, ймовірно, на сьогодні показник перевалив за 7 млн). І хоча досить важко оцінити, яку частину автопарку втратила Україна внаслідок анексії Криму та окупації Донбасу, однозначно зрозуміло, що зараз автівок значно більше, ніж було 20 років тому. Це можна дуже легко відстежити за змінами завантаженості вулиць та кількості заторів у містах. Багато людей пам’ятає: ще півтора десятиліття тому в Києві й років 7—10 тому в найбільших обласних центрах питання заторів практично не існувало. Бо не було стільки автомобілів. Нині ця проблема стає нормою для дедалі більшої кількості міст. Це і є показник зростання рівня матеріального добробуту. Хоч у цьому випадку воно відбувається разом із погіршенням екології та взагалі з погіршенням комфорту проживання (шум автівок, вихлопні гази, проблеми з добиранням на роботу тощо), а це також стосується рівня життя людини, щоправда, інших його вимірів.

Хліб щоденний

Наведені показники чітко засвідчують, що зараз в Україні жити краще, ніж 20 років тому. Однак щодо них може виникати два зауваження. По-перше, купити нове житло чи автомобіль, зробити вдома ремонт чи придбати велику побутову техніку дозволить собі аж ніяк не кожен. Це може означати, що життя багатших справді покращало. Але чи й бідних теж? По-друге, більшість наведених даних — це показники запасу, сформовані переважно ще до Революції гідності й війни. Чи підтвердять висновки, зроблені з їх аналізу, інші дані — показники потоку, тобто регулярного споживання?

Почнімо з їжі. За даними Держстату, споживан­ня плодів (фруктів), ягід та винограду в 1990-му становило 47 кг на особу, через п’ять років зменшилося до 33 кг, а торік дорівнювало 51 кг. Явний крок уперед, а його вже не припишеш тільки багатшим верствам населення. Зауважмо, що за два роки після революції цей показник знизився на 5 кг на особу або майже на десяту частину, але все одно залишається помітно вищим, ніж два десятиліття тому. Схожа ситуація з овочами та баштанними: у 1990-му українці купували їх 102 кг на особу за рік, у 1995-му — 97 кг, а у 2015-му — 161 кг, причому після революції рівень споживання майже не змінився (163 кг у 2013—2014-му).

Дуже подібна картина споживання м’яса та м’ясопродуктів: у 1990-му — 68 кг на особу за рік, у 1995-му — 39 кг (багато містян пам’ятає, що в “лихих дев’яностих” хліб на столі був не щодня, а про м’ясо й казати годі), у 2015-му — 51 кг (зменшення за два останні роки на 5 кг). Споживання м’ясного також значно більше, ніж у 1990-х, хоч і суттєво змешилося за період кризи 2014—2016 років. Значна частина м’ясопродуктів на внутрішньому ринку виробляється в Україні, тому більш показовим в оцінці рівня зубожіння населення буде споживання риби та рибопродуктів, левову частку яких імпортують. Так, у 1990-му українці купували за рік 17,5 кг риби та рибопродуктів (ох ця дешева радянська риба на будь-який смак), у 1995-му — 3,6 кг, у 2013‑му — 14,6 кг, а торік — тільки 9,0 кг (на 38% менше). Динаміка споживання дарів моря, як видно з наведеної статистики, найчутливіша до економічних криз, тому найкраще показує їхню глибину. Отож-бо на сьогодні Україні ще дуже далеко до 1990-х. Водночас можемо бути певні: ще два-три роки таких темпів падіння економіки, як у 2015-му (а на теперішній момент це можливо лише в разі ескалації бойових дій), — і рівень споживання рибопродуктів 1995-го стане цілком досяжним.

Якщо аналізувати розподіл споживання різних груп харчів за рівнем доходів, то менше фруктів, риби та м’яса за останні два роки стали купувати як найбідніші, так і найбагатші українці: зниження відповідних показників стосувалося всіх п’ятьох квінтильних груп, виділених за доходами: від 20% найбідніших до 20% найбагатших. Тобто не можна стверджувати, що падіння споживання відбулося суто серед найбідніших. А отже, і незаможним, і товстосумам до 1990-х однаково далеко.

Хтось, мабуть, здивується, але кризова економія та зменшення споживання стосувалися їжі навіть більшою мірою, ніж одягу. За даними Держстату, за 2014—2015 роки порівняно із 2013-м кінцеві споживчі витрати домогосподарств на харчі та безалкогольні напої зменшилися на 32,6% у фіксованих цінах, а на одяг і взуття — лише на 13,5%. Можна було б зробити висновок, що тепер люди їдять і п’ють аж на третину менше, ніж два з половиною роки тому, але це не зовсім правильно, бо, дуже ймовірно, йдеться про відмову від дорогих, а надто імпортних, видів продовольства, які мають підвищений вплив на загальну статистику.

Показові фактори

Можна навести ще кілька альтернативних показників, які доповнять картину. Наприклад, за даними Київського міжнародного інституту соціології, на початок 2016 року 62% дорослого населення України користувалися інтернетом, серед людей 18—39 років ця частка сягнула 91%. Два десятиліття тому проникнення “світового павутиння” в Україні становило менш ніж 1%. Постає запитання: інтернет — розкіш чи засіб комунікації? Мабуть, радше друге, якщо судити з того, що у 2013-му ним послуговувалося тільки 49% громадян, а за два з гаком роки частка зросла на 13 відсоткових пунктів. Тобто, попри економічну кризу, українці не збавляють обертів у споживанні комунікаційних послуг, і це, очевидно, стосується як бідніших, так і багатших. Із динаміки глибини проникнення інтернету можна зробити висновок, що рівень життя в країні не перестав зростати навіть після революції.

Іще один індикатор — грошові перекази тих, хто працює за кордоном. Можна по-різному ставитися до цього явища, акцентувати більше уваги на його соціальних аспектах чи економічних. Але очевидні два моменти. По-перше, на сьогодні гастарбайтери заробляють величезні гроші, завдяки яким матеріальний рівень їхніх сімей в Україні досить високий. За даними НБУ, якщо у 2000-му перекази заробітчан із зарубіжжя становили $61 млн, то протягом останніх 5—10 років сума дорівнювала $1—2 млрд (залежно від того, як ураховувати неформальні канали переказу коштів). А це помітне поповнення бюджетів сотень тисяч сімей та кишень мільйонів українців. По-друге, сам факт існування кількох мільйонів гастарбайтерів свідчить про те, що виїжджати за межі країни стало помітно легше. І це також елемент кращого життя. За даними Держстату, в 2015-му кількість громадян України, які виїжджали за кордон, перевалила за 23 млн. Багато з них подорожували задля відпочинку. А ще років 20 тому це могли собі дозволити лічені особи (доступної статистики, на жаль, немає): і через загальне скрутне матеріальне становище, і через серйозні бар’єри для перетину кордону.

Тарифна бідність?

Нарешті, мабуть, найбільш соціально значущим на сьогодні буде порівняння рівня життя відповідно до вартості житлово-комунальних послуг. Якщо вірити Держстатові, то за 2014—2015-й усереднені ціни на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива підскочили на 151%, а відтак суттєво зростали і 2016-го. При цьому інфляція за два попередні роки становила 66,7%, тобто тарифи збільшувалися з темпом, у два з половиною рази вищим, ніж усі ціни в країні загалом. Тема прайсів на житлово-комунальні послуги на сьогодні особливо гостра й найбільше спричиняє розмов про те, що Україна повертається в буремні 1990-ті. Але чи є реальні підстави так вважати?

Найдужче подорожчав природний газ для потреб населення. На сьогодні його єдина ціна становить 6879 грн за 1 тис. м3. Три роки тому вона варіювалася для різних категорій споживачів у межах 725,4—2954,1 грн за 1 тис. м3, тобто впродовж двох із гаком років зросла у 2—10 разів. Багато це чи мало? За даними Держстату, середньомісячна зарплата в Україні в першому півріччі 2016-го була 4838 грн, середня пенсія на початку цього року — 1699,5 грн. Це означає, що сьогодні на валовий оклад працівника можна купити 703 м3 блакитного палива, на пенсію — 247 м3.

А як було 20 років тому? У 1995-му середньомісячна зарплата становила 73 грн, пенсія — 11,56 грн (як відомо, грошова реформа відбулася 1996-го, тож наведені дані спеціально перераховано в гривні). До того ж ці цифри почасти були доступні тільки на папері: усі, мабуть, знають про наявність у 1990‑х значних боргів із зарплат та пенсій, які товстим хвостом тягнулися з року в рік і були погашені аж на зламі століть, та й то не всі. Щодо вартості газу, то 17 лютого 1995 року наказом Мінекономіки тарифи були встановлені на рівні 2,8—4,7 к./м3 залежно від категорій споживачів, потім 19 травня їх підвищили до 4—7 к., далі було ще одне підвищення, а на початку 1996 року вартість блакитного палива встановили на рівні 6—11,5 к. Таким чином, упродовж 1995-го на середню зарплату можна було купити 635—2607 м3, на пенсію — 101—413 м3 газу. У реальності наведені тут максимуми були практично недосяжними, адже з огляду на інфляцію, у 1995-му ще значну, на початку року зарплати й пенсії помітно не дотягували до середньорічного значення, а темп зростання тарифів протягом року перевищував темп приросту доходів.

Звідси висновок: два десятиліття тому купівельна спроможність зарплати, виміряна в кубометрах природного газу для побутових потреб, перебувала на рівні нинішньої або трішки вищому. Причина — за два десятиліття доходи українців збільшилися так, що перекривають теперішнє кількаразове зростання вартості газу, необхідне для її приведення до ринкового, економічно обґрунтованого рівня. Водночас купівельна спроможність пенсії в 1995-му була в середньому навіть менша, ніж зараз, що зумовлено дуже низьким її тодішнім рівнем у пропорції до зарплати.

Отже, саме пенсіонери, до яких нині нерідк апелюють політики-популісти, говорячи про зависокі комунальні тарифи, нині живуть не гірше, ніж у 1990-ті, навіть якщо орієнтуватися на цей дуже радикальний показник. А оскільки держава роздає субсидії кому треба й кому не треба, сьогоднішня ситуація з тарифами може бути гірша, ніж на початку 2000-х, та аж ніяк не в середині 1990-х. Якщо оцінювати проблему в комплексі, позаяк не газом єдиним живе людина, то решта факторів прогресу, доступних нині, про які згадано вище, з лихвою перекривають незручності, пов’язані з комунальними тарифами. Навіть зазнавши затяжної економічної кризи 2014—2016 років, за очевидною більшістю вимірників рівня матеріального добробуту українці живуть сьогодні краще, ніж 20 років тому. І це стосується, ймовірно, всіх категорій населення.

Нематеріальні чинники

Останній висновок підтверджують ще й інші чинники. Згадаймо два з тих, які інтегрально оцінюють рівень життя. Перший — середня очікувана тривалість життя при народженні (див. “Чинник прогресу”). Торік вона становила 71,38 року, що на 1,4% більше, ніж у 1990-му й на 6,9% перевищує мінімум, зафіксований у 1995-му. Здавалося б, що в цьому показникові особливого й чого варті оці невеликі прирости? Але в тому-то й річ, що середня тривалість життя — це показник, який охоплює все. На нього впливають і кількість загиблих у шахті гірників, і контрольованість таких хвороб, як туберкульоз чи ВІЛ/СНІД, і рівень злочинності, який зростає в разі падіння добробуту, і ефективність економіки, яка визначає рівень доходів, і соціальний захист пенсіонерів, який залежить від ступеня розвитку державної машини, і багато-багато іншого. Тож навіть за найменшим приростом середньої тривалості життя може стояти справжня революція в окремих галузях країни, як-от державне управління чи охорона здоров’я. А це і є складові рівня життя людини, котрі визначають його якщо не прямо, то опосередковано.

Другий чинник — Індекс людського розвитку (Human Development Index, HDI), який розраховує Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй (див. “Помірний поступ”). Він складається із 12 субіндексів, що враховують демографічні, екологічні, економічні та інші моменти. Згідно із цим вимірником за результатами 2014 року (свіжіших даних немає) ми відстаємо практично від усіх країн-сусідів, але перебуваємо помітно вище, ніж у 1990-му, а тим більше в 1995-му. Навіть якщо припускати, що у 2015—2016-му значення HDI буде нижчим через війну та економічну кризу, нам усе одно далеко до 1990-х. Провівши паралелі з балканськими країнами, які в останньому десятилітті ХХ століття потерпали від війни, можна побачити: від рівня 2014-го ми не впадемо нижче за 1990-й, навіть якщо конфлікт затягнеться років на п’ять і буде активним.

Явна більшість наведених і проаналізованих показників рівня життя має на сьогодні значно вищі значення, ніж 20 років тому, а нерідко й більші, ніж на початку незалежності. Тобто, попри тривалу економічну кризу останніх років, казати про повернення в 1990-ті некоректно й занадто передчасно. Зрозуміло, що проблеми та негаразди того періоду в багатьох людей уже стерлися з пам’яті, а натомість різке падіння матеріального добробуту за останні два роки муляє очі й думки чи не щодня. Але об’єктивно, коли взяти за мірило весь період незалежності, українцям живеться не так погано, як багато хто каже.

Любомир ШАВАЛЮК