Лизоблюдство

Тоді це викликало хвилю анекдотів про “дорогого Лєоніда Ілліча”. Народ тихо сміявся — голосно сміятися було небезпечно. Сміялися з недолугості вождя, з агітпропівської міфотворчості довкола “Малої землі”, де начебто й вирішилася доля війни, з кожної чергової зірки Брежнєва і з його Лєнінської — літературної! — премії… Система загнивала.

Різким, до болю знайомим запахом гниття повіяло і в дні, коли нова владна номенклатура святкувала 60-річчя свого головного начальника Віктора Януковича. Лизоблюди взялися ліпити з нього “вождя”. 9 й 10 липня на кількох телеканалах “крутили” фільм “Президент. Початок шляху”, знятий на замовлення Національної телекомпанії України. Лицезріти Віктора Януковича народ мав, звісно, у прайм-тайм, причому не лише на Першому Національному, а й на ІСTV та каналі “Київ”.

Фільм пафосний, агітпропівський, звідси й запах. Відчуття таке, ніби гортаєш журнал “Корея” часів Кім Ір Сена. Або дивишся партійну хроніку часів Брєжнєва. Стиль той самий. І мета та сама: глорифікація простого й мудрого, відповідального й рішучого вождя, перейнятого думами про народ.

Перші кадри: відчиняються двері Верховної Ради — і в них заходить новий президент України; за кадром звучить присяга, яку зачитує Янукович. А далі парадно-казенна хроніка й синхрони. Дикторського тексту — мінімум, він з’являється тільки в моменти найвищого пафосу. З пафосом автори взагалі мали проблеми, адже Януковичу-президенту хвалитися поки що нічим. Через те заслуги бралися “в кредит”. Народові ж (глядачеві) пропонувалися надія на світле майбутнє і віра в президента, який не підведе. Є ще натяки на те, що грядуть реформи, тож, можливо, доведеться затягувати пасок. Про які саме реформи йдеться, зрозуміти важко. Нам просто кажуть: вірте в Януковича — і все закінчиться добре. Головний меседж фільму саме такий.

А побудований він на багатоголоссі, в якому, втім, домінує одностайність. Як не як, а фільм “Президент. Початок шляху” — це публічний подарунок Януковичу на день народження (за наш із вами кошт). В ньому забагато патетики, яка в наш іронічний час може викликати хіба що посмішку. Перша вчителька Віктора Федоровича каже, що в її знаменитого учня “добра душа”, — і ось вам фальшиво-сентиментальні кадри, що нагадують сценки із “Лєнін і діти”. Ось якась бабця-ентузіастка дає новому президентові наказ, “чтобы процветала наша Украина”, і він майже по-піонерськи відповідає: “Только так!”

“Проколів” у цьому напівхалтурному фільмі так багато, що часом здається, що Януковичу на день народження просто підсунули свиню. Коли Таїсія Повалій каже, що Янукович “може бути батьком для всіх нас”, а Нестор Шуфрич запевняє, що “з президентом Януковичем Україна може спати спокійно”, то спробуй тут не розсмійся! Адже спочатку нам гордо кажуть, що Віктор Федорович — то якийсь “Українбаші”, а потім вустами Шуфрича пропонують… поганяти до ями чи що?!

Ну і кадри з яйцями, які Янукович смажить на старенькій сковорідці у помешканні жінки, де щойно з’явився газ, — також прокол. Надто свіжа ще в пам’яті багатьох історія з “веселими яйцями” 2004 року...

Утім, мене найбільше “зворушила” поява у кадрах фільму інтелектуалів-гуманітаріїв. Про Ларису Скорик, яку давно привабила “чоловіча постава справжнього мужчини” Януковича, казати, щоправда, нічого: вона у своїх симпатіях принаймні послідовна. Що ж до Богдана Ступки, то він великий лише на сцені, це відомо. А так хвалитиме кого треба і коли треба. Така собі українська хитруватість. Можливо, навіть небезкорислива (звичайно, все заради театру, культури — нічого особистого!). Із того, що про Януковича сказав Борис Олійник, режисер “витяг” хіба що загальні слова: попереду політики й економіки має бути культура… елементарна порядність і відповідальність потрібні кожному, навіть президентові… Теж українська хитруватість, тільки в іншій версії. Не легше було збагнути й Дмитра Стуса: здається, він сказав, що все так погано, що тепер тільки на Януковича й залишилися сподівання…

“Майстри культури”, як бачимо, розділилися. Одні намагаються чинити спротив владі, яка реалізує політику “прощай, Європо!”, інші пристосовуються. Щось подібне вже було: на початку 1920-х дехто з вождів УНР теж думав, що зуміє “одягти більшовизм в українську одежу”. Що з того вийшло всім добре відомо.

Володимир ПАНЧЕНКО