Будь-які вибори є не лише безкровним способом ротації правлячих еліт, а й “конкурсом” проектів сьогодення і майбутнього. Донедавна основний зміст української політики задавала дискусія щодо історичного статусу нашої країни. Хто ми: суверенна європейська держава чи квазідержавне утворення на орбіті Москви? Відповідним чином структурувався і внутрішній порядок денний. Питання мови, історії, освіти — усе це було продовженням центральної політичної теми. Український політикум був чітко розділений на два протилежні табори, і спроби позиціонування його як “третьої сили” або заявки на “нейтралітет” не мали значного електорального попиту. Цей розкол виник не без участі політтехнологів, проте з історичного погляду був цілком природний: щойно набувши державної форми, суспільство шукало відповіді на наріжні питання буття. Після 2014 року ця дискусія якщо не припинилася, то дуже пригасла. Почасти через зміну суспільних настроїв та урізання електорального поля внаслідок окупації, почасти через політичний розгром проросійського табору. Незалежність, захист суверенітету, євроатлантичний зовнішній курс — такого консенсусу тепер дотримується український політичний мейнстрим.
Проте і в межах цього консенсусу є чималий простір для дискусій, котрі в європейських демократіях точаться між соціал-демократичним і консервативним таборами. Перших традиційно підтримують наймані працівники, яким імпонує акцент на соціальній справедливості, державному контролі за економікою та підтримці незаможних. Головною опорою других є середній клас, зацікавлений у лібералізації економіки, приватизації тощо. Але в українському політикумі такого поділу ніколи не було й досі немає. Щойно політикум перестав ділитися на проукраїнський та проросійський табори, відмінності між провідними партіями звелися до конкретних прізвищ, риторичного стилю та градусу популізму. Цю безсистемність яскраво ілюструє практика нинішнього уряду, який розривається між ринковими реформами та “покращенням життя вже сьогодні”. Власне, це проблема не лише конкретного кабінету, бо від альтернативних сил також годі очікувати послідовності. Судячи з усього, на виборах 2019-го знову доведеться обирати між обличчями, а не економічними концепціями. Але причини цього лежать глибше, ніж суб’єктивні вади українського політикуму.
Цілком очевидно, що економічні інтереси різних суспільних прошарків мають не менший політичний потенціал, ніж ідеологічні чи мовні розбіжності. Погляньмо на цифри. Наприкінці 2017-го міністр соціальної політики Андрій Рева оцінював кількість бідних у 39,4%, і це вже після підвищення мінімалки та “осучаснення” пенсій. Причому бідність в Україні характерна не лише для вразливих категорій населення, а й для працюючих, які змушені заощаджувати на дозвіллі, одязі, ліках та їжі. Це певним чином впливає на погляди. За даними соціологічної групи “Рейтинг”, бідніші, а також старші та менш освічені особи тяжіють до патерналістських цінностей, підтримують збільшення державної частки власності в бізнесі, “наведення порядку” ціною демократії тощо. Поряд із цим є середній клас (за самооцінкою, близько 30% населення), що складається з підприємців, фахівців та осіб, задіяних у так званій креативній економіці. Цим людям вистачає на життя, але катастрофічно бракує впевненості в майбутньому: значна частина “середняків” ризикує випасти з цієї категорії після якогось економічного струсу. На відміну від бідних вони орієнтовані на конкурентну економіку. Приміром, у шерезі вимог, висунутих до влади Спілкою українських підприємців, ідеться про приватизацію, створення ринку землі, спрощення ведення бізнесу тощо. І бідноту, і середній клас від вузького прошарку заможних відокремлює прірва соціальної нерівності, ширина якої сягає небезпечних показників.
Здавалося б, структурування вітчизняної політики на умовні партії незаможних та середнього класу неминуче — цей розподіл проглядався навіть під час драматичних подій 2014-го. На порядку денному Майдану соціально-економічні питання не стояли, проте соціальний портрет революціонера був цілком упізнаваним — це був український середній клас. За даними спільного дослідження Фонду “Демократичні ініціативи” та КМІСу, близько 77% учасників революційних подій мали вищу освіту або перебували в процесі її отримання (студенти). У фаховому розрізі близько 70% становили керівники, фахівці (включно зі студентами — майбутніми фахівцями) та підприємці, а у віковому розрізі 87% учасників мали 15—54 роки. У цьому сенсі Майдан був не лише національною, а й питомо буржуазною революцією, якщо не за слоганами, то за складом. Цілком протилежним видався Антимайдан, особливо навесні 2014-го, коли Партія регіонів більше не могла мобілізувати людей у наказовому порядку й примусову масовку замінили щирі симпатики. За відсутності соціології доводиться покладатися на свідчення очевидців, які цілком однозначні: соціальну базу Антимайдану становили представники найнижчих верств населення, розбавлені відвертими люмпенами, які висловлювали не лише свої політичні погляди, а й соціальний протест.
Відтоді порядок денний змінився, однак ні невдоволений середній клас, ні невдоволена біднота нікуди не поділися. А в політиці жодних змін не сталося. Як завжди, популісти обіцяють усім усе: заводи — робітникам, капітали — капіталістам, і всім — рішучу боротьбу з олігархією. Виразної кореляції між соціальними ознаками й симпатіями до якоїсь із провідних українських партій також не існує. Як свідчать дані КМІСу, “Батьківщина”, Блок Петра Порошенка, Радикальна партія, “За життя”, Опозиційний блок, “Самопоміч” не акумулюють навколо себе електорату, який явно вирізнявся б певним комплексом соціальних ознак. Зазвичай коливання тримаються в межах похибки або є досить незначними. Найвиразнішою залишається традиційна регіональна кореляція: за проросійські сили (у цьому випадку Опозиційний блок та “За життя”) голосуватимуть переважно на Сході та Півдні країни, а Захід та Центр віддадуть перевагу національно-демократичному табору. Найпростіше ганити за це популістів, які не бажають діяти в рамках певних економічних концепцій, проте й відповідного суспільного запиту не відчувається. Так, за даними соціологічної групи “Рейтинг”, ідеологічні засади партії є важливим критерієм лише для 11% виборців. А за даними Центру Разумкова, майже 56% українців узагалі ніколи не читали партійних програм (причому навіть серед осіб із вищою освітою таких майже 48%, а серед забезпечених — 52—54%).
На перший погляд це видається незрозумілим. Чому, наприклад, середній клас не прагне мати партію середнього класу, котра захищатиме його інтереси на місцях, у парламенті та, можливо, в уряді? Чому цього не прагнуть незаможні верстви? Розгадка частково криється в самій соціальній структурі, котра є не настільки стійкою, як здається відразу. Її визначає не лише розподіл за майновими, освітніми та професійними ознаками, а ще й поділ на тих, чия економічна діяльність проходить легально, і на “тіньовиків” (за оцінками МВФ, у тіні може перебувати до 45% української економіки). І найбільше цей поділ розколює саме середній клас. Наймані працівники не отримують від свого нелегального статусу жодних переваг, а от бізнесу “тінь” дає змогу максимізувати прибутки за рахунок несплати податків, недотримання трудового законодавства тощо. Власники копанок на Донбасі, бурштинових промислів на Волині, браконьєрських тартаків у Карпатах, нелегальні забудовники в Києві — ці та інші представники “бізнесу” не зацікавлені у створенні ефективних державних інституцій, ринкової економіки та інших ознак цивілізації. Не є монолітними й нижчі верстви суспільства, усередині яких теж існують власні поділи. Це суперечки між працюючими та пенсіонерами, між тими, хто має постійну зайнятість, та прекаріатом. Фактично єдиним солідарним прошарком є олігархія та афілійований із нею бізнес, котра не лише артикулює свої спільні інтереси, а й ефективно реалізує їх через втручання у функціонування державних інститутів.
Поряд із труднощами артикуляції спільних інтересів українці не користуються навіть тими інституційними можливостями, які існують зараз. Приміром, за даними Центру Разумкова, 92% громадян ніколи не зверталися до народних депутатів, лише 15% бували в них на особистому прийнятті, 90% ніколи не брали участі в громадських слуханнях, не були членами громадських рад. Та й узагалі серед інститутів, котрі мають представляти інтереси громадян, політичні партії назвало лише 21% українців, громадські організації — 19%, профспілки — 13%, окремих політичних діячів — 10%. Укупі з традиційно низькою довірою до політиків, партій та Верховної Ради це свідчить про серйозні недоліки вітчизняної політичної культури. Вони історично зумовлені, оскільки в нас відсутня суспільна традиція демократії, а громадянське суспільство перебуває якщо не в зародку, то на дуже ранньому етапі розвитку. Відтак використання представницьких механізмів уже саме по собі є для українців завданням новим і непростим. Ще вищий рівень складності — звести до спільного політичного знаменника інтереси суспільних прошарків, межі яких розмиваються, а внутрішня диференціація постійно зростає. Ну а в умовах загальної девальвації політикуму завдання стає вкрай непростим. Тож у найближчому майбутньому українська політика залишатиметься змаганням популістів, які обіцятимуть усім і все, а тому урядовий курс вихлятиме між ліберальними реформами та квазісоціалізмом.
Максим ВІХРОВ
Что скажете, Аноним?
[07:00 23 ноября]
[19:13 22 ноября]
12:30 23 ноября
11:00 23 ноября
10:30 23 ноября
10:00 23 ноября
09:00 23 ноября
08:00 23 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.