Крим: Блокуємо далі...

Давня нав’язлива мрія деяких мешканців півострова “померти в Росії” найближчим часом, не виключено, здійсниться. Це може статися в будь-який момент, хоча, ймовірно, дещо й розтягнеться в часі. Усе залежить не так від їхньої настирливості, як від банального розвитку “добросусідських” відносин між Україною та Росією, а ще світової економіки, цін на нафту, успіхів чи провалів Путіна в Сирії, а також від швидкості проявлення талантів кримських самозванців, іменованих нині владою півострова, в управлінні примітивними господарськими процесами.

І йдеться за великим рахунком не лише про припинення електропостачання чи якісь інші підлі провокації з боку “київської хунти” проти мешканців “російського Криму”, що здатні перетворити рай земний на чорну дірку, небезпечну для життя. Якщо забажати, перекрити можна було б усе що завгодно, а провокації не такі вже й цинічні та злісні. Йдеться ще й про певні особливості півострова, які існують споконвіку та які конче потрібно враховувати навіть таким шизоїдним будівникам імперії, як ВВП, бо особливості ці хоч і доволі примітивні, але все ж дуже важливі. Впоратися з ними ані завезенням генераторів, ані встановленням нових ро­зеток, ані прокладенням дротів по дну моря, ані навіть заміною одного гобліна на іншого ще нікому не вдавалось і не вдасться. Бо навіть ті, що намагалися засаджувати кукурудзою одну шосту світу, і то в якийсь момент зрозуміли, що Крим без України не жилець. Чи зрозумів це вже за неповних два роки свого “переможного тріумфу” сам Путін, питання риторичне, але то вже й не дуже важливо, бо маховик запущено.

Як Криму повернутися до України, нині не знає ніхто. Все зайшло надто далеко. Хоча, будьмо відвертими, ще не аж настільки, щоб не спробувати знайти бодай якийсь вихід. Де його шукати? Можливо, і в міжнародних судах. Але тоді доведеться змиритися, що Крим ніколи не стане українським. Міжнародні суди, по-перше, доволі загадкові та неповороткі інституції, а по-друге, ті мешканці Кремля, від кого насправді залежить доля півострова, чхати хотіли на будь-які рішення таких судів, що не раз уже успішно довели на практиці. Єдина втіха: за умови позитивного розгляду справ Україна гіпотетично зможе вдовольнитися сякою-такою компенсацією у вигляді віджатої цивілізованим способом російської власності десь на світових теренах. Яка ймовірність цього, лишається тільки гадати. Можна сподіватися на чудодійну силу санкцій і чекати, коли Росія остаточно виснажиться, дійде до ручки і її почне трясти від пропасниці так, що Крим сам відколеться й приповзе на колінах, як блудний син до люблячого батька. Такий сценарій найменш реалістичний, особливо в інтерпретації української влади, яка вірить у те, що на тлі конвульсій Росії Україна зробить гігантський економічний ривок, збудує свій вимріяний рай і тоді кримчани, оцінивши всі плюси й мінуси та давлячись слиною від запаху свіжого хліба з маслом, точно полізуть проситися назад. Цього не буде. Ну хоча б тому, що Путін навряд чи виявиться таким лохом, як “київська хунта”, і нікого нікуди не відпустить, а радше потопить охочих наново українізувати Крим у їхній власній крові та фекаліях. Це принаймні в його стилі.

Які є ще варіанти? Хоч як дивно, але вони є. І їх щонайменше два, хоча за бажання можна дофантазувати і ще кілька десятків. Було б чим ті фантазії підкріпити. Варіант перший — мілітарний. Та, зважаючи на військові здібності нашого верхов­ного головнокомандувача і його бажання воювати в принципі, розглядати цей варіант зараз немає потреби. Хоча можливість відвоювати Крим чи як мінімум зробити там життя для окупантів нестерпним в України є, і вона не така примарна, як багато хто думає.

Варіант другий — політичний. Так-так, саме в політичній площині слід шукати вирішення долі Криму. Можливо, має сенс думка першого президента України Кравчука щодо спроби домовитися про надання півострову якоїсь державної автономії на зразок Гонконгу в Китаї чи Південного Тіролю в Італії. Очевидно, що думка сира, але це вже щось, на відміну від ілюзій Петра Олексійовича і Ко. Принаймні союзниками України в цьому сенсі залізно виступають ті самі згадані вище особливості півострова з його майже цілковитою залежністю від України й неможливістю тієї залежності позбутися жодним способом. Ідеться і про воду, і про транспортне сполучення, і про енергетичні ресурси. Ідеться, врешті, про Керченську протоку, яка таки на боці України й ніколи не дозволить втілити жодні амбітні фантазії Путіна чи Мєдвєдєва, нехай то буде енергоміст чи міст звичайний. Чи погодяться на такий спосіб вирішення проблеми в оточенні кремлівського карлика, наразі не зрозуміло, але шукати якийсь вихід їм все ж доведеться. Адже поки що з віджатим Кримом усе доволі погано, і це погано розростається неймовірними темпами. Дедалі більше щасливих власників нових російських паспортів на півострові не соромляться публічно запитувати себе: а навіщо все це нам було потрібно? Принаймні соцмережі рясніють обуренням, розчаруванням, а нерідко й відвертою крамолою стосовно ситуації, яка складається в Криму. Не допомагають ні генератори, ні спроби заманити примусово-добровільних туристів, ні пошук відьом поміж кримських татар, ні навіть Різдвяні хресні ходи в “городє русской слави”. (див. с. 64) Хоча все насправді залежить від того, у якому вигляді Кремлю потрібен півострів. Якщо як пустельна військова база, тоді все якраз складається дуже навіть добре. А якщо хоча б щось наближене до того курортного регіону, яким він був в Україні, тоді доведеться або дуже багато викинути на це з казни грошей, яких немає, або щось думати.

А втім, питання повернення Криму до України лежить радше в площині бажання української влади його повертати. З її пресловутою політичною волею, якої зазвичай бракує, коли вона ну дуже потрібна. От із цим якраз велика проблема, здолати яку наразі майже неможливо, не змінивши самої української влади. Хай там як цинічно це звучить, але Крим їй і справді не потрібен у тому вигляді, у якому є нині, з його проблемами та всеможливими тягарями. Інакше, як тим, що без цієї валізи без ручки жити набагато простіше, пояснити відверто недолугу позицію офіційного Києва не можна. Зрештою, Росії, за винятком хіба що пропагандистських моментів, які вже добряче набили оскому й нікого не вражають, Крим також не потрібен, і там це вже також зрозуміли, занадто непосильна ноша. Всіх абсолютно влаштував би той статус-кво, що сформувався був до блокади півострова, але от ця клята блокада все зіпсувала. Статус-кво не можна більше відновити, вирішувати щось у площині добросусідських відносин також, а заплющувати очі й відбуватися заявами та занепокоєнням, як це робили півтора року, тим паче. Тоді що ж?

Позиція української влади загалом видається доволі традиційною: якось воно буде. Або, якщо точніше, поки грім не вдарить, хлоп не перехреститься. Влаштовувати повноцінну блокаду вона, вочевидь, не наважиться, але коли вже електроопори не припиняють падати, та й контракт на постачання нібито закінчився, то можна спробувати потягти час. Тут уже включається азарт гравця. А раптом вдасться переграти. Що ж стосується блокади продуктової, то тут також усе в межах менталітету. Хтось блокує дороги, а хтось возить голодним братам булку з маслом морем і робить це аж ніяк не з гуманних почуттів. Тому, чи можна очікувати якихось жорстких заходів, щоб така огидна практика припинилася, мабуть, варто запитати в тих, від кого це найперше залежить: у носіїв політичної волі. Єдині, хто справді зацікавлений, щоб увесь цей абсурд чимшвидше закінчився і все якось по-людськи вирішилося, бажано позитивно, — це кримські татари, що стали без перебільшення заручниками. І від них варто очікувати найнесподіваніших кроків, бо їм і справді немає чого втрачати. Стати вигнанцями з рідної землі вдруге жахливо.

Доволі в’яла гібридна війна за Крим, яка ще й не дійшла свого апогею, насправді може тривати дуже довго, бо переросла від початку в позиційну, де всі задоволені відносним спокоєм і лише задля розваги, час від часу, аби не знудитися, влаштовують одне одному прочухана. І хай там як, а Петро Олексійович не поверне Україні Крим, будьте певні, бо його спосіб торгуватися аж ніяк не надихає опонентів по той бік іти йому на поступки, та він і не дуже старається. Арсеній Петрович також не ввійде в історію як відвойовник Криму, йому б самому ще хоч на якийсь час залишитися на плаву, бо каша, яку він зумів заварити своїм реформаторством, от-от почне закипати. Врешті, й Владімір Владіміровіч так низько не падатиме, аби щось комусь повертати, бо злодії зазвичай нічого нікому не повертають. Та й так низько впасти означатиме для нього вірну смерть, якої, будьмо певні, він собі аж ніяк не бажає. Тому наразі блокада…

Але Крим обов’язково повернеться до України. Трохи згодом. Наприклад, коли ані перший, ані другий уже не зможуть впливати на прийняття рішень. Що ж стосується третього, то тут узагалі неважлива його думка, бо все, що міг зробити для України, він уже зробив, і чи впливатиме він на процеси, питання другорядне. Усе залежатиме від мотивації тих, хто посяде місце першого та другого. Бо саме вони матимуть змогу застосувати всі важелі впливу та козирі, які нинішні гравці банально не використовують, чим яскраво доводять свою проф­непридатність.

Хоч би як абсурдно це звучало, але Крим таки буде або українським, або безлюдним. І немає на те ради. Це добре довели як спроби блокади півострова з українського боку, так і симетричні спроби нових його власників дати собі з цим раду. Попри те що ці спроби були доволі примітивні з обох сторін, вони виявилися все ж вельми показовими і вже розставили чимало крапок над безліччю “і”.

Роман МАЛКО