Крайній хто?

Команді Тимошенко нічого не залишається (де креатив, панове піарщики?), як шукати винних у власній, ганебній поразці. Правда, цього й слід було очікувати, бо претендент, задовго до виборів, попри вишуканий гламур (навіть так!), вже був банкрутом.

Це не новина, для тих хто хотів бачити. Програти Януковичу могла лише Тимошенко, вона, цілком прогнозовано і благополучно, програла.

Зараз можна зрозуміти Олега Мєдвєдєва, в якого винні Ющенко, Забужко, Танюк, бо визнати себе сліпим пішаком, у чужій грі (де Юлії Володимирівні відводилася роль далеко не королеви), на це потрібна мужність, часу немає.

Прокремлівський Віктор Федорович — не проукраїнський Віктор Андрійович, якого можна було бити досхочу навіть ногами, ховаючись за широкою спиною ліберальних цінностей та демократії.

Тож, виклики, що постають — державність, мова (зберегти хоча б статус-кво) — дехто, в маніакально-депресивному стані, поспішає характеризувати фразами: “місія нездійсненна”, “всьо пропало”, “п'ять років котові під хвіст”.

Воно й не дивно: вибори програли, Віктор Янукович, в ранзі переможця, демонстративно спілкується російською, розповідає про флот, трубу, мову, близьке порозуміння з “помаранчевим” електоратом (що то за “порозуміння” в його уяві, гадаю, розшифровувати не треба), словом він накидає ескіз картини, яку бачить у жахливому сні, поважаючий себе, патріот.

Однак, невже так страшний Янукович, як він себе малює?! Страшний, відверто кажучи, дивлячись з позиції майбутнього. І про це потрібно говорити, кричати кожного дня, може хоч так не заснемо, а не слухати заспокійливі слова представників відомої колони: “він лише на вигляд такий грізний, а насправді, пухкий, і мухи не образить!”.

Усі основні тези сьогоднішнього Януковича — це добірні цвяхи у домовину, зрозуміло чию і ким завчасно заготовлену.

“Дві мови, одна країна” — в цю казку не повірить навіть дитина, але парадокс полягає у тому, що вона одного прекрасного дня може стати реальністю.

Хто винен? Що робити? Вічні питання, на які необхідно буде відповідати найближчим часом, коли не хочемо шукати примарного рабського щастя в чужій країні.

Зараз очевидне лише одне — конче потрібне відчуття ліктя кожному, хто готовий боротися за свою мову, країну, як то кажуть, за просте людське щастя.

P.S. Якщо пан Мєдвєдєв дійсно не бажає, аби на загальнонаціональному українському телеканалі український журналіст з президентом України, мило всміхаючись один одному, вели приємні бесіди мовою російської глибинки, аби “Україна не звузилися до етнографічних пирогівських меж”, треба відкласти в бік усі наявні засоби для окозамилювання, і поглянути на ситуацію, що склалася, максимально об'єктивно.

Підозрюю, ця об'єктивність покаже, що знищуючи Ющенка, який був надією національного відродження (не тільки у інтелігенції), народили Януковича'10. Помилка вийшла, розвели, як останнього лоха.

От від цього результату й треба відштовхуватися, креативити, а не розпочинати черговий сезон полювання на відьом, шукаючи натхнення в спогляданні облуплених хат.

Юрій ШИНКАРЕНКО