Після нового масованого обстрілу енергетики в березні міністр енергетики Герман Галущенко чесно попередив усіх: треба купувати генератори. Це, мабуть, перший раз, коли я повністю погоджуся з міністром. Він добре обізнаний зі станом енергосистеми й розуміє: щоб врятувати ситуацію наступної зими, починати треба було 2022 року.
З того часу наче ж було сказано достатньо.
Про те, що два роки війни урядовці намагались її ігнорувати і готувалися до опалювальних сезонів “як завжди”, використовуючи зменшення споживання через окупацію.
Про те, що підвищення ціни на електрику для населення ніяк не позначилося на підготовці, — боргова криза, через яку в генерації немає грошей ні на ремонти, ні на розвиток, тільки поглиблюється.
Про те, що децентралізованої генерації не будували два роки, бо не було бажання створювати інвестиційні умови, які неможливо контролювати.
Про те, що офіс президента та його штаб з управління енергетикою насправді готували плани збільшення державного контролю замість планів реагування на очевидні загрози.
Однак усе сказане ніяк не вплинуло на підходи й пріоритети профільного міністерства.
Чому Російська Федерація скерує ракети на величезні машинні зали електростанцій саме в березні, відомо лише їхній хворій уяві. Очевидним стало одне — ми виявилися не готові.
Тепер питання: як виходити з ситуації? Наскільки великі потрібні генератори і скільки до них пального? Втрати генерації значно більші, ніж після сезону 2022—2023 років. Розбили стільки, що і в спекотний серпень матимемо дефіцит генерації, навіть з урахуванням 1,7 ГВт імпорту, який нам відкрився завдяки синхронізації з ENTSO-E.
Чи можемо ми сподіватися, що от, нарешті, ця ситуація чогось навчить людей, які відповідальні за енергетику?
Підтверджень цьому наразі немає. Останні рішення говорять лише про спроби відтягнути час розплати.
Час проти нас
Важливий аспект, про який треба пам’ятати: електростанції не будуються за короткий час. Це мережі можна ремонтувати протягом кількох місяців — час, за який можна замовити і доставити трансформатор.
Сподіватися, що ми зможемо побудувати багато генерації протягом короткого часу, навряд чи можливо, — проєкти в енергетиці зазвичай будуються від року і більше.
Найлогічнішим варіантом відновлення системи є розподілена генерація, яка будуватиметься поруч із громадами, працюватиме на паливі, яке є в регіоні (десь біомаса, десь газ, десь тверде паливо). Проєкти для таких станцій ще треба продумати, але на них можуть давати кошти європейські банки, в тому числі в рамках Ukraine Facility, якщо дозволити інвестувати приватному капіталу. Так, це забиратиме якийсь час, але ми навчимо громади створювати проєкти, прийнятні в ЄС, зможемо забезпечити живлення критичної інфраструктури і зробимо все це на роки наперед.
Що робити цієї зими?
Розширювати імпорт. Можливості для збільшення імпорту досі є, але вони передбачають розбудову мереж із боку ЄС і політичні рішення сусідніх країн.
Це шлях складний, але правильний. Він дасть можливість отримати більш стійку систему на всі наступні опалювальні сезони. Це шлях, який ми збиралися пройти ще до війни, 2019 року обіцяли швидко ухвалити всі рішення для інтеграції з європейськими ринками. Відтоді виконання обіцянок переносяться з року в рік, у результаті говорити про розширення імпорту важко, — ми не виконали своєї домашньої роботи, і ніхто в країнах-сусідах не ворушитиметься, щоб будувати додаткові мережі до нашого кордону.
Ситуація така, що потрібно одночасно готуватися і до цієї зими, і до багатьох наступних: готувати об’єднання мереж, створювати умови для децентралізованої генерації.
Натомість офісу президента треба “все і негайно”. Але замість того, щоб пояснювати на штабах суть проблеми, очільники від енергетики намагаються винайти велосипед, щоб зробити омріяне “все і негайно”.
Космічні прожекти вражають.
Поставка великої кількості газових турбін, яких є достатньо в ЄС і США (бо вони там уже не потрібні). Кольорові презентації стверджують, що завдяки цій технології ми заживимо великі міста. Кольорові презентації не згадують, що електрика з цих турбін буде дуже дорогою, а підключати її можна тільки там, де є точки високого тиску (добре відомі росіянам). Також усі сором’язливо мовчать, що підключати ці турбіни немає куди: дві такі турбіни знаходяться в Україні ще з минулого року і чекають додаткового обладнання, без якого не можуть працювати.
Що ми отримаємо наступної весни? Додаткові потужності, які можуть спрацювати, а можуть і ні. Росіянам для цього не треба навіть використовувати ракети — достатньо припинити транзит. Без транзиту тиск у нашій мережі стане таким, що використовувати газові турбіни однаково буде неможливо.
Побудова нових атомних станцій. Чудова ідея “Енергоатому”, який обіцяє збільшити потужність своїх станцій за рахунок нових блоків. Але чому в компанії не згадують, що навіть для добудови попередніх станцій, наприкінці 1990-х, знадобилося не менш як десять років? Поки що для нових залили бетонний фундамент. Усе.
Що ми отримаємо наступної весни? Нічого, крім боргів на ринку електроенергії, які “Енергоатом” тільки збільшить. Але саме цей прожект є основним у розрекламованому Міністерством економіки “Українському плані”, який показує пріоритети використання 50 млрд євро на розвиток України.
Відновлення вугільних станцій. Це найбільш “елегантний” спосіб використати ситуацію в своїх інтересах. Нагадаю, більшість вугільних станцій в Україні належить одній компанії одного бізнесмена (який за законом зовсім не олігарх). Ви, мабуть, читали їхні розпачливі заяви про розбиту генерацію. Ці заяви спрямовані на європейців та американців. До цього моменту згаданій компанії не готові були давати гроші на відновлення, зважаючи на репутацію власника. Тепер, після російських атак, вони фактично (з допомогою Міненерго та офісу президента) тиснуть на партнерів, щоб їх повернули в сім’ю чистих і незаплямованих компаній, яким можна давати гроші.
Що ми отримаємо наступної весни? Кілька відновлених вугільних блоків, які продовжать агонію приватної енергетичної компанії.
Щоб що?
Отже, в нас два варіанти на вибір.
Правильний — почати будувати децентралізовану генерацію та розширювати можливості для перетоків з ЄС. І те, і те — багаторічні обіцянки, й, можливо, нарешті станеться, що ми зможемо не “готуватися до опалювального сезону в паніці”.
Креативний — заливати бетон і купувати металобрухт дуже дорого “за гроші на відбудову”. Логічним видається перший варіант. Уряд наразі схиляється до другого.
“Чому?” — запитає уважний читач. Адже в реальності дефіцит буде в будь-якому разі, цю гірку пілюлю від популізму доведеться прийняти. Відповідь до болю проста. Децентралізована генерація й імпорт передбачають використання грошей для великої кількості проєктів, які не заженеш у стійло цієї весни та літа. А всі інші проєкти передбачають дуже “зрозумілий” і дуже централізований контроль над витрачанням коштів у найближчі кілька місяців. Під гаслами “Нас же розбили!”.
“Яка логіка, якщо все стане зрозуміло вже в грудні?” — не заспокоїться уважний читач. Боюся, відповідь дуже проста: люди, які лобіюють такі рішення, не планують бути взимку ані в кріслах у міністерстві та ОП, ані в Україні.
Микола ТЕСЛЯ, енергетик, управлінець, економіст. 20 років роботи в енергетичній галузі, з них 8 — в державних структурах. Адвокат доступної енергії для громадян за чесною ціною
