Кінопрокат не дорахувався бійців

Не вийшли і, що важливіше, не вийдуть три стрічки. Кожен із них має свій жанр, свої сильні боки і свою аудиторію. І кожен з них, на нашу скромну думку, мав право на вихід, навіть якщо покази були б обмежені віковим цензом.

Перший фільм, який за прокатними планами мусили побачити українці цього тижня, — індонезійсько-американський “Рейд” вельського режисера Гарета Еванса. Ця стрічка ще у вересні 2011-го на кінофестивалі в Торонто, висловлюючись глядацькою мовою, “порвала” аудиторію й виборола перший свій приз — приз глядацьких симпатій. Далі картина розпочала шалений фестивальний рух по всьому світі, побувавши у Швеції, Голландії, Італії, Франції, Ірландії, Індонезії та Сполучених Штатах. На найбільшому кіносервері світу imdb.com отримала рейтинг 8.3 з 10, а це більше, ніж у “Вбити Білла” Тарантіно, “Воїна” Гевіна О’Коннора і “Ультиматуму Борна” Грінграсса. Вийшла стрічка у прокат у 17 країнах світу, поки справа не дійшла до України.

Зважаючи на жанр кримінального екшну, масове використання східних єдиноборств, стрілянину і при цьому межову натуралістичність, що в США надала фільмові рейтинг “R” (дітям до 16 років вхід заборонений), а в Новій Зеландії — 18 (років), слід було очікувати від нашої Експертної комісії з питань видачі прокатних посвідчень ще більш жорстких обмежень. І, мусимо відразу сказати, обмеження були б обґрунтовані самим фільмом: штурм у Джакарті групою спецназу багатоповерхівки з кримінальним авторитетом та його головорізами всередині є ледь не унікальним у світовому кіно сьогодення через натуралістичність кривавих бійок і вбивств, винахідливість насильства з використанням смертельних прийомів, всіляких предметів і зброї. І за всіх цих обставин — повторимося — фільм мав би право вийти. Бо мав сюжет, драматургічні моменти, є високотехнічним жанровим зразком і викликає захват постановкою бойових сцен, які за класом значно перевищують всі європейські чи американські картини, а за драйвовістю можуть дати фору й азійським аналогам на кшталт тайських “Онг Бака” чи “Шоколаду” Прачйа Пінкаєва. Буйство насилля все ж таки не заходить у вимір схибленого смакування ним.

Власне, про це і сказала наша комісія, хоч як дивно, не заборонивши фільм (хоч і певні підстави були) — він отримав рейтинг “18”. Проте фільм не дійшов до прокату. Чому? Згідно з “умовами розповсюдження і демонстрування фільмів” на території України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів від 28 березня 2001 року, “демонстрація фільмів кінотеатрами і кіновідеоустановками здійснюється за умови попередження глядача про встановлені обмеження та дотримання встановленого часу демонстрування фільмів” і фільм із рейтингом “18” може показуватися лише на вечірніх сеансах з 18-ї години. Тобто з огляду на хронометраж “Рейду” в 101 хвилину, він може бути показаний двічі, а в окремих кінотеатрах тричі на день. Навіть за таких умов був би сенс випускати фільм, щоби зробити широкий прокат. Але специфічність фільму, який аж ніяк не відповідає визначенню “масове кіно”, для прокатників залишав лише нішу “авторського кіно” з відповідним обмеженим прокатом до 10 копій. Рятівним у цій ситуації був визначений носій фільму — цифровий диск у форматі DCP (Digital Cinema Package), з якого він демонструватиметься у (цифрових) кінотеатрах. Тобто друкувати фільм на плівці не потрібно, завдяки чому заощаджується $1,5—2 тис. за копію. Ще однією можливою економією було б титрування фільму замість дублювання, а це витрати на порядок більші. Тож дистриб’ютор подав фільм до Держкіно з проханням надати “Рейду” офіційного статусу “авторського кіно”. У такому разі за субтитри дистриб’ютор теж би не платив, що брала б на себе держава. Але “авторського” статусу фільмові не дали. На прокат такого кіно погодилися лише сім кінотеатрів. А в рекламу треба було б вкласти хоч якісь гроші, щоби донести інформацію про його вихід до цільової аудиторії (плюс, не забуваймо про маржу субдистриб’ютора країні, в якій фільм виходить і відсотки від українського прокату головному офісу, власне, російському дистриб’юторові). Та остаточним цвяхом у прокатній труні “Рейду” став час: єдиним шансом навіть в такій патовій ситуації хоч щось заробити, а не лише відбити гроші, був одночасний реліз фільму в Україні з виходом у Росії. Наявна давно в мережі поганенька піратська копія (в народі “екранка”, або ще краще — “тряпка”) не могла задовольнити смаків вимогливих поціновувачів азійського “м’яса”, але після старту будь-якого фільму в Росії відразу з’явилася б краща копія, таким чином відірвавши від кінотеатрального прокату значну кількість потенційних глядачів. “Рейд” у Росії вийшов 5 квітня. В Україні в цей час він вийти не міг. Тож вердикт однозначний: випускати (витрачатися) не доцільно.

Наступні два фільми — це “Сором” Стіва Макквіна і “Розлучення Надера і Сімін” Азгара Фархаді. І в цьому випадку обидва не вийшли (не вийдуть), бо належали до так званого пакету, умови якого передбачали вихід або обох фільмів, або жодного. Подібна практика роботи дистриб’ютора банальна: якщо фільми не є власністю якогось потужного мейджера чи мейджер сумнівається в їхніх великих прибутках, фільм продається на кіноринках (як це було у випадку з “Олександром” Олівера Стоуна чи з “Містером і місіс Сміт” Дуга Лаймана, але якщо з “Олександром” Warner Bros. правильно вчинила, продавши світові права на збитковий фільм, то у випадку зі “…Сміт” Twentieth Century Fox програла, адже останній зібрав у світі майже $430 млн, коштуючи $110 млн).

Проте ні “Сором”, ні “Розлучення…” хітами не планувалися і ніхто їх такими не вважав. Це мистецьке кіно і позиціонувалося і творцями, і продавцями саме як таке. Тому, щоби заробити на продажу подібного кіно, російський власник прав на ці фільми продавав їх разом — є така річ, як “оптовий продаж” у кінобізнесі. Спочатку одна українська артхаузна компанія зацікавилася “лотами”, що не дивно. “Сором” є другим фільмом режисера, який створив “Голод”, одну з кращих стрічок першої десятки років XXI сторіччя. До того ж головні ролі в “Соромі” грали вже сформовані зірки (і в Голлівуді також): Майкл Фассбіндер та Кері Малліган. А це може привабити і глядачів з мейнстримного кіно. Другий фільм і поготів був цікавий: володар “Золотого ведмедя” Берлінського кінофестивалю 2011 року і лауреат “Оскару” за “кращий не англомовний фільм” не може бути не цікавий дистриб’ютору. Та тут важливим є не вагомість товару чи його регалії, а його потенціал при цілій низці чинників існування на ринку — ціна товару, умов його подальшого продажу і наявності конкурентів. Обидва фільми коштували по €10 тис. за штуку. Показуватися принаймні “Сором” міг, як і “Рейд”, після 18-ї години вечора, позаяк мав рейтинг 18 років. А наявність піратської копії в мережі (і дуже якісної копії) плюс наявність її вже в січні зводили нанівець випуск фільму в прокат аж у травні. Проте його заявила одна з потужних дистриб’юторських компаній України. І вірогідність для глядача побачити і “Сором” і “Розлучення…” була високою. Хоча від початку знавці це вважали повним провалом. У квітні це нарешті зрозуміли і самі прокатники. А шкода. “Сором” винятково гарне кіно, глибоке за своєю суттю й естетично прекрасне та потворне водночас. Вустами, тілом — життям героя Фассбіндера воно оповідає про чоловіка, який хворий (?) на сексоголізм, який щоденно (!) страждає від залежності — сексуального потягу, і коли поруч немає жінки, яку можна звабити, а він вміє підкорити майже будь-яку, вдовольняється або повіями, або журнальним чи інтернет-порно і мастурбацією. Його життя напружене, бездушне і катастрофічне — він мало про що інше може думати, ніж про секс, нездатний на триваліші за ніч стосунки, а єдина рідна людина, сестра, для нього є дратівливим тягарем. Піке одного красивого і розумного та цілком спустошеного чоловіка у Макквіна перетворюється на глобальну санінспекцію людства, яке, виявляється, хворе не лише на рак чи СНІД; сексоголізм (згадаємо Девіда Духовного) руйнує людей, сім’ї та всіх нас, просто мало хто про це говорить, приділяючи увагу лише неконкретним патяканням про загрозу масового тяжіння до порно. Тематично оригінальний “Сором” є драматично потужним і формально мистецьким. Чи такого кіно багато у нашому прокаті? Можете назвати хоча б кілька? Хоча б один? Про геніальне “Розлучення…” годі й казати — воно ще багатше за “Сором” і соромом є те, що велика аудиторія людей його не побачить. А рекомендувати ми його можемо. Подивіться. Якщо матимете змогу.

Ярослав ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ