Кінець іллічівської незалежності

Про спробу рейдерського захоплення одного з найбільших підприємств країни — Маріупольського меткомбінату імені Ілліча — Тиждень писав на початку червня (№22/2010). Тоді для всіх головними були питання — хто стоїть за цією атакою і яке майбутнє чекає на флагман вітчизняної металургії? Сьогодні долю підприємства фактично визначає новий господар — Рінат Ахметов, який виступає в ролі доброго інвестора, що врятував іллічівців від поганих хлопців. Щоправда, працівники комбінату чомусь занадто напружені й не впевнені у своїх подальших перспективах. Та й рейдери кудись зникли, наче їх і не було. А ще після приходу донецьких на “Ілліча” в Маріуполі зникає надія на зміну вічного мера чи бодай якусь опозиційність до Регіонів у лавах міськради.

А чи був той рейдер?

Найцікавіше, що про долю рейдерів, які спокусилися власністю іллічівських трудівників, зараз у місцевих ЗМІ взагалі не згадують. А скільки про них писали в червні! Почалось усе 26 травня, коли в столиці представники кіпрських офшорних компаній Подольський та Горн заявили, що ще рік тому придбали контрольний пакет акцій ЗАТ “Ілліч-Сталь”, яке своєю чергою контролювало ВАТ “ММК імені Ілліча”. На їхній прес-конференції пролунав досить прозорий натяк на те, що в нового власника російська прописка, а заяви генерального директора комбінату Володимира Бойка, мовляв, комбінат нікому не продавали — не більше ніж проблеми з пам’яттю. На самому комбінаті спочатку факт оборудки з акціями заперечували, а потім визнали, що їх справді навесні 2009-го продав недобросовісний брокер, який скористався довіреністю, котра не мала законної сили. Газета комбінату з номера в номер друкувала заяви молоді, афганців, ветеранів військового флоту і навіть клубу східних бойових мистецтв, які виявляли готовність усіма законними методами боронити незалежність рідного підприємства. Ця рішучість не була показовою — люди боялися втратити роботу та низку соціальних пільг, якими славився “острівець іллічівського соціалізму”. І якщо потрібно було, й живим кордоном стали б на шляху рейдерів. Однак ця жертовність виявилася непотрібною. Бойко регулярно літав до Києва, зустрічався і з прем’єром, і з президентом, просив захисту. Й після цих розмов заявив, що необхідно... шукати надійного інвестора, який би забезпечив комбінат сировиною і допоміг вижити в умовах економічної кризи та хронічного неповернення державою ПДВ.

Інвестор знайшовся миттєво — компанія “Метінвест”, що є власністю СКМ, головний акціонер якої — Рінат Ахметов. Із цього часу відозви про необхідність захистити народне підприємство припинили друкувати в пресі, а на початку липня збори акціонерів відкритого та закритого товариств ухвалили рішення про додаткову емісію та перерозподіл акцій, кінцевим наслідком яких повинен стати перехід 75% акцій підприємства під контроль Метінвесту. Не забули й про патріотичний аспект — ЗМІ всіляко підкреслювали, що на комбінат прийшов вітчизняний інвестор, а не якийсь закордонний зайда. Ахметов зустрівся з трудовим колективом, повідомивши, що інвестиції ($2 млрд грн) підуть на технічне переобладнання та модернізацію виробництва. Саме на цьому рандеву Володимир Бойко, викликавши вогонь на себе, заявив, що без оптимізації (тобто скорочень) на підприємстві не обійдеться.

А ось про рейдерів забули. Хоча, якщо розмірковувати логічно, в цивілізованій державі порушники закону (а їх у цьому неодноразово звинувачувало керівництво комбінату) мали б відповісти за скоєне, але ані про позови до Подольського та Горна, ані про подальшу долю “брокера-бєспрєдєльщіка” нічого не відомо. Тому й випливає версія про добре інсценізовану виставу, в якій негативні персонажі не будуть покарані за виконання своїх ролей. Що візьмеш із актора?

В очікуванні оптимізації

Свого часу Володимир Бойко мав беззаперечний авторитет у рідному місті. Навіть приказка існувала: “Вкаже Семенович на швабру — і її оберуть депутатом”. Проте за останні роки рейтинг єдиного маріупольця — Героя України обвалився. Вдарив по ньому й перехід контролю над комбінатом в інші руки. Коли узагальнити громадську думку, то Бойкові менше б дорікали, якби він справді продав завод, а не віддав його під тиском обставин і якихось рейдерів донецьким. Тим донецьким, ласим зазіханням котрих він чинив спротив більше ніж 10 років і через що свого часу навіть найняв особисту охорону.

Проте долею та іміджем свого лідера звичайні працівники комбінату зараз не надто переймаються. Їх більше хвилює власне майбутнє. Бо перед очима приклад аналогічного підприємства, яке давно є власністю того ж Метінвесту — комбінату “Азовсталь”. Там за п’ять років оптимізували третину працівників, суттєво скоротили спонсорську допомогу містові, а з більшістю об’єктів соціальної структури — будинком культури, дитячими таборами тощо просто розпрощалися.

Ігор, 42 роки, працює бригадиром в одному з гарячих цехів: “Що буде — ніхто не знає. Головне, що я “сітку” (гарячий стаж. — Авт.) заробив. А от хлопцям із бригади буде важче. Звільнять — щось придумаю. Головне, руки-ноги є, зароблю. Може, за кордон поїду працювати, на світ подивлюся. Нам тепер окрім лопати нічого втрачати”.

Володимир Степанович, майстер, у свої “за 65” вважає, що першими з комбінату “попросять” пенсіонерів: “Уже й списки подали до відділу кадрів. На Азовсталі вони теж із пенсіонерів починали. Звільнили, а потім кинулися, що деяким заміни нема, молодь не підготовлена — вимушені були назад за договором приймати. Своєю долею не переймаюся, а ось молодих звільнять — куди їм іти? На Азовмаші, Азовсталі, в порту — комплект, хіба красти почнуть чи виїдуть”.

Іллічівці не хочуть втрачати роботу передчасно, тому просять не називати їхніх прізвищ та посад.

Навряд чи масові скорочення почнуться вже цього року й маріупольці в найближчі місяці поповнять лави трудових мігрантів. На Азовсталі процес “упорядочєнія штатов” розтягнувся на роки, але тоді в місті був соціально орієнтований ММК імені Ілліча, на який потрібно було оглядатися, аби не дискредитувати себе в очах трудящих. Вони ж — виборці. Тепер, коли обидва заводи належатимуть одній структурі, можна й прискоритись. Імовірно, вже навесні в Маріуполі безробітних стане більше — за рахунок вихідців із 50-тисячного колективу іллічівців. Правда, не виключено, що восени на “Ілліча” дещо піднімуть зарплату (бо давно не підвищували, обсяги виробництва зросли, та й злиття з Метінвестом вимагає матеріального підтвердження своєї позитивності в очах трудящих), проте, як каже Бойко, “все залежатиме від результатів роботи комбінату”.

Вибори без вибору

Контроль над ММК — це не тільки економічна та фінансова перемога Ріната Ахметова, який отримає добрий прибуток із найбільшого металургійного підприємства Донбасу. Це й політична перемога біло-блакитних, які тепер можуть бути впевнені, що на мапі області не залишилося малинових чи якихось інших плям, які не відповідають партійним кольорам Регіонів. Маріуполь завжди був окремим містом на Донбасі, з деякими особливостями в ментальності мешканців та певними амбіціями на кшталт мрій про створення Маріупольської області. В середині 1990-х із донеччанами Володимиром та Євгеном Щербанями конфліктував тодішній мер міста Михайло Поживанов. Пізніше роль стримувача донецької експансії взяв на себе Володимир Бойко, а депутати-іллічівці в міськраді були опозицією до більшості Партії регіонів. Тепер на вибори 31 жовтня вони вимушені йти від ПР, якщо, звичайно, їм ще виявлять довіру.

Неблагонадійний та зайвий елемент у Маріуполі вже почали зачищати. Приклад — ліквідація наприкінці липня Іллічівської райради. Ще в 1997-му Поживанов намагався ліквідувати районні ради в місті. Але в одному з чотирьох районів депутатський корпус залишився завдяки підтримці Володимира Бойка. 13 років райрада існувала з обмеженими повноваженнями та без бюджету, регулярно переобиралася та підтверджувала легітимність свого існування громадськими слуханнями, і от саме зараз міська влада вирішила позбавитися цього “атавізму”. Приймаючи відповідне рішення, міськрада навіть не зважила на абсурдність аргументів на його користь: раду ліквідовано ще ухвалою 1997 року й увесь цей час вона діяла незаконно. На те, що період “незаконної діяльності” припадав на час правління нинішнього мера й регіонала Юрія Хотлубея, якось не звернули уваги. В тому, що він залишиться на цій посаді на четвертий термін поспіль, мало в кого виникають сумніви. Знову ж таки у зв’язку з тим, що єдиний реальний конкурент — заступник генерального директора комбінату Юрій Тернавський тепер не матиме перспектив у двобої з регіоналом. У 2006-му, коли він уже змагався з Хотлубеєм, його підтримував Володимир Бойко, використали й адмінресурс підприємства. Іллічівцям та їхньому директорові доведеться звикати до постійного політконтролю. Останній приклад — не встиг Володимир Бойко заявити, що “пріоритет у вирішенні проблем буде віддаватися тим районам міста, де в місцеві органи оберуть представників нашого колективу”, як у міській газеті йому нагадали “генеральну лінію партії” реплікою “Вибори ще не почались, а Бойко вже ділить місто на “своїх” та “чужих”.

Свято наближається

Останні десять років на ММК імені Ілліча діяв певний культ дати 2 листопада 2000 року. Саме тоді Верховна Рада прийняла закон, за яким відбулася так звана народна приватизація підприємства трудовим колективом. На честь цієї події навіть встановили свято — День комбінату, яке неофіційно називали Днем незалежності. В Маріуполі навіть з’явилася площа Незалежності, на якій встановлено пам’ятний знак — на фото. Після зміни власника з народного на конкретного тут мають ідеологічний клопіт — як і чи взагалі святкувати 10-річчя незалежності, якої вже немає.

Необхідні формальні рішення, що завершать зміну власника комбінату, ухвалять на зборах акціонерів 2 вересня. Для того, аби ММК імені Ілліча став власністю донецьких, достатньо було рейдерської атаки-попередження та небажання влади повертати підприємству мільярдні борги з ПДВ.

Ярослав ШЕЛЕСТ