Кікабідзе й українська суверенність

В якій епосі живе Україна? В якому просторі? Куди вона дивиться? Статті на таку тему завжди популярні й активно коментуються на Українській Правді; у мене є розвага — стежити за коментарями і вгадувати, коли ж почнуться взаємні звинувачення в фашизмі.

Проте ці питання турбують і мене, причому з кожним приїздом до Києва — все більше й більше. Бо все більше здається, що країна занурюється в приємне, тепле багно ностальгії за чимось чужим, далеким і регресивним.

Коли летиш в Україну, добре пам'ятати, куди саме ти летиш і що надворі 2010 рік. Бо якби я цього не знала, часом здогадатися про місце й час перебування з навколишніх реалій було б важко. Лайтбокси демонструють упевнений погляд Рамзана Кадирова на обкладинці журналу “Профіль” і заголовок: “Чечня: край, що повстав із попелу”. Газета “Сєгодня” вразила розповіддю на півтора розвороти про те, як добре в Білорусі. Президент закликає любити Україну. Але найбільше кинулася в вічі реклама концерту Вахтанга Кікабідзе в палаці Україна, який проходить саме 15 грудня.

По-ленінськи примружений народний артист Грузії, лауреат Державної Премії СРСР, 73-річний Кікабідзе щербато посміхається киянам на кожному розі, обіцяючи вечір улюблених пісень, єднання друзів, свято льотної погоди і погляд на роки як на багатство. І якось мимоволі хочеться забути про відповідальність за своє життя і страх перед майбутнім, про податковий кодекс і розігнані протести. Хочеться повернутися в ті чудові часи, коли зарплата була 120 рублів, проста водка 3-62, а Екстра — “Ех, как стало трудно русскому алкоголіку” — 4.12. Коли була дешева ковбаса, якої ніхто не бачив у магазині, але яку всі їли. Коли повільно, але впевнено посувалася черга на гараж. Коли життя, словом, було раєм.

Тільки проблема в тому, що з часів застою я — тоді дитина — пам'ятаю лише страх батьків, що я підслухаю розмови на кухні і десь ляпну зайвого, дефіцит на мило і скасовані мультики після смерті Брежнєва. Вищеописану картину вклали мені в голову зараз, за незалежної України, українські ЗМІ і суспільство.

Якщо судити з преси і реклами, українців цікавлять майже виключно концерти старих радянських чи іноземних зірок, плюс такі в принципі пострадянські явища, як Повалій, Білик чи Сердючка. Окрім Кікабідзе, Палац Україна пропонує також згадати тюрму з Міхаїлом Шуфутінським, відсвяткувати ювілей маестро Раймонда Паулса. Квитки на Паулса коштують від 50 до 1500 гривень. Ностальгія за радянськими часами — недешеве задоволення.

“Що ж тут дивного? — кажуть мені деякі співрозмовники. — Життя в Україні все важче й важче, а тоді жити було добре”. Чи так це? Українці — одні з найбільших нарікальників у світі; за рівнем задоволеності життям вони десь на рівні екваторіальної Африки з її війнами, розчленуваннями і зґвалтуваннями, так що тезу про погіршення життя можна вважати просто народною піснею. Принаймні ресторани щиро-української страви суші знову повні, що є певним показником.

Проте пригадую 90-ті роки, коли вже точно було жити гірше, ніж зараз, все навколо падало й руйнувалося, лютував дикий рекет, в аптеках продавалися черевики й лампочки, — але країна слухала братів Гадюкіних, ще ту, до переродження, Ірину Білик, “ВВ”, спірачену, але свіжу західну музику, дивилася нові й старі американські серіали, читала Андруховича, хотіла чогось нового.

Зараз, каже мій приятель-гендиректор одного з українських каналів, ніхто не дивиться найкращі західні серіали в прайм-тайм, зате в російських рейтинг зашкалює і в денний час.

Станом на початок грудня 2010 року в мене було враження, що я потрапила на свою шкільну дискотеку 1988-го. По радіо — “Ласковий май”, “Пет Шоп Бойз”, група “Звьозди”, якісь давно забуті мною люди на кшталт Малініна. В якийсь попередній приїзд бачила оголошення про концерт Сабріни, яку на Заході вже ніхто не може згадати, і стареньких “Боні М”. У міжміських маршрутках та поїздах крутять радянські фільми — і то ще спасибі, бо альтернативою є сучасні російські серіали про небажані соціальні прошарки.

Я не прихильник теорій змови і не маю нічого проти Кікабідзе — нехай цей чудовий чоловік проживе до ста двадцяти літ співаючи. Але часто виникає питання: хто і для чого підтримує націю в стані культурного застою? Хто і з якою метою змушує пасажирів Укрзалізниці дивитися всоте різні “Службові романси”, “З легким паром” чи Філіпа Кіркорова? Чому взагалі пасажирам відмовлено в праві їхати в тиші й думати про своє — невже це так небезпечно?

Як впливає на світогляд українців постійна присутність культури, в якій столиця — Москва? Чи може бути повністю суверенною й відданою тільки власним громадянам держава, яку масова культура об'єднує зі все тією ж шостою частиною земної кулі, що й двадцять років тому? Чи справді майбутнє таке страшне, а минуле таке солодке?

Світлана ПИРКАЛО