Київ — для киян чи для “людей”?

Як відомо, ставлення переважної більшості киян до Януковича та ПР відверто негативне. Про що свідчать результати виборів, і не лише президентських.

Тож зрозуміле його прагнення приборкати киян, взявши столицю під свій контроль. Бо без такого контролю влада не може почувати себе достатньо впевнено.

Хто контролює столицю, той володіє країною.

Власне, “зачистка” Києва розпочалася одразу після президентських виборів. Столичні міліцію й прокуратуру вже очолили “донецькі”, тепер розігрується завершальний акт цієї драми.

Як повідомляють, Віктор Янукович визначився з кандидатурою на посаду голови Київської міськдержадміністрації. Ним має стати заступник голови Партії регіонів Володимир Рибак.

Здавалось би, нічого особливого. Президент має право призначати керівників держадміністрацій за поданням кабміну. Для виконання функцій “государева ока”, щоб органи самоврядування не вийшли, бува, за межі Конституції та законів.

Усе це так. Якби не одна “дрібничка”.

Річ у тім, що ще 7 квітня міністр юстиції Олександр Лавринович вніс на розгляд Кабміну законопроект про столицю, згідно з яким кияни позбавляються права безпосередньо обирати міську владу.

Згідно із цим проектом, посада міського голови взагалі скасовується, а його функції мають розподілитися між головою міськадміністрації та головою міськради. При цьому голова адміністрації, природно, призначається президентом, а голова міськради “обирається” депутатами міськради. Читай — також просто призначається.

Головна ж родзинка полягає в розподілі повноважень між головою міськради і головою держадміністрації.

Голова міськради матиме вкрай обмежені функції: вести засідання міськради, затверджувати порядок денний, брати участь у підготовці законопроектів. Оце практично й усі повноваження.

Натомість, голова держадміністрації матиме значно більші повноваження.

А саме: пропонувати до розгляду бюджет міста, погоджувати кандидатури керівників комунальних підприємств, вносити пропозиції стосовно передачі чи продажу об'єктів комунальної власності тощо.

А це вже не “государево око”, а щось інше.

Та це ще не все. “Дзеркало тижня” оприлюднило проект закону від ПР про вибори до місцевих рад, який передбачає вибори депутатів, зокрема, до міськрад, за змішаною, мажоритарно-пропорційною, системою. Це коли половина депутатів обирається за партійними списками, а друга половина — “тушками”.

Тож голосуй — не голосуй, все одне виходить ... Партія регіонів. Ось така фігня, малята, як сказав дід Панас.

Звісно, можна зрозуміти президента. Ці недолугі кияни ніяк не можуть самотужки обрати собі путящого міського голову. Уже вдруге наступають на ті ж самі граблі, обираючи собі “космічного” мера. Тож і вирішив нам допомогти. Щоправда, у досить дивний спосіб.

Як відомо, Черновецький домігся своєї посади завдяки майже шахрайському закону про вибори. Яким передбачено вибори міського голови в один тур.

Задіявши випробуваний ресурс у вигляді продовольчих пайків, він спромігся набрати аж 20% голосів від загальної кількості виборців. Що не завадило йому стати “мером усіх киян”.

Здавалося б, треба внести зміни до закону, і проводити вибори міського голови у два тури. Тоді можна було б говорити про мера якщо не всіх киян, то бодай їх більшості. Тим більше, що відповідний проект вносився до ВР.

Та це аж ніяк не входить у плани можновладців.

Гляди, оберуть “неправильного” мера, і як тоді дерибанити комунальне майно? Хто забезпечить потрібний Януковичу адмінресурс? Тож і вирішили цю проблему кардинально — скасувати посаду мера взагалі, а його функції передати президентському наміснику.

Урізáти — то урізáти, як сказав самурай, роблячи собі харакірі. З тією лише різницею, що “харакірі” хочуть зробити не собі, а нам, киянам.

Ось таке своєрідне бачення місцевого самоврядування. І якщо не спинити цей “бульдозер”, невдовзі диктаторські режими “бананових республік” здаватимуться нам взірцем демократії.

Варто нагадати, що традиції самоврядування в Києві мають дуже давню історію.

Понад 500 років тому, у 1494-1497 роках, Київ отримав Магдебурзьке право, яке насамперед передбачало широкі функції громадського самоуправління. І лише в 1835 році Микола I скасував його своїм указом.

Невже Віктора Януковича приваблюють лаври Миколи Палкіна?

Що ж, Герострат також увійшов в історію. Хоча доречніше було б сказати — не увійшов, а вляпався.

* * *

Поширена думка, що всі наші біди від недорозвиненості так званого громадянського суспільства. Мовляв, тому громадяни не вміють впливати на владу.

Якщо ступінь розвиненості громадянського суспільства вимірювати кількістю громадських та політичних організацій, то ми вже не те що зріле, а навіть перезріле суспільство.

Існує безліч громадських організацій, усіляких комітетів, фронтів, громадянських активів, громадянських позицій тощо. Самих лише політичних партій понад 170. Проблема лише в тому, що переважна більшість із них — це фантоми, створені під амбіції вождів і вождиків. А тому абсолютно ялові й не мають жодного впливу на суспільство.

Не кажу вже про владу. Деякі партії, якщо виходити з їхнього кількісного складу, можуть проводити свої з'їзди в однокімнатній квартирі. Отже, кількість партій та громадських організацій не може слугувати показником розвиненості суспільства.

У той же час, не можна сказати, що наше суспільство таке вже індиферентне. Про це переконливо засвідчив Майдан 2004 року.

Чому ж зараз громадяни так мляво реагують на стрімкий наступ влади на підвалини демократії?

Та тому що немає мозкового центру, який організував би ефективний спротив. Є безліч заяв, закликів, гасел. Та немає головного — конкретної організаційно-масової роботи, а відтак і якихось зрушень. От коли хтось організує цей спротив, тоді миттєво знайдеться безліч охочих його очолити.

Нещодавно створено комітет захисту України.

Проте наразі не видно жодних ознак його діяльності. Проводяться якісь консультації, узгодження позицій між представниками різних політичних сил і громадських організацій. Одне слово, імітація бурхливої діяльності.

От лишень, не сталось би так, що поки вони “узгоджуватимуть позиції”, Верховна Рада прийме закон про столицю, і остаточно поховає громадське самоврядування в Києві.

А що таке цілком можливе, не варто сумніватися. Адже в ПР прогнозують прийняття цього закону найближчим часом.

Так, нещодавно заступник голови фракції ПР Михайло Чечетов заявив, що закон буде прийнятий ще до початку канікул. Звісно, Чечетов не перша постать в коаліції. Але давно вже помічено: що в Партії регіонів у голові, те в Чечетова на язиці.

Хотілось би сподіватися, що КЗУ — це не чергова віртуальна структура, створена для самоствердження й самопіару окремих громадян. І що він зможе сконцентрувати інтелектуальні, організаційні й матеріальні ресурси національно-демократичних сил. Зможе виробити ефективні методи захисту кволих паростків демократії.

Слід розробити альтернативні законопроекти, які б реально гарантували відокремлення бізнесу від влади, а також безпосередній вплив громадян на владу в міжвиборчий період.

Закони мають унеможливити наявність представників великого бізнесу в депутатському корпусі й владних структурах. Бізнесмени мають визначитися — або бізнес, або політика. В іншому разі це неминуче призводить до олігархічної системи правління.

А олігархія не сумісна з демократією за визначенням.

Розроблені законопроекти не лише слід подати до ВР, де вони, поза сумнівом, будуть провалені, а й звернутися за підтримкою безпосередньо до громадян.

І не обмежитись їхнім оприлюдненням у ЗМІ чи обговоренням на телевізійних ток-шоу, а йти безпосередньо до людей.

Простою, зрозумілою мовою роз'яснювати їм сутність речей. До речі, саме так робили засновники НРУ в 1989 році. А для цього треба створити розгалужену мережу первинних осередків.

Звісно, це важка, копітка робота. І після багатьох років розчарувань і зневіри немає абсолютної гарантії успіху, є лише надія. Проте іншого не дано.

Шлях долає лише той, хто йде.

Дмитро РЕМИЖЕНКО