“Караючий меч” відзначає свій ювілей

Організації, яка формально була ліквідована у лютому 1922 року, проте реально існує й сьогодні; організації, яка стала однією з головних опор та уособлень більшовицької влади; організації, яка за час свого існування зуміла знищити мільйонів й мільйони безневинних жертв, і при цьому до сьогодні не засуджена міжнародними трибуналами як злочинна структура.

Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією та саботажем… Озброєний загін партії більшовиків… Караючий меч диктатури пролетаріату… Когорта лицарів революції з гарячими серцями, чистими руками і холодними розумами… Кожен комуніст має бути чекістом… Так звалася офіційно ВЧК і так говорили про неї лідери більшовицької партії. На сторінках газет, журналів і книжок. А між собою — зовсім інакше. Так, Ніколай Бухарін — ще не минуло й року після створення ВЧК — пропонував цю “контору” взагалі ліквідувати, мотивуючи це “сваволею організації, нашпигованої злочинцями, садистами і розкладеними елементами люмпен-пролетаріату”. Але Ленін, Сталін, Троцький і Свердлов відстояли ВЧК.

Ба більше: до річниці створення організації ЦК РКП(б) зробив чекістам щедрий подарунок, ухваливши постанову, в якій, зокрема, говорилося: “На сторінках партійної та радянської преси не може мати місце злісна критика радянських установ, як це мало місце в деяких статтях про діяльність ВЧК, роботи якої протікають в особливо важких умовах”. А Бухаріну за його відхилення від “генеральної лінії” чекісти помстяться, арештовуючи 1937 року колишнього “улюбленця партії”, щоб через рік відправити його в розстрільний підвал.

ВЧК-ҐПУ-ОҐПУ-НКВД-НКҐБ-МҐБ-МВД-КҐБ-МБ-ФСК-ФСБ… Змінювалися назви, залишалася суть: машина для здійснення державного терору, часом — масового, часом — вибіркового. Ну, а розвідка-контррозвідка — це були побічні функції, здійснювані далеко не найкращим чином, попри величезний штат організації (за Юрія Андропова, очільника КҐБ у 1967-82 роках, він сягнув ледь не півмільйона). У свої кращі часи “органи” мали у своєму підпорядкуванні не лише прикордонників, а й мотострілецькі дивізії та високомобільний спецназ. Всі військово-політичні авантюри, здійснювані радянським керівництвом у ХХ столітті на просторах від Чилі до Ефіопії, всі спроби ззовні підпалити вогнища революції, всі ліворадикальні терористичні рухи пов’язані з активною діяльністю “славетних чекістів”. І наповнення ҐУЛАҐу мільйонами в’язнів, і полювання за інакодумцями у 1960-80-х, і прокрустове ложе цензури, в якому гибіла культура за СРСР, і знищення знакових політемігрантів — все це справа “озброєного загону партії”.

У свою чергу, належним чином “профілактовані” діячі радянської культури наввипередки оспівували “людей з чистою совістю”. У створеній 1937 року хвалебній пісні про товариша Єжова и “Ежовы руковицы” були рядки:

“Но недаром лучшие чекисты Боевые носят ордена”.

Так, носили, цим самим девальвуючи солдатську звитягу на полі бою. Втім, партійне керівництво періодично проводило своєрідні “ротації” особового складу “компетентних органів”: з 1936 по 1954 роки неодмінною складовою таких “ротацій” були розстріли тих, кого нещодавно оспівували і кому щедро роздавали ордени; потім, часи “відлиги”, “застою” й “перебудови” зміна кадрів, у тому числі й у верхівці Луб’янського відомства, закінчувалася або відставками, або — у деяких випадках — самогубствами.

Відставка відставкою, але в середовищі штатних і нештатних співробітників “органів” ще у 1930-ті роки народився афоризм: “Колишніх чекістів не буває”. Насправді, звичайно, бувають, як-от вбивця Степана Бандери та Лева Ребета Богдан Сташинський, який розкаявся у скоєному і здався німецькому правосуддю, чи Олег Калугін, який наприкінці 1980-х став народним депутатом СРСР та членом руху “Демократична Росія” і якого нинішня влада Росії заочно засудила на 15 років ув’язнення за “зраду батьківщини”. Проте сотні тисяч відставних офіцерів КҐБ й — особливо — законспірованих сексотів сьогодні активно працюють на Луб’янку і Кремль, проживаючи в десятках країн Європи, Азії та Америки. Генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, котрий свого часу дослужився до полковника КҐБ, у 2006 році (за “найбільш українського президента” Ющенка) попереджав, що російські спецслужби майже повністю контролюють парламент, уряд і військо України. Слова генерала були почуті: через рік після цього Ющенко звільнив Скіпальського з посади заступника голови СБУ. Що ж говорити про сьогодення…

І при тому, що радянські “органи” знищували невинних людей загалом аж ніяк не менш інтенсивно, ніж нацистські, що більшовицькі спецслужби за кількістю відправлених на той світ або у концтабори євреїв — як переконаних сіоністів, так й абсолютно аполітичних людей — впевнено посідають друге місце після гітлерівських, ставлення на демократичному Заході до цих “органів” примирливо-поблажливе. Ніхто із західних лідерів не дорікає підполковнику КҐБ Путіну, що той пишається своєю колишньою службою і регулярно підіймає келихи за “чекістську доблесть” і не дорікає Росії, що в ній 20 грудня є офіційним святом — Днем працівника органів держбезпеки. І ніхто не дорікає, що в нинішній Росії вже фактично — завдяки зусиллям влади — відбулася суспільна реабілітація радянських спецслужб, за масштабами здійснених ними гекатомб нічим не кращих за разом узяті СС, СД і Ґестапо. Невже ж хтось сподівається, що “збройний загін партії” сам добровільно складе зброю і покається у своїх злочинах проти людства та людяності?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ