Капітальна криза

Із приходом до влади коман­да Віктора Януковича зосередила в своїх руках усі важелі державного управління й має можливість реалізовувати декларовану в передвиборчий період економічну політику. Фінансовий сектор, бізнес, громадяни чекають змін на краще, які б засвідчили втілення обіцянок. Постає логічне запитання — чи варто сподіватися на виконання цих обіцянок? Кожна наступна влада переконує нас — вона знає, що робити, не пояснюючи, якими методами збирається досягати певної мети. Отже, чи можна організувати економічне життя в країні, яке б не характеризувалося подальшим падінням?

Ще під час передвиборчих перегонів було зрозуміло, що Україна замкнулася на собі та зовсім не помічає глобальних змін, які відбулися у світовій економіці внаслідок фінансової кризи. Це, до речі, не заважає владі списувати всі економічні негаразди на вплив тієї самої кризи. Але ж потрібно розуміти — тривалість кризових процесів недооцінена.

Вище керівництво нашої держави сподівалося й досі сподівається вивести економіку з рецесії, наводячи якийсь порядок старими методами. Проте відповідного досвіду насправді немає. До жовтня 2008 року всі кризові явища в Україні були зумовлені слабкістю влади, внутрішніми фінансовими негараздами тощо, але відбувалися вони на тлі економічного зростання у світі, тому були порівняно м’якими. Зараз внутрішні труднощі збіглися в часі з небувалим із 1933 року падінням у світовій економіці. Це не можна не враховувати.

Одна з найгостріших економічних проблем України — неготовність та/або небажання банків кредитувати реальний сектор. Але чи це можливо?.. З часів СРСР вітчизняна економіка була зорієнтована передусім на конкретне завдання — виробництво металопродукції. Саме цей сектор під час кризи постраждав найбільше. Нам іще пощастило, що в 2009 році нашим металом зацікавився Китай, інакше — падіння було б набагато глибшим. Металургійні олігархи втратили більшість ринків збуту, обсяги експорту впали, обсяги валютних надходжень — так само. Водночас значного удару зазнали фінустанови — їхні прибутки суттєво зменшились, якість кредитних портфелів погіршилася за рахунок неповернення іпотечних позик. Доходи українців знизилися, банки фактично припинили кредитувати фізосіб, а це, своєю чергою, призвело до падіння попиту на товари та послуги всередині держави.

Чи доцільно банкам за таких умов кредитувати виробників? Навряд чи. Можливо, і є якісь перспективні галузі, але як їх визначити? Як банкам знати, кого кредитувати? Обпікшись на іпотеці та кредитуванні забудовників, фінустанови зробили умови надання кредитів украй жорсткими й таким чином іще більше підірвали фінансові потенції реального сектору. Зараз ситуація парадоксальна — банки мають надлишкову ліквідність, проте не знають, куди її спрямувати. Така невизначеність ще більше підвищує і без цього високі кредитні ризики, що обумовлює захмарні відсоткові ставки.

По суті, зараз фінустанови заробляють на віртуальних ринках акцій і боргових зобов’язань. Утворюється чергова бульбашка — фондовий ринок зростає на тлі падіння реального сектору. Така ситуація склалася в багатьох країнах, але в нашій вона має свої неприємні особливості внаслідок неправильної та запізнілої рекапіталізації банків. Ще на початку кризи, здавалося, було зрозуміло, що необхідно поливати корені, а не квіточки, — підтримувати реальний сектор, а не банки. В умовах кризи фін­установи не могли залучити дешевого позичкового ресурсу, тобто сформувати пасив. Наші банки брали дорогі кредити під 20—25% у гривні й у 2009-му сформували пасив на поточний рік, вартість якого не може бути нижчою 20%. Це ще одна причина того, що банківський сектор не може запропонувати підприємствам і громадянам прийнятних відсоткових ставок. Недостатнє втручання Нацбанку в ці процеси та його іноді не зовсім адекватні дії призвели до того, що з’явилися ножиці інтересів між реальним та банківським секторами. Це виявилося й у тому, що в 2009 році банки витягли з компаній усе, що зуміли, а запропонувати гроші знову не змогли. В підсумку такі дії фінустанов лише погіршили їхні активи — віддавши останнє в 2009 році, підприємства-позичальники втратили можливість розвиватися далі й повертати решту боргів.

Зараз низькі відсоткові ставки за кредитами вкрай необхідні реальному сектору. В конкурентів-імпортерів є доступ до дешевих грошей, в українських підприємств — немає. Про яку конкурентоспроможність вітчизняної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках може йтися за таких умов? Про який економічний розвиток? За рахунок чого?.. Одна з проблем України в тому, що її політична еліта вийшла з технократів — владу зараз мають колишні директори заводів і олігархи, які переконані, що потрібно дбати про власні підприємства. Проте фінансовий сектор — це не абстракція, а кровоносна система, яка не виникне сама собою, поки хтось будуватиме якусь реальну економіку.

Протиставлення банківського та реального секторів економіки потрібно визнати й відмовитися від нього. На найвищому державному рівні має бути не монолог, а діалог між керівництвом уряду та НБУ, має бути співпраця, а не латентне протистояння. Ніхто в нас не звертав уваги на можливості банків, монетарних інструментів, які саме зараз є визначальними в розвитку економіки. Кабмін не хоче бачити, що інвестиційна складова бюджету дуже мала і становить 30—40 млрд грн, а обсяги банківського кредитування в десятки разів більші — до 700 млрд грн. Якщо ці гроші поєднати з бажанням розвивати реальний сектор, то можна зробити переворот в економіці. Замість того, аби зрозуміти, що коректна робота банківської галузі в рази важливіша за перестановки в бюджеті, влада перетасовує державні гроші — плюс-мінус 10 млрд грн на ту чи іншу програму. В 2010 році урядові може забракнути коштів навіть на виплату зарплат і пенсій. Про державні інвестиції можна забути! Відповідно влада має подбати про створення умов для залучення банківського капіталу в реальний сектор.

Шлях вирішення низки означених проблем — співпраця й консолідація позицій НБУ та уряду. А можливо це лише в тому випадку, коли ці позиції будуть самостійними. Наша помилка у відсутності власної економічної політики, такої, яку б визначали чітко окреслені державні інтереси, а не меморандум про співпрацю з МВФ. В іншому разі Україна приречена жити в борг, за рахунок зовнішніх запозичень.

Сергій ЯРЕМЕНКО