Хто переможе у боротьбі за монополію

Антимонопольний комітет України повинен не допускати монопольного становища на ринку, а у випадку виникнення такого становища — не допускати зловживання ним.

Напевно кожен політичний діяч під час своєї виборчої кампанії декларує боротьбу з “олігархічними монополіями” після свого приходу до влади. Держава, в особі своїх керівників, також заявляє про монопольне становище приватних компаній і свою боротьбу із цим.

Однак, ніхто чомусь не звертає уваги на державні компанії, які теж є монополістами. Напевно жоден пересічний громадянин не замислювався, що монополізм держави теж є проблемою для економіки, можливо, навіть більшою, ніж приватні монополії.

Раніше державні монополії існували без жодних проблем та перепон. Державні уповноважені Антимонопольного комітету України не приділяли належної уваги цьому факту. Можливо, не було політичної волі.

Який бізнес відмовиться від надприбутку у своєму сегменті? А держава в такому випадку і є ключовим бенефіціаром таких монополій.

До підписання угод з Європейським союзом, Антимонопольне законодавство містило у собі дуже широкий спектр виключень і пільг, що призводило до низької ефективності при застосуванні його на практиці.

Після підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом на Україну було накладено додаткові зобов’язання для приведення антимонопольного законодавства у відповідність до законодавства ЄС.

Вони, зокрема, стосувалися обмеження монополій підприємств, контрольованих державою або приватних підприємств, яким були надані спеціальні права на здійснення діяльності.

Так, з моменту підписання Угоди про асоціацію пройшло більше 4-х років, якого ж результату досягла Україна за цей час у боротьбі з державними монополіями?

В Україні існують два ринка монополій:

• державні — так звані “природні монополії”, які захищаються чинним законодавством України;
• приватні — “олігархічні” монополії.

Захист так званих природних монополій регулюється окремим законом, ухваленим ще у 2000 році. Цим законом закріплюється право держави на володіння монопольним становищем в окремих сферах, таких як:

• транспортування та зберігання газу і нафти;
• користування залізничними коліями;
• управління повітряним рухом;
• централізоване водопостачання та водовідведення;
• перероблення побутових відходів тощо. 

Фактично, ухвалений майже два десятиліття назад закон фіксує перелік природних монополій у різних складових інфраструктури країни.

Монополії у вказаних галузях використовуються на безальтернативній основі, у зв’язку з фактичною відсутністю конкуренції.

В Україні нараховується 11 загальнодержавних та понад 2 300 регіональних і локальних ринків природних монополій. Те, що держава є неефективним управлінцем, є вже доведеним фактом.

Підтвердженням тому є збитковість майже всіх державних підприємств (окрім Нафтогазу, причини дохідності якого є досить суперечливими) та тотальна корупція під час ведення господарської діяльності. Це в повній мірі позначається на послугах, які надають такі монополісти.

Яскравим прикладом відсутності конкуренції є державна монополія на залізничному ринку пасажирських перевезень.

Нинішній стан залізничних колій, вокзалів та вагонів для перевезення пасажирів відрізняється від стандартів наших “західних” сусідів. Для прикладу, в Чехії навіть є залізничний лоукост — приватна залізнична компанія Leo Express.

Проте, в Україні залишається один гравець на цьому ринку — державна компанія “Укрзалізниця”, яку держава всіма правдами і неправдами намагається утримати в своїх руках в якості монополіста.

Це є яскравим прикладом природньої монополії держави, з якою Антимонопольне законодавство не повинно боротися. Але не всі державні монополії підпадають під ознаки “природних”.

Враховуючи світові тренди та швидкий розвиток технологій, Україна, хоча й суттєво відстаючи, намагається йти у ногу з часом, і держава, як і будь-який бізнес, намагається заробити на цьому.

Маючи значний досвід управління підприємствами-монополістами, держава вирішила й у цьому випадку не створювати конкуренцію, а обійтися власними силами.

Мова далі піде про Державне підприємство “Сетам”, яке займається проведенням електронних торгів арештованого майна. Основним джерелом доходу останнього є відсоток за проведення аукціону.

Винагорода для компанії становить 6% від суми угоди по реалізації арештованого майна, у разі укладення угоди. Монополія на цьому ринку була штучно створена урядом ще у 2015 році.

Попри гарні розповіді про оптимізацію, покращення управління арештованим майном та інше, держава отримала монополіста на ринку, з яким повинен боротись вже Антимонопольний комітет, оскільки жодних природних монополій у цьому випадку немає.

Це, напевно, один з перших прикладів, коли Антимонопольні органи почали протидіяти державній монополізації ринку. Велику роль зіграли зобов’язання України перед міжнародними партнерами та оновлення складу АМКУ, що відбулось у 2015 році.

Антимонопольний комітет провів розслідування з приводу монополії на ринку та рекомендував Міністерству Юстиції допустити до проведення електронних аукціонів не тільки ДП “Сетам”.

У зв’язку з ігноруванням вимог АМКУ, останній відкрив справу, в якій відповідачем виступав саме Мінюст, як суб’єкт, який порушує законодавство про економічну конкуренцію. Фактично, відбулася боротьба двох органів державної вклади.

В результаті розгляду справи, Антимонопольний комітет все ж не прийняв необхідне рішення та не зобов’язав Мінюст створити умови для економічної конкуренції на ринку.

Причиною цьому міг слугувати конкурс, який був оголошений на адміністратора та оператора ринку з продажу арештованого майна. Але за збігом обставин, кваліфікаційні критерії на конкурсі з вибору були розраховані виключно на технічну та корпоративну структуру ДП “СЕТАМ”.

Як показала дана ситуація, Антимонопольний комітет не може ефективно протидіяти державним монополістам. Однією з санкції АМКУ є штраф від виручки/доходу отриманої за останній рік.

Але, якщо порушником виступає орган державної влади, який не є суб’єктом підприємницької діяльності та не отримує доходів, у останнього відсутня база для нарахування штрафу.

В такій ситуації АМКУ виступає заручником, оскільки може тільки зобов’язати своїм рішенням припинити наявне порушення, яке Мінюст може і не виконувати. Отак і виникає безвихідна ситуація, коли одні не можуть, а інші не хочуть.

Такі обставини можуть говорити про неадаптивність на даному етапі українського антимонопольного законодавства до законодавства Європейського союзу.

Адже коли АМКУ не може припинити потенційне порушення монопольного законодавства державними підприємствами, як повинен реагувати бізнес, коли за аналогічні ж порушення вони отримують мільйонні штрафи?

При цьому, слід розуміти, що будь-яка монополія — це погано як для економіки, так і для потенційних споживачів.

Але, якщо приватні монополісти все ж намагаються модернізуватися, в більшості випадків для нарощення прибутку та конкурентно спроможності на європейських ринках державні монополії фактично не приділяються належної уваги цьому, що суттєво впливає на якість послуг.

Максим ПИРОГОВ, адвокат, керівник Дніпровського офісу Investment Service Ukraine