Хто підриває порядок в країні

Мені здається, що 24 серпня на вулицях Києва було прокладено певний водорозділ у відносинах тих, кого ми в ЗМІ називаємо народом, і тих, кого називають владою.

Конкретніше, цей водорозділ було прокладено на вулиці Володимирській, де міліцейський спецназ з добра-дива спинив ходу прибічників опозиції.

Повторюся, сам я там не був. Але я не маю жодних підстав не вірити, скажімо, статті Сергія Лещенка на сторінках УП.

Сергій документально доводить, що спочатку київська влада за спонуканням міліції заборонила опозиції мітингувати в більшості придатних до цього місць у центрі столиці. Проте в деяких місцях суд такі мітинги дозволив. Але коли опозиція вийшла саме на дозволену судом Володимирську, виявилось, що міліція її перекрила. Сталися сутички.

Ну і що тут нового, скаже більшість читачів, усе в дусі режиму. Але дещо нове таки є.

Будь-який режим, навіть найпотворніший, завжди намагається надати своїм діям вигляду законності. Принаймні, тим діям, що кояться на очах у багатьох. Дух закону може нищитись, але букву його намагаються позірно цінувати.

Візьмімо, наприклад, розгін “Податкового Майдану” чи придушення в зародку “Дня гніву”. Звичайно, жодної правової логіки в діях влади, яка кинулась ліквідовувати наметове містечко підприємців чи заштовхувати “Беркутом” три сотні мітингувальників під стінами пустої Верховної Ради, не було. Як уже писали до мене, здоровенний концертний майданчик під відоме телешоу заважав гостям та мешканцям столиці значно більше, ніж підприємницькі намети.

І, звичайно, нічого, крім огиди, не могла викликати поведінка найвищих можновладців — коли спочатку особисто прем'єр гарантує, що нікого з маніфестантів не переслідуватимуть, а потім починається тягання активістів на “допити”, де їм відверто нав'язують роботу стукачів.

Але все це намагались хоча б оформити як законні дії. Були,зокрема, відповідні рішення судів.

Натомість 24 серпня, за опублікованими УП документами, було дещо зворотнє — відверте порушення цих рішень, і, відповідно, пряме зловживання владою з боку як правоохоронців, так і, в першу чергу, їхніх начальників.

Тут не можна не згадати про 8 серпня, коли той-таки спецназ кинули на Хрещатику проти учасників мітингу на підтримку Юлії Тимошенко. Я вже писав: як на наші реалії, це було чи не ідеальне виконання “силового варіанту” у відносинах влади з опозицією.

Так, опозиціонери мали право пройти мирною ходою, просто повідомивши про це міську владу. Однак чи мали вони при цьому право перекривати, хай і мимоволі, проїжджу частину?

Не заглиблюватимемось у питання, чи це справді було мимоволі. В будь-якому разі, право маніфестантів на мирну ходу ввійшло в суперечність із правом водіїв пересуватись Хрещатиком.

Реакція була швидкою, але акуратною: “Беркут” відтіснив демонстрантів на узбіччя і блокував їх від виходу на асфальт. Коли протестувальники кидались спецназу під ноги або просто всідалися серед дороги, їх силою відносили вбік, але надмірних, як висловлюються в міліції, засобів впливу ні до кого не застосовували. Буквально пару затриманих випустили майже негайно.

Всі ми добре знаємо, що влада й опозиція в Україні одне одного варті, причому незалежно від їхнього політичного забарвлення. Партія регіонів під час своєї “опозиційної діяльності” влаштовувала такий бедлам, що куди тому БЮТ. Місяцями заблокований під надуманими приводами парламент, політиканство місцевих рад... Розхитування внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації “регіоналам” вдавалось як нікому.

Проте до влади вони прийшли саме під гаслами “наведення ладу”. І, чисто теоретично, цілком могли б привести свої справи у відповідність зі словами. Зрештою, лад не наводиться в білих рукавичках — подивіться на успіхи (напів) авторитарних режимів у сьогоднішній Грузії чи вчорашньому Сингапурі.

Але слово “авторитарний” недарма походить від слова “авторитет”. Навіть мафіозі знають, що для утримання атворитету необхідно дотримуватись правил. Натомість чинна українська влада цього не знає.

Саме тому 8 серпня стало винятком, котрий лише підтвердив правило. Чергове підтвердження цього правила ми бачили на Володимирській в День Незалежності. Якщо 8 серпня спецназ зганяв з проїжджої частини громадян, які заважали рухові, то 24-го рухові заважала сама міліція, перекривши цей рух. Причому, нагадаємо, без жодних законних підстав (принаймні, опублікованих Сергієм Лещенком документів, як я розумію, ніхто заперечити не намагається).

Як і в багатьох інших сферах, чинний режим достойно підтримує стиль попередників. Якщо “помаранчеві” швидко й напрочуд ефективно довели свою нездатність відповідати власному іміджу “демократів”, то нинішні так само успішно нищать злеліяний образ “відновлювачів ладу”.

Жодного ладу не може бути й не буде там, де правила порушують саме ті, хто їх встановлює. Лад — людожерський, але формально законний — був навіть у Гітлера і Сталіна. Натомість українська “тверда влада” дедалі більше бере приклад із Сомалі. У кого кийок, той і “наводить лад”... поки його далекоглядний мозок не вибивають ще більшим кийком.

Відтепер говорити про “наведення ладу” просто смішно. Лад не наводять у білих рукавичках, але його не наводять і за рахунок самого лише нахабства. Це вже не лад, а його цілковитий антонім — анархія, замішана на “праві сильного”. Проблема в тому, що в політиці сила вимірюється в кінцевому рахунку не кількістю багнетів (чи газових балончиків), а доцільністю їхнього використання.

Можливо, “нагорі” вважають, що контроль над міліцією плюс контроль над телебаченням таки дозволять у короткі терміни зробити “як у Білорусії”. Є також вагомі підстави вважати, що дехто, особливо в керівництві силовиків, не від того, аби було і “як у Сирії”.

От тільки досвід підказує, що буде зовсім інакше.

Олександр МИХЕЛЬСОН