Хто отримує вигоду від заборони експорту металобрухту

Війна стала каталізатором безповоротних змін в усіх сегментах українського життя, але і викрила низку системних проблем в економічній моделі нашої країни та підходах до вирішення екологічних питань.

Показовим у цьому виявився ринок металобрухту — матеріалу, що є фактично індикатором всіх не дуже прозорих та зрозумілих процесів, що спостерігаються в економічному житті нашої країни.

Багато районів країни, де ведуться або відбувалися бойові дії і які я бачу на власні очі, знаходяться на межі екологічної катастрофи. 

Згорілі промислові об’єкти, сховища нафтопродуктів та склади хімічної продукції, зруйновані гідротехнічні споруди та знищені лісові масиви. І це, на жаль, далеко не повний перелік втрат, нанесених нашому довкіллю. 

Особливу ж загрозу для людей та навколишнього середовища представляють залишки знищеної бойової техніки та військового спорядження, які місяцями знаходяться на місцях бойових дій. Чому не переробляється ця техніка?

Виявляється, що сьогодні майже ніхто не зацікавлений в утилізації металобрухту, який утворився в результаті бойових дій. І основна причина — майже повна відсутність ділової активності на ринку металобрухту. 

Причини занепаду українського ринку металобрухту різні — штучно створені, кон’юнктурні та економічні. Але очевидно, що без відновлення активності та зрозумілих правил гри на цьому ринку ефективної переробки як військової техніки, так і демонтажу та утилізації зруйнованого майна і, відповідно, зниження впливу на довкілля, бути не може.

Аналізуючи стан матеріального забезпечення ЗСУ, особливо в перші місяці війни, часто задавалася питанням: чому маючи велику кількість підприємств, що спеціалізуються на виготовленні товарів та техніки для військових, не змогли забезпечити потреби нашого війська в повній мірі найбільш необхідним? 

Відповідь досить проста і, як не дивно, саме тема поводження з військовим металобрухтом красномовно демонструє причини цієї ситуації. 

Насамперед це монополізація всіх видів господарської діяльності “військового” спрямування під недолугим та бюрократизованим управлінням ДК “Укроборонпром”.

За нормами чинного законодавства ушкоджена або знищена військова техніка повинна надходити виключно на переробку підприємств, що входять до концерну, який не має ні технологій, ні обладнання, ні кадрів, які могли б вирішувати ці питання. 

У той же час приватні компанії можуть вирішувати ці завдання на відмінно. Це стосується і виробництва (або постачання) інших товарів військового або подвійного призначення, в якому з процесу приватний бізнес виключений взагалі.

Як виявляється, ефективний демонтаж та переробка споруд та конструкцій також не можливі без “живого” ринку металобрухту. 

Відсутність напрямків рентабельної реалізації брухту чорних та кольорових металів при значній собівартості його заготівлі та переробки роблять нікчемним цей вид господарської діяльності взагалі. 

Саме через відсутність вибору напрямків реалізації металобрухту несуть значні фінансові втрати українські державні брухтоутворюючі компанії (”Укрзалізниця”, “Нафтогаз”, “Енергоатом” та інші), які фактично змушені погоджуватися на ціни металургів, які зазвичай значно нижчі тих, за якими можна було реалізувати металобрухт на експорт (станом на 01.10.2022 р. середня ринкова ціна на ринку України коливалася в межах 120-140 USD/т, FCA в той час як на ринку сусідньої Польщі або Словаччини металобрухт коштував 350-380 USD/т, FCA — втричі дорожче!). 

Такі державні компанії не тільки не можуть реалізувати брухт, який утворився в результаті їхньої діяльності, але і змушені також пояснювати контролюючим органам, чому вони задешево продають металобрухт і не виконують фінансових планів, затверджених державою.

Виникає питання — чи потрібен Україні збалансований та ефективний ринок металобрухту, з “справедливими правилами гри” та дієвими запобіжниками з боку держави. 

Український ринок металобрухту характеризується постійним конфліктом інтересів між заготівельними компаніями та споживачами — металургійними підприємствами. Причина конфлікту тривіальна та зрозуміла — різні підходи в ціноутворенні. 

Заготівельники орієнтуються на ціни зовнішніх ринків в якості індикатору, металурги ж категорично відмовляються платити за нього ринкову ціну. 

У своїх аргументах металурги використовують тези про дефіцит металобрухту на ринку, його важливість для переходу на “зелені” способи виробництва сталі, а також вважають, що експортні постачання цієї сировини дозволяють конкурентам досягати більших успіхів на світових ринках збуту прокату, правда не гребуючи при цьому постачати тим же конкурентам залізорудну сировину, чавун, феросплави та інші види сировини для металургійного виробництва.

При цьому скільки потрібно реально металобрухту для виробництва запланованих обсягів сталі в Україні та які ці обсяги — не відомо. 

Згідно з законодавством, має щорічно затверджуватись баланс виробництва та споживання як сталі, так і металобрухту. В минулі роки такий баланс розробляло та затверджувало Мінпромполітики та Мінекономіки, використовуючи пропозиції та матеріали зацікавлених галузей промисловості.

Чи настільки шкідливий експорт металобрухту для нашої держави, як вважають промислові популісти?

Пропоную разом поміркувати.

Наступного року дефіцит державного бюджету, навіть за оптимістичними оцінками, складе близько 18 млрд USD. Це відобразиться на економічному та соціальному показниках країни дуже болісно. 

Тому відкриття нових можливостей для експортерів, включаючи і зовнішні постачання металобрухту, здається доцільним в умовах загальної стагнації металургії. 

Крім того, збереження та розвиток стимулів для заготівлі та переробки металобрухту сприятиме збереженню робочих місць, особливо у “важких” регіонах.

Деякі українські видання та ресурси розповсюджують “аналітичні” твердження щодо шкоди від експорту металобрухту — таким чином стратегічною сировиною забезпечуються конкуренти — турецькі металургійні компанії. 

Такі “аргументи” не витримують критики — Туреччина наш стратегічний та політичний партнер у війні, а постачання металобрухту на цей ринок мізерні — до 2% в загальному споживанні брухту. 

У той же час експорт чавуну, залізорудної сировини та феросплавів до Туреччини всі ці роки вимірювався мільйонами тонн. Так хто насправді “годує” конкурентів? 

Зустрічаються також заяви про можливе постачання металобрухту до Молдавського МЗ, що знаходиться в так званій “ПМР”. 

Аналіз статистичних даних показує, що жодної тонни металобрухту в цей регіон не постачалось з 2018 року, в той час як в Молдову за 7 місяців 2022 було експортовано близько 1,2 тис. тонн залізорудної сировини та значні обсяги феросплавів та чавуну. 

То, може, потрібно дійсно розібратись, хто та з якою метою займається забезпеченням металургійною сировиною сепаратистських регіонів, які знаходяться під контролем РФ та припинити використання політики подвійних стандартів?

Вважаю важливим наголосити також на необхідності повернення України до виконання своїх міжнародних зобов’язань у сфері торгівлі та її тарифного/не тарифного регулювання. 

Обмеження експорту, бюрократичні та відверті корупційні перешкоди не сприяють зростанню авторитету нашої країни на світовому рівні, діловій репутації та інвестиційним очікуванням. 

Дивним також виглядає повне ігнорування дзеркальної відповіді з боку держави нашим стратегічним партнерам — країнам ЄС та Великій Британії, які скасували всі торговельні обмеження під час війни.

У короткостроковій перспективі я пропоную кроки, які дозволять відновити ділову активність на ринку, налагодити ефективну систему виробництва та переробки знищеної техніки, сприятимуть збереженню довкілля:

— коригування та перегляд законодавства, що регулює операції з металобрухтом. Чинні законодавчі обмеження не сприяють розвитку ринку та не відображають дзеркальне спрощення торгових відносин з країнами, що відмінили імпортні мита на час дії воєнного стану в Україні;

— відновлення державної системи балансу утворення та споживання брухту чорних та кольорових металів, з подальшим розподілом напрямків постачань, включаючи експорт та давальницькі форми переробки. 

Саме експортні можливості українських компаній стануть гарантією відновлення ділової активності на ринку, цінової справедливості та налагодження ефективного процесу переробки військового брухту, а також сприятимуть збільшенню валютних надходження та інших відрахувань до бюджету України;

— створення умов для будівництва нових міні-металургійних та/або модернізація існуючих ливарних підприємств для налагодження переробки брухту легованих сталей з подальшим виготовлення продукції військового або подвійного призначення;

— активна співпраця з іноземними компаніями щодо утилізації військової техніки, переробки брухту легованих сталей, залучення технологій та інвестицій для розвитку ливарних підрозділів ВПК України;

— залучення приватного сектору економіки до налагодження виробництва продукції подвійного та військового призначення з метою сталого забезпечення наших збройних сил сучасним озброєнням, боєприпасами та амуніцією.

Людмила БУЙМІСТЕР, народний депутат України