Громадянська ідентичність українського суспільства. Еволюція та особливості

 Зараз ми проживаємо досвід великої, страшної війни і водночас перебуваємо в епіцентрі динамічних змін, що зумовлюють єднання українського суспільства. Ці зміни засновані на цінностях громадянського суспільства, які ми виборюємо й захищаємо. 

 

 

Як на мене, концепт політичної нації не конче тягне нас до правоконсервативних і праворадикальних концепцій, таких як нацизм або фашизм, а може, навпаки, формувати центристсько-ліберальний дискурс з акцентуацією політичності нації. Тобто це нація, яка будується не навколо етнічного ядра, не навколо хибних і дурнуватих уявлень про ґрунт і кров, а навколо політичної спільноти зі спільними цінностями.

Я часто згадую напівжарт сучасного українського історика Ярослава Грицака (він є в його книзі “Глобальна історія України. Подолати минуле”). Грицак пропонує нам подивитися, як структурований сучасний світ, і відповісти на питання, що є керівним органом сучасного світу. Попри те, що ми всі незадоволені, як він керує світом, іншого немає — це Організація Об’єднаних Націй. Слово, якого часто намагаються уникати, зашите в назві глобальної міжнародної організації.

Насамперед тут маються на увазі політичні нації. І сучасні ідентичності у світі формуються в структурі цих доволі розмаїтих політичних націй.

Концепт запізнілої нації

Ми постійно говоримо про специфіку нашої ситуації: мовляв, українці доволі пізно формують політичну націю. Концепт запізнілої політичної нації належить німецькому філософові XX сторіччя Гельмуту Плеснеру, який використовує його щодо німців. Плеснер каже, що німці порівняно з іншими європейськими народами (британцями, французами, італійцями) пізно сформували свою політичну націю. 

На жаль, цей концепт нам пасує: Україна — запізніла політична нація через різні причини, здебільшого зовнішні. Порівняно з нашими сусідами, в першу чергу західними, українська нація лише в процесі формування — швидкого й кривавого. Те, що ми запізніла нація, з одного боку, тягне за собою всі наші проблеми й заважає зростанню. З іншого боку, що таке для історії 100 років? Мить. 

Німці, які на початку XX століття називали себе запізнілою нацією, уже через 100 років, перехворівши на нацизм, зазнавши жахливих принизливих поразок у світових війнах, стали однією з найуспішніших політичних націй не лише Європи, але й світу, з усіма негараздами та проблемами, які супроводжують будь-яку ліберальну демократію. Тому не все так погано. Можна бути запізнілою нацією, але якщо вчасно усвідомити це, можна порівняно швидко надолужити і стати успішною політичною нацією.

Єдність — у розмаїтості

Ще один наратив, притаманний нашому політичному та медійному дискурсу, — ми сильно відрізняємося від усіх інших європейських політичних націй. Ми дуже різні: поліконфесійні, полірелігійні, багатомовні, і це відрізняє нас від сформованих політичних націй Європи.

Але якщо подивитися на кордони сучасної Європи, ви побачите, що вони проходять інколи випадково. Регіони, які за певними етнічними й мовними показниками мали б належати до одних країн, належать до якихось інших. Згадаймо феномен німецького Ельзасу у Франції або австрійського Тиролю в Італії. Для Європи це типова ситуація. 

Усередині успішних і потужних політичних націй є розмаїтість, і часто вона запорука не занепаду й деградації, а навпаки — успіху. Ключовою є здатність зберігати цю розмаїтість і в Європі в цілому, і в окремих європейських країнах, при тому не втрачаючи єдності — політичної, культурної і, головне, морально-ціннісної.

Підсумуємо: українська політична нація — молода, запізніла, строката, розмаїта, але цим вона не відрізняється докорінно від усіх інших політичних націй. І якщо ми правильно до цього поставимося, зможемо перетворити це на нашу перевагу.

Моделі політичної нації

Важливо зрозуміти, крізь яку оптику ми маємо дивитися на нашу політичну і громадянську ідентичність, на політичну націю. У сучасній історичній науці є два радикально різні підходи: один з яких справді науковий; другий мімікрує під науковий. Я маю на увазі примордіалізм і конструктивізм.

Примордіалісти стверджують, що будь-які людські спільноти, насамперед політичні нації, дані від природи, або це такий божественний задум. Примордіалізм аргументує, що нації — давні, природні явища. У визначенні примордіалістів етнос — це група людей, що мають деякий набір об'єктивних загальних для них ознак, на основі чого в них формується усвідомлення своєї єдності.

Я вважаю, що будь-які людські спільноти, а насамперед політичні нації — це конструкти, створені суспільною уявою. Зрештою, вчення про те, що людські спільноти — це продукти нашої спільної уяви, і є конструктивізмом. Головною формулою конструктивізму стосовно політичних націй є влучна фраза Бенедикта Андерсона, яку він формулює у творі “Уявлені спільноти”: “Нації — це нарації”.

Андерсон фіксує банальний факт: я ніколи не знаю всіх представників власної політичної нації. Наприклад, хоч я народився в Києві й усе своє життя прожив в Україні, я не знаю всіх громадян і громадянок України — це неможливо. То що створює мою єдність із цими людьми? Наша спільна уява: ми уявляємо цей конструкт, політичну націю, яку називаємо Україна.

Суспільна уява — це потужний історичний інструмент. Продукти суспільної уяви є не повітряними замками, а дієвими важелями історичного поступу або деградації: залежить від того, що і як ми уявляємо.

Мова має значення?

Одна з дискусій, яка постійно точиться в нашому медійному, академічному, політичному, культурному дискурсі: чи важить українська мова? Часто можна почути, що акцентуація мови як важливого чинника формування політичної нації є характеристикою консервативного і навіть праворадикального дискурсу. Насправді це не так. 

Якщо ми говоримо, що політична нація — це щось дане нам від природи чи від бога, то мова не відіграє принципової ролі. Умовно, щоб перевірити, чи ти належиш до української нації, треба перевірити твою ДНК. Це абсолютне невігластво в сучасному світі, бо так неможливо ідентифікувати українця, німця, француза чи британця. Зрештою, людина з українським походженням й українським прізвищем може бути російським фашистом, а така людина, як я — з грузинським прізвищем і грецьким походженням, може бути патріотом України.

Так ми переходимо до другої моделі політичної нації — конструктивістської. Якщо ми віримо, що нації є продуктами суспільної уяви, то мова важить. Якщо “нації — це нарації”, то дуже важливо, якою мовою і як ми розповідаємо ці оповідки.

Ярослав Грицак у “Глобальній історії України” пише, що націями стали ті народи, які читали книжки. Я додав би, що політичними сучасними націями стали ті народи, які писали й читали книжки. І комунікували свої наративи назовні. Тоді дуже важливо, якою мовою написані ці книжки, якою мовою ми їх потім переповідаємо собі, прийдешнім поколінням, як конструюємо цю уявлену спільноту. Там, де немає апеляції до крові, етнічного походження, дуже важливу роль відіграє саме мова.

Отже, якщо ми посідаємо наукову позицію в історичному й політичному дискурсі, то не можемо відмахнутися від чинника мови. Мова важить.

Якщо ми сприймаємо нашу ідентичність не просто даною pro bono від народження, а як таку, яку постійно маємо створювати, а інколи, як зараз, і виборювати — то мова є дуже важливим інструментом творення цієї ідентичності й політичної нації.

Коли нас питають, де ж була ця Україна століттями, коли не було державності, відповідь проста: насамперед Україна жила в українській літературі, в українському слові. І це слово сьогодні промовляє до нас. Пригадайте епізод, який ми не можемо спостерігати без сліз: коли українські військові здирають у звільненому від російських загарбників східному українському місті жахливу політичну російську рекламу з білборда, а під нею проступають слова Шевченка з “Кавказу”:

— Борітеся — поборете, вам Бог помагає!

Банер з рядками Тараса Шевченка у звільненій Балаклії, вересень 2022 року.

 

Довіра, гідність і свобода — цінності, притаманні демократичним суспільствам

Що ще важить для формування справжньої політичної нації та громадянської ідентичності? Пригадаю думку американського філософа Річарда Рорті. У часи Совєтського Союзу народи, які до нього входили, зокрема українці, були висмикнуті з повноцінного світового інтелектуального життя. 

Чи потрібно зараз інтелектуалам Східної Європи, які були поневолені в цій тюрмі народів, витрачати на це час і “надолужувати” втрачене? Рорті вважає, що ні. Треба проаналізувати все, що відбувалося, і взяти для себе лише те, що є релевантним, актуальним для нас сьогодні. Якщо це моральний вимір, то то тут йдеться насамперед про цінності.

Ми часто повторюємо, що Європа — це не географія. Зрештою, якби йшлося лише про географію, то українці й так тут. Але до нашого спільного світу належать, наприклад, Австралія чи Японія. Що об'єднує різні світи, різні народи й етноси, які розмовляють різними мовами? І що роз'єднує людей, які розмовляють однією мовою і належать до одного етносу? Суспільна уява і те, як вони уявляють свої політичні нації. А в суспільній уяві важливу роль відіграють цінності.

Однією з найважливіших цінностей європейської цивілізації є довіра. Про це говорить Френсіс Фукуяма в книзі “Довіра”. Наведу кілька цитат.

“Закон, угода, економічна доцільність є необхідною, але аж ніяк не достатньою базою стабільності та добробуту в постіндустріальну добу — вони мають спиратися на такі речі, як моральні зобов'язання, відповідальність перед суспільством і довіра, які своєю чергою живуть традицією, а не раціональним розрахунком”.

“...в будь-якому економічно успішному суспільстві життєздатність господарчих об'єднань залежить від їхнього рівня внутрішньої довіри”.

“...добробут країни, а також змагальна спроможність на тлі інших країн визначається одною універсальною культурною характеристикою — притаманним її суспільству рівнем довіри”.

Наша проблема в тому, що ми успадкували від Совєтського Союзу суспільство з радикально низьким рівнем довіри, причому як горизонтальної (окремих громадян і спільнот одне до одного), так і вертикальної (до державних інституцій). І це дуже травматичний досвід: важко жити там, де домінують недовіра й підозри. Це руйнує можливість повноцінного бізнесу, успішної освіти, культури, навіть просто родинних стосунків.

Тоталітарні авторитарні режими зацікавлені в атомізації людей, які живуть у цих країнах. У контексті розмови про громадянську ідентичність ми можемо стверджувати, що в росіян немає громадянської ідентичності, вони не є громадянами власної країни. У цьому сенсі не існує такої політичної нації, як Росія — існує імперія, яка об'єднує дуже різних людей, що живуть в абсолютно різних культурних, економічних, політичних, історичних світах. І які не просто не довіряють одне одному, а вважають одне одного чужими. Втрата імперії для росіян означає втрату власної ідентичності. Російська ідентичність хвороблива, від неї треба лікувати самих росіян.

 

Натомість успішні політичні нації характеризуються високим рівнем довіри. Наведу як приклад бізнесову діяльність. Від Совєтського Союзу ми успадкували абсолютно викривлене уявлення про економічну конкуренцію, адже здорова конкуренція притаманна будь-яким сферам суспільства. Західні суспільства (але також ті самі Австралія, Японія тощо) характеризуються високим рівнем конкурентності, але при тому високим рівнем солідарності.

У 1990-ті роки на всьому постсовєтському просторі була поширена приказка “Бізнес на довірі закінчується кров'ю”. Спробуйте перекласти цю приказку англійською або іншою мовою і переповісти будь-якій цивілізованій людині. Реакцією буде нерозуміння: якщо бізнес — це спільна справа, а ми не віримо в те, що займаємося цим, аби всі від того виграли, то навіщо взагалі цим займатися?

Ми ніколи не могли б підписати жоден контракт без довіри, бо постійно прописували б запобіжники, аби нас не кинули. Це паралізує можливість нормальної економічної діяльності. Тому європейці й американці не можуть зрозуміти росіян.

Самуель Гантінґтон у книзі “Конфлікт цивілізацій” влучно каже, що добрі стосунки для американців (економічні, родинні, дружні, сексуальні) — це коли добре і мені, і тобі. Для китайця — коли мені добре. Якщо ми продовжимо цю аналогію стосовно росіян — то там мені добре, коли іншому гірше за мене. Це суспільство, у якому відсутня солідарність і вона часто імітується.

Комуністична партія тривалий час вдавала солідарність через дурнуваті ритуали, ми це успадкували. На жаль, ми довго жили в цьому інфернальному просторі тотальної недовіри, у російському світі смерті. І нам знадобилося дуже багато часу і спільних зусиль, щоб якщо не подолати це остаточно, то принаймні окреслити напрямок виходу із цього стану.

Роль майданів у формуванні довіри

У цьому сенсі дуже важлива роль наших майданів, починаючи від Революції на граніті до Революції гідності. Майдани стали своєрідними школами довіри для багатьох людей, ми вчилися цього. Бо розуміли: якщо не довірятимемо одне одному, якщо не солідаризуємося, то не переможемо. Набутий досвід потім конвертувався у волонтерський рух, горизонтальну підтримку армії — це величезний соціальний капітал, соціальна енергія, яка дотепер дає змогу нам вистояти проти російського зла.

У мене з часів Майдану зберігся нотатник, де наприкінці ціла сторінка була списана іменами й номерами телефонів: “Вася дрова”, “Наталія медикаменти” тощо. Це люди, яких я зустрічав один-два рази у своєму житті, але ми разом розв'язували нагальні проблеми. Вони вигулькнули в моєму житті, зникли, і я навіть не пам'ятаю їх. Але якби ми не довіряли одне одному, то не змогли б створити цю мережу взаємодопомоги.

 

Зараз одна з головних задач, яка підважена через війну, — конвертувати горизонтальну довіру одне до одного у вертикальну довіру до державних інституцій. Це надскладне завдання, якщо враховувати війну, наш історичний досвід і те, як поводиться теперішня влада. Але без цього ми не можемо сформувати успішну політичну націю, а наша громадянська ідентичність буде неповноцінною. Ми житимемо в горизонтальній довірі, але будемо притиснуті до землі, не зможемо побудувати вертикаль справжніх інституцій, яким довіряємо, які реалізують важливі функції нашого суспільного життя.

Українці вийшли з авторитарного посттоталітарного простору, який влучно описувала приказка “Бізнес на довірі закінчується кров’ю”. У нас не було матеріальних, економічних, історичних, політичних підстав довіряти одне одному, але через спільну небезпеку та зовнішній виклик ми створили цей простір довіри.

Історик Арнольд Тойнбі пише у своєму творі “Дослідження історії”, що політичні нації не створюються всім народом. Потрібна харизматична меншість. Саме харизматична меншість народу України вигадала довіру, повірила в неї — і це стало історією успіху. 

Ще однією важливою цінністю є гідність. Невипадково ми назвали події 2013—2014 років Революцією гідності. Людська гідність — це те, що незрозуміло нашим ворогам і не має для них ніякого сенсу. Вони не розуміють, як іти на загибель за почуття власної гідності, а для нас неможливе життя без гідності. 

Один з головних слоганів Майдану — “Свобода — це наша релігія”. Це ще одна важлива цінність для нас і водночас слово незрозуміле й небезпечне в російському світі смерті. 

Ми перебуваємо в специфічній ситуації. З одного боку, маємо лютого російського ворога, для якого наші цінності гідності, свободи і солідарності не просто позбавлені значення — вони небезпечні. Для тих, хто завжди живе в модусі рабів або панів, свобода — це антицінність, небезпека. З іншого боку, маємо європейців, які вже понад 70 років живуть у мирі. Покоління, яке знало, що таке нацизм, фашизм і комунізм, пішло; а поколінням, які народилися після Другої світової війни, свобода і гідність були дані від народження, тому вони не розуміють, чому потрібно за це вмирати. Їм важко зрозуміти, що росіяни приходять убивати нас за те, що ми прагнемо жити вільно й гідно.

 

Роль інтелектуалів у формуванні національної/громадянської ідентичності

Як ми маємо про це комунікувати на Захід? Як говорити з нашими партнерами? Як доносити до них нашу ситуацію? Події свідчать, що там часто бракує розуміння. З останнього можна згадати тезу Папи Римського про те, що українці повинні піти на перемовини з Росією з білим прапором. Це фундаментальне нерозуміння того, що йдеться не про території, а про те, як жити на цих землях. 

У розмовах з європейцями я завжди питаю: чи розумієте ви, що таке жити під російською окупацією? Чи розумієте, що перша інституція, яку організовують росіяни там, куди приходять, — це катівня? Причому до цієї катівні може потрапити хто завгодно, навіть той, хто з триколором зустрічав “визволителів”. Тобто тут питання не у твоїх політичних уподобаннях, а в тому, що ти маєш жити в цьому світі страху й смерті. Коли ми приїжджаємо в деокуповані міста й містечка сходу та півдня України, це повторюють усі люди. 

Донести це до європейців неможливо. Вони не вірять, поки не бачать це на власні очі, коли приїжджають сюди. І тут постає доволі складна задача для наших інтелектуалів. Ми — філософи, історики, соціологи, політологи, медійники, журналісти, письменники, митці — маємо смердіти, як інтелектуальні панки, щоб не дати суспільству застигнути в самозакоханості. Тому що така стагнація і самозачарованість — прямий шлях до тоталітарних авторитарних режимів.

Критика аж ніяк не прояв ненависті до власного народу, громадянського суспільства, а навпаки — наш прояв любові й патріотизму. Я критикую не тому, що ненавиджу, а тому, що люблю і хочу, щоб стало краще. Але як бути, коли нам загрожує страшний ворог, який може просто нас знищити? Де та межа, що відокремлює патріотично налаштовану людину, яка любить свій народ і свою країну і тому критикує, від корисного ідіота або колаборанта, який за гроші російських спецслужб розгойдує човен?

Із цього приводу ще до вторгнення я написав есей “Злиденність інтелектуалів, або Mission: Impossible”. Щоразу ти намагаєшся знайти баланс. Де той рівень критичності, який ти можеш собі дозволити, а де той, який є вже руйнівним? Коли ми переходимо до міжнародного контексту, усе стає ще складнішим: будь-яка критика нашого суспільства і навіть нашої влади може сприйматися як заклик не допомагати Україні. Мовляв, навіщо допомагати Україні, якщо там корупція? Зрештою, якщо це така сама Росія, просто чомусь вона вирішила бути окремо від Росії.

Коли почалося вторгнення, я давав дуже багато інтерв'ю. І практично постійно лунало те саме питання: як ви зараз можете оцінити діяльність влади? Я завжди відповідав, що наразі в мене мораторій на критику влади; ми в одному човні, я не буду його розгойдувати.

Вважаю, що назовні ми маємо зберігати єдність, тримати стрій. Але я дотепер не знаю, чи конструктивна така моя позиція.

Чому важливо формувати власні наративи і як їх комунікувати?

У ситуації війни на виживання місія інтелектуалів ускладнена. Коли спілкуємося з іноземцями, ми дуже емоційні, бо переживаємо події як власний біль, а вони часто не можуть це переживати так само. Але комунікувати й пояснювати необхідно, тож для цього варто шукати близькі для них слова й поняття.

Наведу кілька прикладів з власного досвіду. Я завжди мав проблему зі словосполученням “русскій мір”. Бо начебто звучить позитивно: є собі якийсь специфічний світ, що в цьому поганого? Коли тепер спілкуюся з німцями, перетворюю, говорячи про Р,осію, зрозумілу їм ідіому “життєсвіт” — світ життя. Я натомість говорю про “російський світ смерті”. Для них це дуже дивно: чому світ смерті, якщо він має бути світом життя? Це змушує їх замислитися.

Інша ідея народилася в Ізюмі. Там є житловий будинок, який майже повністю зруйнований, але на стіні зберігся величезний мурал Джона Леннона з назвою його пісні Give peace a chance (“Дайте миру шанс”). Стоячи біля цього муралу, я згадав іншу його пісню, гімн хіпі та всесвітнього пацифізму — Imagine. Я переформулював рядок з неї: Imagine world without Russia (з англ. — “Уяви світ без Росії”). Суспільна уява — дуже потужний інструмент. Нам треба уявити світ без цієї жахливої, небезпечної для всього світу імперії, а тоді думати, у якому напрямку діяти.

Ще одна ідея з’явилася в Краматорську. Ми з Володимиром Єрмоленком, президентом українського PEN-клубу, розмовляли там з президентом берлінського PEN Деннісом Юцелем, який безсумнівно підтримує Україну. Ми знали, що на початку вторгнення німецький PEN опублікував статтю англійською мовою We fight against Putin, not against Pushkin (“Ми боремося проти Путіна, а не проти Пушкіна”). Нас це обурило, ми опублікували офіційну заяву українського PEN-клубу, у якій писали, що зараз не на часі формулювати такі меседжі. Під час розмови обговорювали цю ситуацію, і як же ми з Володею здивувалися, коли Денніс гордо промовив, що назвати цей текст саме так — його ідея. Ми довго сперечалися, пояснювали йому, що так не можна. А коли вже була глупа ніч, усі втомилися й хотіли спати, я раптом кажу: “Хлопці, в мене є рішення. — Let’s make Russia small again” (“Зробімо Росію знову маленькою”). 

Тож ми маємо шукати такі часом неочевидні, парадоксальні формулювання, які пробуджують щось близьке і зрозуміле для представників інших культур. Комунікувати наші наративи, пояснювати наше бачення історії й подій, що зараз відбуваються. Нам буде складно, але це треба обов'язково робити.