Гра зі свідомістю

Людина — істота соціальна. Якщо закрити очі на рідкісні винятки, усі ми належимо до певних соціальних груп. Це, в першу чергу, малочислені вузькі кола, у яких всі одне одного знають, як-от — сім'я чи робочий колектив. Однак, не меншою мірою, це і великі “уявлені спільноти”, — громади міст, нації, у яких не всі члени одне одного не знають, однак мають спільне відчуття ідентичності, належності до тієї чи іншої конкретної групи.

Саме ідентичність є тут ключовим поняттям.  У кожній соціальній групі, незалежно від розміру та рівня організації, повинен бути єднальний фактор, що триматиме усіх членів разом. Це — спільна історія, культурні артефакти, традиції, цінності, символи, образи, музика — список можна продовжувати довго. Усі ці єднальні ознаки записуються у колективну пам'ять групи так само, як і в геном людини вбудовується вся спадкова генетична інформація організму.

Ось тут і з'являється величезний простір для маніпуляції із сконструйованим раціо. Не всі члени соціальних груп рівномірно беруть участь у написанні колективної пам'яті — адже є політики, суспільні діячі, митці, — усі ті, чиї дії та думки мають величезний резонанс та змінюють життя групи, чи у позитивну сторону, чи у негативну. Поява медіа, масової культури, а згодом й інтернету перетворила цей процес на тотальний.

“Історію пишуть переможці, оскільки у ній не згадуються ті, хто програв”, — казав Артур Дрекслер, засновник сумнозвісної Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, і був частково правий. Ті, хто програв, згадуються, проте у розумінні переможців. Коли дітище Дрекслера перейшло до Гітлера, майбутній фюрер чудово використав ще свіжу колективну пам'ять німці про поразку у Першій світовій для того, аби закласти фундамент Третього Рейху. У цьому йому  чудово допомогла Dolchstoßlegende (легенда про удару в спину) — одна із найвідоміших фальсифікацій історії, почата правими екстремістами під час Жовтневої революції в Німеччині. Ця легенда заклала у свідомість громадян думку: хоч німецька армія і не була переможена на арені війни, але програла через  “удар в спину”, якого завдали вдома “безрідні” опозиційні соціал-демократи.

Капітуляція гітлерівської Німеччини показала дію слів Дрекслера на практиці. В той час як переможці згадують ту війну із гордістю, а на пострадянському просторі взагалі зробили День перемоги одним із найважливіших державних свят, німецьке суспільство від сорокових років і досі страждає від почуття вини за злочини нацистського режиму.

Вплив почуття вини на розвиток німецького суспільства можна чітко простежити протягом усієї другої половини двадцятого століття. Перш за все — формальна заборона усіх нацистських символів та неформальне засудження ультраправого націоналізму. Ні, праворадикальні партії почали згодом з’являтись — Націонал-демократична партія Німеччини, заснована у 1964 році є чудовим прикладом. Тим не менше, ця партія ніколи не проходила в Бундестаг, а також лише двічі за всю історію пройшла у місцеві ландтаги. Окрім того, партія жорстко контролюється: у 2001 році червоно-зелена коаліція в Бундестазі та їх уряд подали у Конституційний суд позов про заборону НДП — після чого виявилось, що більшість членів партії є співробітниками відомства з охорони Основного закону, які контролюють найбільш епатажних націонал-демократів.

Інший важливий прояв почуття вини — ставлення німців до міграції. Протягом повоєнних років розвивалась стратегія залучення гостьових працівників — так званих гастарбайтерів. До дев’яностих років міграція до Німеччини майже не контролювалась — ба більше, заохочувалась. Вже і в дев’яностих роках створювались спеціальні урядові програми, які передбачали залучення осіб єврейського походження із виплатою щомісячної компенсації. Всього протягом двох років цією можливість скористалось кілька мільйонів чоловік. Зрозуміло, що є багато факторів, які визначають потребу у залученні мігрантів, проте у випадку Німеччини почуття вини є одним із найважливіших. Саме тому і зараз, в епоху міграційної кризи, німці — серед тих, хто найкраще ставиться до біженців та приймає величезну кількість мігрантів.

На початку двадцять першого століття дедалі чіткіше почала вимальовуватись тенденція до змін. Це пов’язано перш за все із зміщенням центру соціального життя на нове покоління німців. Вони, хоч іще й отримують почуття вини через ціннісну комунікацію із своїми батьками, сприймають його критичніше, бо народились вже у вільній та демократичній країні, а їх батьки не мали жодного відношення до злочинів нацистського режиму. Це покоління сімдесятих-вісімдесятих років виховувалось у атмосфері, де ще була жива пам’ять про злочини Другої світової. Покоління ж двохтисячних років дедалі частіше починає ставити свій зв’язок із тягарем минулих поколінь під сумнів. Але знадобилось сімдесят років, аби колективна свідомість почала боротись із цим соціальним конструктом.

Не меншу роль на формування сучасного суспільства колективна пам'ять зіграла і у Сполучених Штатах.  Величезну роль у цьому процесі відігравали війни — їх було не так багато, якщо порівнювати із європейськими країнами, проте чи не кожна залишила відчутний слід. Війна за незалежність, Громадянська війна, Друга світова, війни у В'єтнамі та Перській затоці — усі вони змінювали американське багатонаціональне суспільство.

Не дивно, що більшість найважливіших державних свят у США походять саме від цих воєн. День Незалежності у Штатах грає чи не важливішу роль, ніж деінде, що й не дивно у країні, де на приватних будинках часто висять американські прапори. Цей артефакт пам'яті часто обігрується у мистецтві та масовій культурі, зокрема й у кіно, де іноді екстраполюється на нову ситуацію — мабуть, усі ми чули про фільм “День Незалежності” Роланда Еммеріха, який розповідає про захист Землі від інопланетного вторгнення.

Два інших свята — День пам'яті та День ветеранів — є ще цікавішими в призмі історичної пам'яті. Якщо на пострадянському просторі 9-го травня святкують тільки загиблих у Другій світовій (бо так сконструювали комуністи), то американці у ці дні відзначають загиблих та ветеранів всіх збройних конфліктів, які вела американська нація.

Але не тільки в ці свята поважають американці ветеранів. Особлива колективна пам'ять цієї нації сформувала постійну повагу до солдата-захисника — а саме такий образ військового домінує у суспільному полі США. Саме тому колишні солдати відіграють величезну роль у американській політиці — адже у свідомості американців військова служба переноситься у політичне поле. Зокрема, чинний Державний секретар США Джон Керрі — відомий ветеран В'єтнаму. Відомий сенатор Джон Маккейн обирається із 1982-го, а у 2000-му та 2008-му провів дві досить успішні політичні кампанії. У Палаті представників чинного Конгресу США — 80 ветеранів із 435-ти обраних. Як республіканці, так і демократи цією обставиною активно користуються: на місце ветеранів Другої світової та В'єтнаму, що потроху йдуть на пенсію чи з життя, приходять ті, хто воював у Іраку. Цікаво, що більшість із них — республіканці, партійна політика яких у сфері володіння зброєю більш цікава колишнім військовим.

Величезний слід у колективній пам'яті залишила і терористична атака на башти Всесвітнього торгівельного центру, що сталась 11 вересня 2001-го. Трагедія уже увійшла в свідомість людей як Nine Eleven — одинадцяте вересня. Спонтанні меморіальні заходи спалахнули по всій території Сполучених Штатів. Люди збиралися і вдень і вночі, аби провести поминальні заходи зі свічками, квітами, плакатами, малюнками крейдою і прапорами (те ж саме спостерігали і після нещодавніх терактів в Брюсселі). Американський прапор у цей час став колективним об'єктом тотемічного характеру, який забезпечив зв'язок індивіда із колективним, символізував солідарність “американського клану”. Але не забуваймо, що саме Nine Eleven Джордж Буш використав для того, аби у 2003-му почати війну в Іраку.

Окрім того, воно ознаменувало початок війни США проти тероризму. Разом із нею прийшла і параноя: у Агенції Національної Безпеки отримали негласний дозвіл розпочати повномасштабне спостереження як за американцями, так і громадянами інших країн.

Віталій РИБАК