Гості Євро-2012: У Донецьку все або дуже дороге, або недолуге

“Тобто масштаб, звичайно, значно менший, але ось настрій керівних органів у нас такий самий. Що цікаво, по всій країні, не лише на Сході. Однак у Донецьку завжди наявна певна показуха, йде шалена накачка від керівництва, мовляв, завжди треба показати товар лицем за будь-яку ціну, “ні кроку назад — за нами Донбас” і така собі маячня”, — продовжив він

Що дістаємо внаслідок такого підходу, наочно засвідчив химерний випадок з керівництвом пасажирських перевезень Донецької залізниці, яких порізав ножем начальник місцевого депо після того, як начальство вкотре прийшло з’ясовувати, чому так часто ламається новий “Хюндай”.

Скляний совок

“В цьому місті немає, на що дивитись, — скаржиться англієць Марк із Етсетера. — Лише однотипні скляні коробки нових торговельних центрів і заводи. Таке враження, що вся Україна йде в Європу, а це місто — в Америку 1930-х років. Я подорожую автівкою по вашій країні та дуже дивуюсь, чому першість не дали провести в Одесі”. Супермодерний стадіон “Донбас-Арена”, який офіційно нібито й став головним козирем Донецька в боротьбі з тією ж таки Одесою чи Дніпропетровськом, почали будувати ще 2006 року, коли в те, що Україна може отримати право проведення Євро-2012, мало хто вірив, а здали — першим з-поміж усіх українських стадіонів, 2009-го. Однак єдиними об’єктами, які справді зводили задля проведення футбольної першості, були аеропорт і вокзал.

У цьому місті як був, так і нікуди не подівся совковий присмак. Один лише нещодавно відкритий пам’ятник Алєксандру Нєвскому на тлі чергової висотки чого вартий. Совок нагадує про себе не лише суцільно совєцькою топонімікою, що, перекладена англійською мовою на табличках та в громадському транспорті, звучить дикувато навіть для вух киянина, наприклад, vylitsia Cheluskintsev або prospect Illicha тощо. Значно більше його в ментальності людей, яка, на жаль, багато в чому залишається радянською через нерозуміння своїх прав та преклоніння перед начальством.

Пригадати хоча б випадок, який стався напередодні матчу Україна — Франція, що відбувся в Донецьку, коли найбільшу вулицю перед “Донбас-Ареною” перекрили для зручності проїзду прямо під окремий вхід на стадіон VIP-гостей. Або як під час чемпіонату після численних протестів до донецького вокзалу почали запускати людей і без квитків на поїзд — спочатку керівництво спробувало заборонити прохід з метою “не перетворювати вокзал на бомжатник”.

“Віз на днях жінку з аеропорту, вона так лаялася, — розповідає донецький таксист, який везе кореспондентів Тижня з вокзалу до фан-кемпінгу. — Мовляв, як так, просто порожні новозбудовані коробки, в яких ні поїсти, ні попити — взагалі нічого немає, навіть автоматів із кавою. А все тому, що будували авралом. Утім, все одно не встигли. Тим більше, ним мало хто користується, адже здебільшого всі поїздами користуються”. Проте, до честі шахтарської столиці, варто визнати, що вокзал зробили-таки на совість.

Чого аж ніяк не можна сказати про кемпінг для фанатів, що облаштували на кукурудзяному полі без жодного деревця прямо біля автошляху Донецьк — Запоріжжя. Неприємною несподіванкою виявилося те, що у дні, коли не грала збірна України, дістатися туди можна було або на таксі за 50—200 грн, або звичайною маршруткою, яка ходить зазвичай до найближчого масиву Широкий, а тепер робить невеличкий крюк до табору. Сплачуєш 2 грн — і потрапляєш в реалії українського громадського транспорту з усіма його сумнівними принадами. Особливо весело було бачити очі англійців, коли на одній із зупинок під колеса маршрутки ледь не потрапив якийсь п’яничка і як після того водій вибіг і перед очима пасажирів натовк йому пику.

Не менш “приємно”, коли замість туалетів, які встановили в усіх інших фан-кемпінгах в донецькому таборі ми побачили хай і охайні, але все ж класичне радянське “очко”. На тлі цього такі дрібниці, як відсутність великого екрану для перегляду футболу, музика, що навіщось бахкає і вдень, і вночі, й дика спека в шатрах для сну — дерев же немає — здаються сміховинними. Головною прикрістю є те, що приїхало значно менше людей, ніж на це сподівалися організатори. “Наразі в нас 450 людей живуть, — розповідає дівчина-адміністраторка на ресепшені фан-кемпінгу. — А табір розрахований на 3—4 тис. осіб. Звичайно, на гроші ми втрапляємо щодня”.

Картинна нерівність

Донецьк — місто величезної й одразу відчутної майнової нерівності. Тут майже немає середнього класу. Або ти належиш до правлячої верхівки та купки обслуговуючого її персоналу, або ні. Для іноземців це обертається великою купою негараздів. “Якщо в мене мало грошей, то мені немає що робити тут, — стверджує швед Крістіан. — В Донецьку все або дуже дороге, або недолуге. Тобто, якщо я не можу собі дозволити поїсти в дуже дорогих ресторанах на центральних вулицях, то мені доведеться йти до Макдональдса І якщо я не житиму в шикарних готелях, то мені залишається або дешевий хостел, або фан-кемпінг”.

“Справді, у нас все місто збудоване й функціонує для кількох, всім відомих з 1990-х осіб, які захопили тут владу, — погоджується з іноземцем місцевий підприємець Андрій Татарінцев. — Вони роблять з міста красиву картинку, аби ніхто не лаявся, будують якнайбільше ТРЦ, щоб народ спокійно витрачав свої гроші і не ставив зайвих запитань, але дуже мало вкладають в реальну інфраструктуру та майбутнє міста. Патякають про екологію, мовляв, треба позбутися всіх шкідливих підприємств, а самі тихцем все розпродають. У нас такий характер тут — головне, щоб красиво зовні було, а всередині — хто ж побачить. Тому, наприклад, в центрі міста запустили красиві нові тролейбуси, а лишень виїдь звідти — й умить натрапиш на радянські одоробла. Або більш-менш нормальні дороги, які всі завершуються рівно за 20 км від Донецька”.

Ця показушна тенденція дуже яскраво виражена на прикладі “Ахметов-сіті” — чималого кварталу в центрі міста, який належить зрозуміло кому, серцем якого є “Донбас-Арена” з парком, що довкола та площею 30 га з усілякими фонтанами, пам’ятниками визволителям Донбасу та Кобзону, й мостиками російсько-української дружби. Навколо самого стадіону всі схили обсаджені дуже дорогим газоном, таким самим, як і на полі арени. До речі, в разі пошкодження газону на стадіоні траву для відновлення беруть саме з цих схилів. Через це їх постійно поливають. А прямо за річкою Кальміус, що протікає поруч з “Ареною”, починаються нетрі Пролетарського району та одного з районів Макіївки, який з не зрозумілих нікому причин досі не входить адміністративно до Донецька, хоча територіально простягається фактично в його центрі. Так ось, там досі немає нормальної каналізації, а вода — холодна — подається лише кілька годин на добу. На тлі фонтанів навколо стадіону та ресторанів із цінами 35—50 грн за півлітрову пляшку звичайної води це виглядає напрочуд показово.

“Донбас-Арена” — новий тотем для донеччан, за браком інших. Понад те, у молодят віднедавна з’явилася традиція фотографуватися на його тлі. Глас народу був почутий — і тепер з правого боку “Арени” біля невеликого рукотворного озерця поспіхом звели постамент з кількох обручок. Злі язики подейкують, що це для того, щоби брати гроші за право фотографуватися. Адже за задоволення зробити фото з верхніх поверхів готелю Victoriaз видом на стадіон з вас візьмуть 500 (!) грн. такі факти свідчать про банальне нерозуміння більшістю як звичайних людей, так і обслуговуючого персоналу сутності туризму, який полягає аж ніяк не в красивій картинці, а у вмінні дружньо й відверто ставитись до гостей міста.

Богдан БУТКЕВИЧ