Головними терористами в нас завжди були письменники...

Допис у блоґу на “Українській правді” мого друга, письменника Сергія Пантюка шокував: “Сьогодні (10 січня) о 6-й годині ранку відбувся обшук у помешканні письменницького подружжя Марини Брацило та Юрія В. Ноги… Як повідомили Юрій і Марина, згідно з протоколом, у них вилучили системний блок комп'ютера, 3 флешки, 21 CD-диск, 5 мобільних телефонів, 24 записники з віршами, фотоапарат, 52 фотоплівки, 49 негативів для фото, “списаний папір” та і ще якісь дрібниці. Підписав протокол якийсь старший лейтенант Крот О.О.”

Марину і Юрка я знаю давно — у моїй рідній Гуцульщині кажуть, “як облуплених”. До жодного криміналу вони ніколи стосунку не мали і мати не можуть — до цього теж треба мати схильність, яка не може не виявлятися. Нехай протягом останніх кількох років ми за житейськими клопотами спілкувалися дуже рідко, але ж замолоду дружили, і якби з ними щось таке траплялося, то я не міг би цього не помітити! Так само ніколи Марина і Юрко не займалися політикою — хоча, як і всі люди з культурного середовища, вони є щирими, органічними українськими патріотами, та все ж конкретна політична діяльність, ба навіть просто членство в якійсь із політичних партій чи громадських організацій ніколи їх не приваблювало. Марина є членом Національної спілки письменників України, а Юрко, постмодерніст не лише за стилем письма, а й за способом життя і мислення, навіть до такого формального вияву своєї причетності до письменницького цеху завжди залишався байдужим. Юрко працює у видавництві “Смолоскип”, а Марина, яка є не лише гарною поеткою, а й чудовим кулінаром, веде кулінарну рубрику в одному з київських розвагових журналів. Одне слово, звичайна українська інтеліґентна родина — досвід спілкування таких родин з правоохоронними органами зазвичай обмежується паспортним столом (автівки в них немає, тож навіть із державтоінспекцією не перетинаються).

Чи можете ви, шановні читачі, уявити собі халепу, в яку мають утрапити такі люди, щоб міліція мусила вилучати в них 24 блокноти з віршами?! Я не можу…

Іще більший шок був у мене, коли з’ясувалося, що Юркові й Марині інкримінують… тероризм! Саме так, не більше й не менше! Які ж для цього підстави? Без сумніву, жодних. А привід, який використало СБУ для того, щоб “припахати” міліціонерів о шостій ранку ломитися в помешкання української письменницької родини й вилучати 24 блокноти з віршами, вражає своєю нереальною, несусвітньою, неймовірною, фантастичною дикістю! Подружжя мешкає в Борисполі, на батьківщині Юрка, а Марина родом із Запоріжжя — і саме в її батьків у Запоріжжі Юрко й Марина зустрічали Новий рік і Різдво.

А в останні дні минулого року в Запоріжжі сталися напрочуд підозрілі події: спершу невідомі вночі відпиляли, як можна виснувати з повідомлень ЗМІ, болгаркою голову в пластмасового бюсту Сталіна, встановленого перед приміщенням місцевого осередку компартії; коли ж комуністи спробували ту голову приліпити назад, весь бюст хтось невідомий так само вночі підірвав за допомогою саморобного, як випливає з офіційних повідомлень, вибухового пристрою. Вибух був доволі потужний — на світлинах, розміщених у мережі інтернет, видно, що бюст рознесло на шматки, а фасад будинку весь у подзьобинах і вікна повибивані. Прокуратура порушила кримінальну справу за статтею “тероризм”, яку розслідує СБУ. Наступного ж дня за цією справою були затримані очільники запорізької філії праворадикальної партії “Свобода”, однак їх, як не крути, довелося відпустити — в них виявилося алібі. Після цього ЗМІ й блоґи періодично повідомляють про те, що в різних реґіонах України нібито за цією справою затримують членів радикальних патріотичних організацій, зокрема “Тризубу” (я практично нічого про цю організацію не знаю, ба навіть сумніваюся в тому, чи вона справді реальна, чи це якийсь провокаційний міф — принаймні всюдисущий “Ґуґл” нічого путнього мені про неї не сказав, крім того, що саме цей “Тризуб” оголосив про те, що перебирає на себе відповідальність за вибух).

Тепер спробуємо обмислити ці події і — на тверезу голову розважливого українського патріота — вивести з них якісь більш-менш логічні висновки:

1. Очевидно, що, встановлюючи в Запоріжжі бюст одному з найбільших в історії людства злочинців, винному, зокрема, в Голодоморі — геноциді українського народу, комуністи зважилися на несусвітню провокацію. Інакше як плювок в обличчя всім українцям це розцінити годі! Навіщо ж тоді вони встановлювали цей бюст? Що мали на меті? І що, відверто цьому потураючи, насправді мала на меті влада в особі Партії реґіонів, яка на словах так старанно, аж заслинено виступає за стабільність?

2. Зрозуміло, що цей плювок, цей мерзотний у своїй суті національний подразник не може залишитися без відповіді. І політична відповідь кожного мисливого українця неодмінно проявиться вже на найближчих виборах до парламенту: на результати Партії реґіонів і Комуністичної партії це неодмінно вплине — тим паче, що йдеться не про поодинокий плювок, а про системне обмеження прав і свобод громадян і постійне національне приниження українців у власній державі.

3. Тим не менше, я легко повірю в те, що якимось молодим і гарячим патріотам не хочеться чекати до виборів, і вони готові діяти вже нині. Однак я нізащо не повірю в те, що ці молоді й запальні патріоти встигли за кілька місяців знайти одне одного, створити організацію, здатну добре продумати й спланувати вибух, а головне — дістати і змайструвати вибухівку так, щоб про це ніхто не знав (не кажу про правоохоронні органи — хай просто батьки) і не зміг цього упередити. Гаразд: вони могли купити болгарку, кинутись “на пощастить” уночі до бюста й відпиляти голову — і їм, припустимо, пощастило, і їх не піймали. Але щоб після цього вони буквально за кілька днів цей бюст ще й спокійнісінько “бабахнули”, і ніхто нічого не завважив, і ніхто нікого не піймав — так не буває! Аж так не щастить навіть молодим і запальним патріотам! Так можуть діяти хіба професіонали, які вміють вести спостереження, уникаючи камер зовнішнього огляду (не повірю, що їх там не було й вони не вели запису), які, до того ж, мають інформаторів як серед працівників компартійного офісу, так і серед правоохоронців, що розслідують “відпилювання голови”. Якби в нас були такі професіонали, то я певен, що ми почули б про них набагато раніше і з набагато гучнішого приводу, ніж якийсь задрипаний бюст на подвір’ї задрипаного обкому.

4. Тепер погляньмо на ситуацію ширше. Що саме відбувалося в політичному житті України в останні тижні минулого й перші — нового року? Екс-міністр внутрішніх справ і ще ціла низка високих посадовців колишнього уряду заарештовані, екс-прем’єр-міністру і її екс-першому заступнику висунуті звинувачення, і вони ходять у генпрокуратуру на допити як на роботу, — причому екс-прем’єра звинувачують в тому, що вона… вчасно виплатила пенсії, а екс-міністра взяли під варту, навіть не пояснивши, за що саме. Я не є прихильником жодного з цих політиків — але вже навіть член Партії реґіонів, яка перебуває на посаді омбудсмена (не маючи на це, як на мене, жодних моральних підстав — але це інша справа) Ніна Карпачова схильна розглядати цю ситуацію як політичне переслідування опозиції.

Але й це ще не все: генпрокуратура з якогось дива реанімовує десятилітньої давності кримінальну справу проти учасників акції “Україна без Кучми” (нагадаю, що Європа їх ще тоді, за Кучми, визнала політв’язнями, а Україна цього не зробила навіть за президента Ющенка!); абсурдні кримінальні справи порушені проти організаторів “податкового майдану” (зокрема за встановлення наметів на майдані Незалежності, через що нібито була понищена ну дуже дорога плитка!); усе частіше надходять повідомлення про пресинґ, який влада застосовує до священиків і вірних української церкви, а президент у своєму офіційному телезверненні демонстративно не вітає з Різдвом українців, які не належать до тієї конфесії, до якої себе причисляє він; з Державного гімну, який звучить у новорічну ніч, дивовижним чином зникає частина тексту; заступник генерального прокурора на ТБ виконує на роялі “Мурку”; без жодного приводу Кабмін звільнює директора освітнього центру сертифікації знань випускників і призначає натомість на цю посаду відверту російську шовіністку без жодного досвіду роботи в освітній сфері, але з україноненависницькими поглядами… Перелік різноманітних капостей можна продовжувати й продовжувати — набереться не на одну газетну шпальту. Поміж тим, із 1 січня набув чинності горезвісний Податковий кодекс і закон, згідно з яким поновлюється пеня за затримку оплати комунальних послуг; стрімко ростуть ціни на бензин і комунальні тарифи, на черзі збільшення пенсійного віку і нове законодавство про працю, яке фактично перетворить найманих працівників на рабів…

5. І на фоні цього всього — отой підозрілий вибух у Запоріжжі. Кому він вигідний? Українським патріотам? Ясна річ, ні. Вигідний він винятково янучарській владі. По-перше, як свого роду “громовідвід”, привід погаласувати про Сталіна й “терористів”, замість того, щоб задуматися над реальними загрозами, які несе ця повною мірою злочинна влада. А по-друге, як дуже підла й хитра провокація в дусі страшного 1937 року — саме на це, підозрюю, і вказує спроба “притягнути за вуха” до цієї справи письменницьке подружжя Марину Брацило і Юрка Ногу.

6. Справа в тому, що в усі чорні часи нашої історії системний опір будь-якому режиму чинила передовсім українська інтеліґенція. Згадаймо: той же Сталін спочатку морально знищив її процесом СВУ, і коли вона “прогнулася” — одразу ж почав знищувати фізично і її, й селянство. Ото я й задумуюся: чи не схожі плани виношують нинішні владоможні янучари? Перша “проба” була влітку минулого року, коли СБУ спробувало звинуватити в тому ж “тероризмі” письменника й блоґера Олега Шинкаренка — за його цілком невинний, просто розпачливий запис у “Живому журналі”. Тоді вона отримала різкий опір блоґерської, письменницької й усієї інтелектуальної української спільноти — і на якийсь час попустилася; тим паче, що й прецеденту у формі бодай якого-небудь бутафорського вибуху, до якого можна було б “пришпандьорити” Олега, не знайшлося. Але тепер вибух є, в Запоріжжі, — і о шостій ранку приходять з обшуком до письменницької родини в Борисполі. Авжеж, головними терористами в нас завжди були письменники — прочитайте сталінські обвинувачувальні вироки класикам української літератури 1920-х…

А те, що Марина і Юрко є письменниками не найвідомішими й не найупливовішими, — то це, з янучарського погляду, ще “краще”. Ану ж, чи покинуть їх у біді їхні більш знані й успішні колеґи? Ану ж, чи не почнуть тицяти пальцями і кричати, що “ми завжди підозрювали, що ці Ноги якісь не такі”? А чого ж, прецедентів такої поведінки нібито поважних людей в історії української не зовсім літератури було чимало… Ну а відтак о шостій ранку приходили вже до тих, хто найголосніше кричав. Тим паче, що у Марини і Юрка, крім 24-х блокнотів із віршами, вилучили ще й мобільні телефони з координатами дуже багатьох отих відоміших і успішніших — мають тепер базу даних…

Ото якщо зараз “прогнемося”, шановні й нешановні друзі, колеґи та опоненти в літературних дискусіях, — тоді прийдуть по нас. Образно кажучи, маємо удар по ногах української інтеліґенції — або вистоїмо, або далі доведеться повзати…

Іван АНДРУСЯК