“Голос Донбасу”: п’ять тисяч “почутих” жертв

Йдеться вже про принципово іншу реальність, коли ці жителі бачать дійсність, що довкола них, зовсім інакше, ніж решта України.

Не раз спостерігаючи за поведінкою людей в екстремальних ситуаціях тут, на Донбасі, можна помітити, наскільки війна змінила картину дійсності загалом, перевернувши пріоритети людей догори дриґом. За більш ніж дев’ять місяців збройного протистояння “ДНР”, та й сам Донецьк перетворилися на іншу реальність навіть порівняно з тим, що було тут до війни. На реальність із десятками танків на вулицях, з глибокими вирвами від мін, з асфальтом зі слідами від гусениць просто біля входу в кафе, з хвостами ракет біля дитячих майданчиків, зі щоденними обшуками й підозрами в диверсійній діяльності. Зрештою, з тим, що ніхто з ваших близьких не дасть гарантії, що ви доживете до наступного ранку. Дійсність, де доноси на рідних і друзів у пошуку “ворогів республіки” стали нормою, де на сходах одного з макіївських супермаркетів ви бачите восьмирічну доглянуту дитину, яка просить “гроші на булочку”, де порожні полиці “Амстору” змушують не брати навіть хліб, обходячись неякісним сурогатом — якимись перепічками, де розстрільні вироки виписуються за законами часів Сталіна і де навіть у “мирний” час вибухають гранати в квартирах, забираючи життя цілих сімей, лише віддаляє думки людей від глобальних процесів, якими зайняті голови більшості на “великій землі”.

Населення Донбасу здебільшого кардинально відрізняється ментально від тієї частини країни, яка квінтесенцію демократичних процесів і свобод на Майдані завжди сприймала як само собою очевидне. А війна перетворила ту відмінність на прірву. І річ зовсім не в тому, що суспільна думка донецьких, а саме тих, хто лишився в “ДНР”, коливається в діапазоні від радикального російського націоналізму до простої максими “мені все одно, аби тільки не було війни”, коли ця війна вже стоїть під дверима. Навпаки, така позиція лиш чіткіше окреслює той силует народної свідомості, який зараз блукає донецькими вулицями з прапорцями “вперед ДНР”.

Але запитаймо себе: а чому ці люди взагалі ще тут? Чому вони не біжать від снарядів і мін (хоча багато хто справді покинув область), а, як і раніше, опускаються в шахту під звуки “Ураганів” із зар­платою трохи більшою, ніж зараз коштує телефон? Що змушує їх жити у квартирах будинків, де поряд, у сусідніх, часто немає вікон і стін?

То що ж таке той “голос Донбасу”, про який так часто кричали з трибун на площах Донецька з Луганськом, а тепер перенесли на стіни будинків головних вулиць у вигляді написів “змусимо почути Донбас”? Але насамперед необхідно сказати, чим він не є. Це точно не наївні лозунги про “хунту” та “укрофашистів”, які зараз, немов мантру, повторюють у лавах “ДНР”. До цього ще треба було прийти. Навіть головні “герої Новоросії”, як-от Губарєв і Пушилін, не відразу зорієнтувалися в тому, що фашизм, перенесений на українські реалії, може бути чудовою “ганчіркою матадора” й змушувати місцеве населення метатися з кутка в куток, ненавидячи то одних, то інших. Однак треба віддати їм належне: справді, ідея фашизму як абсолютного зла в регіоні, більша частина мешканців якого вихована на радянському минулому, а вулиці досі лишаються з іменами то Дзержинского, то Артема, була неймовірно проста й талановита, вона поєднала в собі цілий котел поглядів із байдужості, апатії, російського радикалізму, анархізму та інших, які зараз “блукають” у рядах “Новоросії”. Однак “голос Донбасу” звучав тут ще й до них.

Потяг до “сильної руки”, неприйняття загальних демократичних правил і норм, тотальна ксенофобія як у політиці, так і в соціумі, загальне “отруєння” думки ідеєю і страхом фашизму — ось те, що дає змогу сьогодні опускатися під землю шахтарям, маючи в кишені велику дірку. Ось те, що заважає голодним старим і збіднілим учителям винирнути з-під пресу російської пропаганди, яка ллється майже цілодобово з місцевих телеканалів та ЗМІ. Це причина, з якої поруч із пам’ятником Шевченкові красується пам’ятник Лєніну, а будь-які спроби змінити стан справ наштовхуються на ще більші впертість і спротив.

“Голос Донбасу” чується ось уже майже рік, і завдяки йому на площі в центрі Донецька не сталося жодних архітектурних змін — Лєнін стояв, чого не скажеш про сотні спалених будинків і зруйнованих доль. Ми звикли мислити лише фактами, і “подієвість” усього, що відбувається, цілком запов­нює медійний ефір. Але навіть у самому Донецьку вже далеко не кожен здатний згадати, через що почалася ця війна, тепер уже мислячи лише власним зруйнованим будинком чи загиблим під Шахтарськом батьком. “ДНР” консервувала в собі ненависть, страхи і стереотипи, а місцеве населення опинилося в емоційному вакуумі, коли навіть найменші проблиски думки про можливі поступки наштовхуються на штамп “Донбас ще ніхто не ставив на коліна”. Але й тут на виручку “русской вєснє” приходить дивовижна риса місцевих мешканців терпіти все: від невиплачуваних зарплат та пенсій до мін і ракет, що залітають до їхніх квартир. Такий вже “голос Донбасу” — тихий, терпеливий та абсурдний, що вірить у теперішнє більше, ніж у логіку майбутніх днів.

Станіслав ВАСІН