Голод як зброя

Але знайшовся в Росії молодий правник, його брата щойно стратили за спробу замаху на імператора. Він закликав: “Ніякої харчової допомоги селянам. Нехай вони помирають, але мусять знати: на Бога та на царя нема надії”.

Маловідомий історичний факт переповів мені французький філософ Андре Глюксманн. Молодим юристом був, — не складно здогадатися, — майбутній вождь світового пролетаріату.

“Це дуже важливо для розуміння українських подій 1933 року, — пояснив пан Глюксманн. -

Голод не раз використовувався як зброя, як знаряддя впокорення. Не лише в Україні. І саме тому, що український Голодомор не є чимось абсолютно унікальним, а навпаки, події відповідають уже відомим в історії механізмам, — саме це є доказом запровадження геноциду”.

У книзі “Мовчіть: убивають” (видавництво “Грассет”), яку Андре Глюксманн написав спільно з Тьєррі Вольтоном, проаналізовано кілька подібних до українського історичних фактів: штучний голод в Ефіопії, Сомалі, Камбоджі. У 1984 році в Ефіопії, на думку дослідників, комуністична влада скарала голодом бунтівні райони. Міжнародна організація “Лікарі без кордонів” публічно заявила тоді, що “допомога вбиває”. Пояснюючи, що щедрі збори грошей та харчів насправді конфісковувала правляча еліта, зміцнюючи в такий спосіб власні позиції в країні. “Лікуй та мовчи”, — казали ефіопські комуністи західним волонтерам. Уночі ж вони збирали та вивозили в невідомому напрямку ліки, гроші, їжу та хворих, — цитує книга одного з активістів гуманітарної допомоги Африці.

Важко пояснити, чому саме західні країни, навіть розуміючи реальні наслідки розподілу гуманітарної допомоги представниками авторитарних, а часто також злочинних режимів, далі здійснюють цю неоднозначну політику. Хтось, можливо, позбавляється в такий поверховий спосіб докорів сумління. Хтось, напевне, щиро вірить, що з “украдених дев'яти зерняток рису хоч одне та перепаде реальним жертвам”, як казав свіжо звільнений міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер — активний прихильник концепції “права на гуманітарне втручання”. А хтось, очевидно, свідомо та цинічно, залагоджує економічно вигідну співпрацю з режимами, які здійснюють війну на винищення проти власних громадян. Хіба ж не мовчить роками світ про обидві чеченські війни, в обмін на російські газ та нафту?

Коли західні держави закуповували в 1932-1933 роках у СРСР зерно, конфісковане в умираючих українських селян, хтось, може, та й вірив статтям Едуарда Еріотта, який писав: “Коли мені кажуть, що в Україні лютує голод, я знизую плечима”. Активний прихильник зближення з СРСР дійсно не бачив жодного трупа на вулицях, по яких його було запрошено ходити. “У потемкінських селах, куди Еріотта привозили, справжніх селян замінювали на агентів ГПУ — щасливих та усміхнених, — пишуть Андре Глюксманн і Тьєррі Вольтон. — Проте, як відомо зі спогадів одного з очевидців, за день до приїзду зарубіжного гостя “справжніх селян” мобілізовували для того, щоб поприбирати з вулиць численні трупи.”

Комусь було простіше повірити заспокійливій інформації. Інші, попри сталінську цензуру, діставали правдиві дані та їх оприлюднювали. Проте політичні еліти не бажали конфліктів з Москвою та не заохочували такі дослідження. Ця традиція політики закритих очей і досі має потужних промоутерів.

“У 30-х роках Сталін позбавив життя шість з половиною мільйонів українців без сторонньої допомоги, лише за мовчазної згоди сильних світу сього, — каже Андре Глюксманн. — Ефіопський диктатор Менгісту Хайле Маріам не мав такого ресурсу. Щоб профінансувати свою програму з винищення незгодних, він широко скористався західною щедрістю”.

Останнім часом на Заході дедалі гучніше чути голоси тих дослідників, які наполягають на суді над злочинами комунізму. Доки такого символічного міжнародного процесу не відбудеться, злочином вважатиметься спилена голова пластмасового Сталіна, а не встановлення пам'ятника кривавому диктатору на тій землі, де його волею було заподіяно численні злочини проти людства.

“Я завжди кажу, що західноєвропейські ліві добре роблять, коли позиціонують себе як антифашисти, — каже пан Глюксманн. — Що вони правомірно критикують гітлерівські табори. Проте з якого права ліві дозволяють собі забувати про табори радянські? Грузія сьогодні заборонила обидва символи: і свастику, і серп із молотом. Дехто на Заході обурюється. Так, ніби Гулаги були чимось кращим за Освенцим. Сорок років поспіль я доводжу, що одні табори не кращі за інші, навіть якщо це — різні табори. Німці дуже поспішали, бо їм бракувало часу й простору. Натомість росіяни мали безмежні території та час. Отже, перші використовували газ, а другі — сибірський холод. Але результати співвимірні. Тому треба сказати чітко, що найгіршим досвідом ХХ століття були гітлерівські газові камери та комуністичні концтабори. Не лише російські, але також — китайські, камбоджійські, латиноамериканські...”

Не факт, що шкільні програми в Україні зразка 2011 року матимуть саме такі акценти. Але історія має свою логіку. Навіть якщо простим смертним час подекуди може видаватися занадто повільним.

Алла ЛАЗАРЄВА