Глас Газпрому?

Нещодавно Франція стала першою країною світу, яка заборонила видобуток сланцевого газу методом гідророзриву. Права партія влади визнала за менше зло відмовитися тільки від конкретного механізму буріння й не зупиняти наукових досліджень стосовно цих покладів загалом, як домагалися ліві. Це означає, що згодом, теоретично, можна буде перейти до іншого, екологічно безпечнішого способу використання вуглеводневого джерела енергії.

“Мало хто здатен сьогодні оцінити реальні перспективи сланцевого газу, — каже інженер Жиль Парусе, фахівець із нафтопереробки. — Тільки паризького басейну, за попередніми підрахунками, вистачило б на те, щоб на 90 років повністю забезпечити національну економіку енергією...”

Нині Франція закуповує весь свій газ за кордоном. Утім, попри заманливі перспективи сланцевого газу, проблема самодостатності енергетики не надто непокоїть її громадську думку. “Енергетична залежність на Заході Європи не сприймається так гостро, як у Польщі чи в Україні, — пояснює Жиль Парусе. — Критерії небезпеки в різних частинах континенту відмінні. Країни колишнього соцтабору прагнуть позбутися московського втручання в політику. А в нас найбільший острах перед терактами й утратою звичного щоденного комфорту. Ми ніколи не були російською колонією. Наша колективна пам’ять не зберігає споминів про масові репресії, що їх зазнали жителі колишніх комуністичних країн”.

Там, де Польща робить ставку на свої 5,3 трлн кубометрів доведених ресурсів сланцевого газу, щоб стати не просто незалежною від російських газогонів, а ще й ресурсом нової енергетичної сировини для цілої Європи, Франція зосереджує увагу зовсім на інших аспектах видобутку. Екологи поширюють дослідження про забруднення природи в Сполучених Штатах, де активно застосовують цей новий вид палива. А громадські активісти найдужче борються проти непрозорих рішень влади, за відкриті тендери й право суспільства на інформацію.

“Безумовно, це важливо дбати про екологічні наслідки, — зазначає Жан-Франсуа Бошан, дослідник у галузі альтернативної енергетики. — Не можна не замислюватися, яку воду, яку землю ми залишимо своїм дітям. Але навіщо забороняти пошук інших методів освоєння родовищ? Тут вони й криються, ліміти демократії. Сьогодні у Франції свобода опінії важить більше, ніж знання й компетенція. Часом видається, що політична теологія лівих партій заступає здоровий науковий глузд”.

Задля свого виправдання ліві політики викривають недемократичний розподіл дозволів на дослідження родовищ сланцевого газу. “Ліцензії роздавали без жодних консультацій, — обурюється Корінн Лепаж, депутат Європейського парламенту. — Публічних досліджень не було взагалі. Громадськість не отримала необхідних даних від влади. Тому питання треба ставити ширше, ніж на рівні промисловому чи екологічному. Для мене особисто проблема сланцевого газу — це питання демократії”.

Ідеться, отже, про право на громадянську гідність. Тоді як Україна лише надає чинності законові про загальний доступ до суспільно важливої інформації, прості французи давно звикли втручатися в сумнівні, на їхню думку, промислові проекти. Часто, як і у випадку з дослідженнями стосовно сланцевого газу, уряд мусить брати до уваги активні заперечення громадськості й відмовлятись від узятих до реалізації програм. Це загалом є безперечною ознакою демократичної організації суспільства. Але... Чи за кожним разом громадське занепокоєння має справжні, обґрунтовані підстави та належну аргументаційну базу?

“Із чутливості наших громадян до форми політичної поведінки часом користаються різноманітні тіньові лобістські структури, — вважає політолог Моріс Альду. — Тільки-но люди запідозрять, що влада зневажає демократичні стандарти, їх дуже легко мобілізувати на протестні акції. Я не здивувався б, якби виявилося, що антисланцеві протести стиха підтримують потужні виробники нафти й газу. Для цього бізнесу сланцевий газ — дуже небезпечний конкурент”.

Якщо польські колеги відкрито звинувачують російського монополіста в дискредитації енергетичної альтернативи, то французькі журналісти лише усміхаються: “Газпромові не варто витрачатися. Наші ліві популісти самі все зроблять”. І правда: Жозе Бове та інші опоненти глобалізації не обмежуються територією країни. Вони їздять із пікетами до Брюсселя, Берліна, Варшави...

“Найбільший ворог для французьких радикальних лівих — приватні американські пенсійні фонди та міжнародні фінансові корпорації, — пояснює Моріс Альду. — Вони не відчувають і не бояться московської загрози. Важко сказати, чи існує конкретна співпраця між російськими газовиками та поборниками заборони сланцевого газу на Заході. Але очевидно: така діяльність вигідна Газпрому”.

Рівень конфлікту довкола сланцевого газу доводить, що екологічна свідомість у французькому суспільстві розвинена сьогодні значно більше, ніж економічна й політична. Люди бояться захворіти від токсичних викидів у атмосферу чи від забруднення ґрунтових вод і не надто переймаються обмеженням свободи міжнародних ініціатив. На захист права бути здоровими не важко вивести на вулиці десятки тисяч осіб. Тоді як за розвиток альтернативних та відновлюваних джерел енергії виступають лише профільні, не завжди харизматичні фахівці.

Чи втрачає від цього демократія? Мабуть, що так. Адже голос переляканої юрби раз по раз заглушує аргументацію стратегічного плану.

Алла ЛАЗАРЄВА