Жити з поганими сусідами

Уявіть собі, що ви маєте дивних сусідів. Потоваришували, інтегрували їх у життя своєї громади й навіть маєте з ними деякі спільні справи. Аж ось ці сусіди виявляються злочинцями чи мучителями жінок, замурованих у їхньому підвалі. Чи виникне у вас почуття провини за цю дружбу? Чи матимете докори сумління від того, що явно ігнорували промовисті знаки негараздів? Чи, як капітан Рено зі славнозвісного фільму “Касабланка”, вдаватимете образу: “Я шокований, шокований, що тут відбуваються ці брудні ігри!”

Приблизно такі емоції мають з’являтися в європейських лідерів у той час, коли вздовж північноафриканського узбережжя Середземномор’я нещасні люди скидають їхніх друзів. Європа мала невеликий вибір сусідів. Хороші відносини були умовою виживання і нагальною потребою, особливо коли йшлося про країни-сусіди, багаті на нафту й газ і згодні співпрацювати в питаннях протидії тероризму та нелегальній міграції. Але деякі вчинки Європи сьогодні видаються малодушними. Пригадаймо лицемірство Гордона Брауна, коли його уряд ухвалив рішення відпустити лівійського терориста Абдельбасета Алі Меграхі, ув’язненого довічно в Шотландії за участь у підриві літака над британським містом Локербі 1988 року. Пригадаймо, як італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі цілував руку Муаммару Каддафі. Гонитва за своєю часткою в лівійському нафтовому багатстві заплямувала й інших політиків. Лівійські нафтодолари потекли в європейські інституції від футбольного клубу “Ювентус” до Лондонської школи економіки.

Сьогодні європейські лідери намагаються зректися всіх років своєї real politik та солідаризуватися з голосами арабських вулиць. Але що ближче вони живуть до Північної Африки, тим менш категоричною є їхня позиція. Так, першою санкцій проти Лівії вимагала Фінляндія. Останніми з цим погодилися Кіпр та Мальта. “Що далі ви перебуваєте від узбережжя, на яке можуть висаджуватися біженці, то моральнішим можете дозволити собі бути”, — зауважив один європейський дипломат.

З усіх великих країн ЄС Німеччина Ангели Меркель найбільше наполягала на остракізмі щодо диктаторів. Франція пережила приниження в Тунісі. Але коли почалося повстання в Лівії, вирішила вже не втрачати нагоди й бути послідовною. Ніколя Саркозі звільнив міністра закордонних справ Мішель Алліот-Марі, розкритиковану за відпочинок у Тунісі в розпал протестів, увійшов до когорти тих лідерів, які вимагають найжорсткіших санкцій проти Каддафі, та відправив літак із допомогою прямісінько в контрольоване нині повстанцями місто Бенгазі. Французький президент стверджує, що його країні не варто побоюватися змін в арабському світі, бо “вперше демократія може перемогти вздовж усього Середземноморського узбережжя”.

Італійський прем’єр-міністр Сільвіо Берлусконі постраждав найбільше. Він назвав Хосні Мубарака наймудрішою людиною, а на самому початку кризи в Лівії заявив, що не наважиться турбувати свого друга полковника Каддафі питаннями про насильство в його країні. Але через тиждень він відмежувався від лівійського керманича, визнавши, що “вже час зупинити кровопролиття й підтримати лівійський народ”.

Девіда Кемерона можна вважати винятком. Велика Британія тривалий час користалася з хороших відносин із арабськими країнами, але він виступив проти рішення Тоні Блера реабілітувати Каддафі в обмін на його відмову від ядерної зброї, тероризму й допомогу в боротьбі з “Аль-Каїдою”. Британський прем’єр став також першим іноземним лідером, який вийшов на площу Тагрір у Каїрі.

Але самих розмов про реалізм та ідеалізм у зовнішній політиці недостатньо. Рада Безпеки ООН включно з такими оборонцями принципу невтручання у внутрішні справи суверенних держав, як наділені правом вето Китай та Росія, ухвалила рішення про введення санкцій проти Лівії значно швидше за ЄС. США тим часом заморозили лівійські активи вартістю $30 млрд. Європа навряд чи зможе діяти так масштабно. Нині її юристи намагаються відчайдушно відділити активи й майно 26 лівійських посадовців, внесених до чорного списку ЄС, від майна Лівії. На саміті, присвяченому лівійському питанню, Європейський Союз має над чим пометикувати.

Штефан Фюле, комісар ЄС із питань розширення та політики сусідства, визнає, що “Європа не була достатньо твердою в обстоюванні прав людини та підтримці місцевих демократичних сил” в арабських країнах. Проте деякі єврократи твердять, що європейська soft power допомогла місцевому населенню підготуватися до повалення диктатур: ЄС сприяв реформам телекомунікацій, що, своєю чергою, відкрило перед простими людьми широкі можливості для використання соціальних мереж Facebook та Twitter. Але переконливішим є такий висновок: просування демократії за допомогою зовнішніх стимулів і грошей зазнало невдачі. Та це не спонукає південних членів ЄС припинити вимагати більшої допомоги для країн Північної Африки. Німці хочуть, щоб пільги й стимули, які країна може отримати, тісно перепліталися з реформами, які в ній мають проводитися. Це співпраця за принципом “щось в обмін на щось”, тобто що більше реформ, то більше допомоги й торговельних угод. Але чи буде арабським виробникам дозволено конкурувати з європейськими фермерами й текстильниками?

Небезпека великих збоїв у поставках нафти й газу спонукають ЄС далі розвивати свій єдиний енергетичний ринок. А без арабських автократичних лідерів, які стримували нелегальну міграцію, європейцям доведеться переосмислити власну міграційну політику. Арабські країни Середземномор’я хотіли б, щоб Євросоюз допоміг їм впоратися з напливом біженців із Лівії, але європейці знову неприпустимо повільно реагують на потребу Єгипту й Тунісу в допомозі. А саме ці країни несуть основний тягар порятунку біженців.

Нафта за свободу

На сьогодні найболючішим питанням є те, як пришвидшити політичний кінець Каддафі. Незалежно від того, буде над Лівією введена безполітна зона чи ні, європейцям варто задуматися, як допомогти лівійцям, бо, зарадивши в скруті їм, вони допоможуть і собі. Як зміцнити ті регіони, які тепер контролюють повстанці, й послабити табір прибічників Каддафі?

Ідея французів відправити до Бенгазі літак із допомогою була слушною. Європейці можуть посприяти утвердженню позиції тимчасового революційного уряду. Чому б не відновити експорт нафти зі сходу країни в обмін на гуманітарну допомогу? Після накладення ембарго на Ірак цей підхід зажив поганої слави. Але в лівійському випадку це буде не санкція, а форма економічної підтримки: нафта в обмін не на їжу, а на свободу.

The Economist