Газова “матрьошка”: українська влада ризикує втратити контроль над енергетичною системою країни

А ось Росія не розчарувала своїх партнерів у Європі грандіозним “Газпром-шоу” 8 листопада в німецькому Любміні з нагоди відкриття першої черги “Північного потоку”. Тепер черга України провести церемонію обміну подарунками з Кремлем, і дуже схоже на те, що відбудеться вона за принципом “ви нам дешевший газ, ми вам трубу і все до неї”.

Принаймні про це свідчать дії української влади після саміту в Завидовому. Але сьогоднішня ситуація в Європі застерігає проти бездумних поступок національними інтересами.

“Добиваться приобретения”

Один із прогнозів Національної розвідувальної ради США “Глобальні зміни світу-2025”, оприлюднений 2010 року: “Злочинність може виявитися найбільшою проблемою, коли євразійські транснаціональні організації, що черпають силу з видобутку палива та корисних копалин, стануть впливовішими і розширять свою сферу діяльності. Один або кілька урядів у Східній чи Центральній Європі можуть бути жертвою їхнього домінування”. Здається, що у випадку з однією з країн Східної Європи — Україною — він уже справдився.

Прогноз Джорджа Фрідмана зі STRATFOR стосується вже не тільки пострадянського терену: “У розвитку дій Росії буде три фази. На першій вона зосередиться на відновленні впливу та ефективного контролю в межах колишнього СРСР, відтворенні радянської системи буферів. На наступній спробує побудувати другий ряд буферних зон уже поза колишнім Союзом”. Очевидно, що країни, які межують із пострадянським простором, зокрема Словаччина та Угорщина, а також Польща і Румунія, потраплять у зону особливої уваги в разі досягнення РФ своїх цілей в Україні та Білорусі. Одне слово, не питайте, чи за Україною дзвонить цей дзвін; він дзвонить за Європою також.

Однак доки не завершено “першу фазу”, особливо уважними має бути керівництво у країнах — сусідах РФ. Причому не тільки до питань стратегічних, пов’язаних із національними інтересами, а й до суто “прагматичних”, мова яких дуже зрозуміла нинішній владі в Києві. Адже, наприклад, якщо пригадати так звану Програму Лаврова 2010 року (Програма ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних факторів з метою довгострокового розвитку Російської Федерації, підготовлена в МЗС РФ), то там чітко зафіксована позиція: “Добиваться приобретения контрольных пакетов акций крупных украинских предприятий российскими инвесторами”. А також не допускати залежності таких підприємств від українських постачальників. Здавалося б, попередження більш ніж недвозначне. Але в Києві його воліють не помічати.

Про межу компромісів

25 жовтня Микола Азаров укотре заявив, що домовленості з РФ щодо ціни на газ буде досягнуто максимум через місяць. За його оцінкою, російське керівництво в переговорах стосовно газу “не робить поступок, а йде шляхом пошуку компромісів”. У цій обмовці — або зізнанні — корінь проблеми для нашої влади. Прем’єр-міністрові варто було б знати, що компроміс — це порозуміння, здобуте в результаті взаємних поступок. Ключове слово — “взаємних”. А Росія не йде на поступки — тут Азаров, вочевидь, просто констатує факт. Але як тоді вона може “шукати компромісів”?

Якщо згадати газові домовленості 2004 (Ялта), 2006 (Москва), 2009 (Москва) та 2010 (Харків) років, то вони якраз ілюструють торжество російських підходів і дедалі більшу їхню ціну для нашої держави. Що цього разу Україна може побачити як черговий “компроміс”? Напевно, влада вже відчуває, що майбутні домовленості викличуть несприйняття в суспільстві. Недаремно Азаров 22 жовтня провістив:“І коли ми про це оголосимо, з’являться різні думки: хтось нас звинувачуватиме, хтось аплодуватиме”. Кількість останніх (імовірно, на чолі з Фірташем), схоже, буде невеликою.

Конкретики не повідомляють. Голова Міненерговуглепрому Юрій Бойко заявив, що уряд не збирається звертатися до Міжнародного арбітражного суду в Стокгольмі для перегляду газових контрактів 2009 року: відносини з Росією для України є стратегічно важливими, і в зв’язку з цим надалі всі спірні питання узгоджуватимуться тільки в ході двосторонніх перемовин.

Голова президентської Адміністрації Сергій Льовочкін 1 листопада теж не прояснив ситуації: “Тривають дуже-дуже складні переговори, але я повинен сказати, що вони на фінальній стадії пропозицій”.

Тим часом перша поступка України вже проглядається. 26 жовтня 2011 року під час візиту до РФ голова Національного банку Сергій Арбузов домовився про можливість здійснення розрахунків за спожитий газ у рублях.

Вперед,  до “матрьошки”

Так званої знижки в ціні на газ відповідно до Харківських угод 21 квітня 2010-го було досягнуто не за рахунок Газпрому, а за рахунок російського бюджету шляхом відмови від експортного мита. Воно було знято через ухвалення урядом РФ постанови № 291 від 30 квітня 2010 року. Вона може бути скасована у будь-який час, бо в юридичному сенсі не є частиною домовленостей. Суб’єктом угоди 2009-го є Газпром, а він, за словами його очільників, не доброчинна організація. Тому з високою ймовірністю можна стверджувати, що Москва в той чи інший спосіб хоче отримати від України контроль над ГТС, що буде конвертований у дисконт.

Це підтверджують не лише висловлювання газпромівського менеджменту чи російських урядовців, а й передусім положення Енергетичної стратегії РФ.

“Россия будет наращивать усилия по консолидации вокруг своей газотранспортной инфраструктуры основных региональных газодобывающих центров (страны Центральной Азии, Иран) и формировать евразийскую интегрированную газотранспортную систему для обеспечения экспортных и транзитных перетоков междуЕвропой и Азией”, “Российская трубопроводная инфраструктура станет составной частью энергомоста между Европой и Азией, а Россия — ключевым центром по ее управлению”, — це тільки два положення, які ідеально відповідають проголошеному Владіміром Путіним курсу на створення Євразійського Союзу, який має стати своєрідною “матрьошкою”, що включатиме в себе і МС, і ЄЕП, і ЄврАзес, і ОДКБ.

Для запаковування цієї “матрьошки” найефективніший “газовий аргумент”, стрижнем якого є трубопровідна інфраструктура. Згадана Програма Лаврова не випадково містить окрему позицію щодо нашої країни та газотранспортної системи: “Рассматривать как страте “Північний потік”, на думку західних експертів, лише частково вирішує завдання, яке ставив перед собою Кремль, прокладаючи в Балтійському морі газогін із Росії в Німеччину: поставки блакитного палива в Європу в обхід України та Польщі. Німецька сторона скептично сприймає плани РФ побудувати нові гілки газопроводу, пропускна спроможність якого на сьогодні — тільки 27 млрд м3 газу на рік (Україною транспортується близько 150 млрд м3 на рік). Однак запуск “Північного потоку” може стати додатковим засобом психологічного тиску Кремля на нашу владу — для отримання чергових поступок в обмін на можливу знижку ціни на блакитне паливо.

Михайло ГОНЧАР, директор енергетичних програм центру “НОМОС”