Газ і геополітика

“Стратегія ХХІ”

За оцінками австралійського уряду, країна у 2020 році стане світовим лідером з експорту скрапленого природного газу (СПГ), випередивши Катар, який десятиліттями тримав пальму першості. Третіми будуть США, які стрімко нарощують експортні потужності з тим, щоб не пізніше 2023-го стати № 1. Крім того, намагається не пасти задніх і Росія, яка реалізовує проекти видобутку та скраплення природного газу за Полярним колом, нехтуючи вразливістю арктичної природи.

Перші постачання азербайджанського газу до ЄС Трансанатолійським і Трансадріатичним газопроводами розпочнуться у 2020-му. Навряд чи того ж таки року перейдуть у площину практичної реалізації проекти Транскаспійського газопроводу для постачання до Європи туркменського газу та EastMed — газ із морських родовищ Східного Середземномор’я для Південної Європи. Але про них дедалі наполегливіше веде мову ЄС. До чого це? А до того, що світовий газовий ринок стає щільнішим, пропозиція зростає, перевищуючи попит. А ціна на газ має динаміку зниження, як і ціни на нафту. Австралійський газ спричиняє ефект доміно на глобальному газовому ринку. Він тіснить катарський експорт в Азії, де донедавна панували найвищі ціни. Під тиском австралійського катарський газ у більших кількостях потраплятиме на ринок ЄС, куди вже з 2016-го надходять поставки зі США. Китай мінімізує імпорт СПГ зі США у відповідь на дії Вашингтона з обмеження китайського експорту до Америки.

Тому американський СПГ, починаючи з 2020 року, також більше спрямовуватиметься на ринок Європи. І зима-2020 року буде показовою.Росія, яка в середині 2000-х вважала, що в наступному десятилітті її газовий експорт пошириться і на Північну Америку, усе ще спантеличена не тільки революцією сланцевого газу в Сполучених Штатах, а й тим, як швидко вони стали експортером СПГ та прийшли на європейський ринок. Російські плани газового домінування у Європі летять шкереберть. Конкуренція зростає, ціни падають, Єврокомісія, Європарламент та регулятори не залишають Газпром без уваги.

Але Росія не відмовляється від своїх амбітних планів. 2020 рік стане переломним для долі її газових потоків: “Північного потоку-2” та другої нитки “Турецького потоку”. Схоже, корупціогенні російські потоки перемагають. Але не факт, що у 2020-му ми станемо свідками остаточної перемоги путінської газократії над європейською демократією. Останнє слово лишатиметься за США.

Російський газ, вочевидь, остаточно зіпсує відносини Сполучених Штатів із Німеччиною. Американо-німецький конфлікт — це те, що потрібно Росії. У 2020 році Москва намагатиметься сформувати Троїстий союз — неформальний альянс Росії, Німеччини та Франції на противагу США та задля відриву Європи від НАТО. До нього тяжітимуть Італія, Австрія, Угорщина та Болгарія — усі ті, хто сидить на російських енергоносіях. Але цей союз не буде антикитайським, як сподівається Макрон, він матиме всі ознаки антиамериканського, як того бажає Кремль.

Путінська Росія діятиме позаконкурентними методами, щоб перешкодити реалізації проектів постачань до Європи газу з неросійських джерел маршрутами, що не проходять через територію РФ. Вона пропонує свою альтернативу — газ із Ямалу. Військова та енергетична стратегії Росії взаємопов’язані. Там, де є російська військова присутність, є її енергетичні інтереси. І навпаки: там, де є російські енергетичні інтереси, там буде військова присутність РФ. У становищі, що складається, Кремль діятиме відчайдушно, намагаючись узяти під контроль країни, що відіграють важливу роль в енергопостачанні Європи. Якщо це не вдається, то запуститься сценарій хаотизації.

Варто звернути увагу на російську присутність за кордоном. Ірак, Лівія, Венесуела — це перелік країн, що посідають помітні місця як продуценти та експортери нафти. Попри складне внутрішньополітичне становище в Іраку “Лукойл”, “Газпромнефть” і “Роснефть” почуваються впевнено й розвивають проекти видобутку нафти. “Роснефть” навіть стала оператором нафтопроводу Кіркук (Ірак) — Джейхан (Туреччина), яким іракська нафта з родовищ Курдистану потрапляє на європейський ринок. Тобто фактично може конт­ролювати частину іракського експорту через контроль інфраструктури. Сирія — приклад іншого підходу: х­аотизація задля недопущення реалізації конкурентних газотранспортних проектів — іранських та катарських. Спрацювало, як бачимо.

Тому Росія не припинятиме своїх зусиль зі “стабілізації” в іншій країні — Лівії, яка відіграє важливу роль у постачанні нафти й газу на Південь Європи. У 2020-му Росія активізується і в Алжирі, де після 20-річного періоду правління Абдельазіза Бутефліки та президентських виборів наприкінці 2019-го настає турбулентний період. Алжир є третім після РФ і Норвегії постачальником газу до Європи. Москва докладатиме зусиль до провокування конфліктів у Східному Середземномор’ї, де починають розвиватися проекти видобутку газу та будівництва регіональних газопроводів. У 2000-х роках “Газпром” планував другу чергу трансчорноморського газопроводу “Блакитний потік” з метою експорту газу через Туреччину до Ізраїлю. Тепер же скидається на те, що Ізраїлю не тільки не потрібен російський газ, а він і сам може стати експортером власного газу до ЄС.

Енергетична логіка Москви на Близькому Сході, Східному Середземномор’ї та у Північній Африці проста: що менше газу й нафти надходитиме до Євросоюзу, то більше можливостей Росія матиме для розширення своєї присутності на ринку ключових країн ЄС, а вони, своєю чергою, уважнішими будуть до російської політики і на пострадянському просторі загалом.

Незважаючи на економічну депресію та конфліктогенні внутрішні процеси всередині РФ, вона продовжуватиме експансіоністську агресивну політику за кордоном. Аншлюс Білорусі, подальша хаотизація України, “придністровізація” Молдови та дестабілізація Грузії триватимуть. Енергетичний чинник впливу при цьому відіграватиме не останню роль, але він матиме дедалі менший ефект. Вплив російських нафти й газу на політику європейських країн слабшатиме, за винятком тих, хто міцно підсів на них. Тобто такі країни, як Білорусь, Болгарія, Угорщина, Сербія, Австрія, Німеччина, Туреччина, традиційно йтимуть у фарватері російських інтересів.

Ймовірно, ми станемо свідками корупційних скандалів у Європі, адже паралельно з російським експортом нафти й газу відбувається експорт корупції. Для путінського режиму це чи не найважливіший інструмент ведення війни гібридного типу зсередини Європи через легальний механізм бізнесу зі швейцарських кантонів, де розташована більшість компаній, що торгують російськими енергоносіями.

Водночас такі країни, як Польща, Румунія, Литва та Україна, що напрацювали певний потенціал опірності до російської газової зброї, продовжуватимуть працювати зі США задля зміцнення енергетичного партнерства. США, своєю чергою, попри всі внутрішньополітичні негаразди й трампівський ізоляціонізм, і далі зміцнюватимуть деякі свої позиції в регіонах, що мають ключове геополітичне значення. Зокрема, це стосуватиметься Арктики, де нарощують свою присутність і Росія, і Китай.

Регіон Східного Середземномор’я та Чорне море не залишаться без американської уваги з позиції як енергетичних, так і військових інтересів. Передусім із боку США тут ідеться про безпеку Ізраїлю та сприяння йому в реалізації амбітних газовидобувних і газотранспортних проектів, які викликають несприйняття чи спротив сусідів, зокрема Туреччини. 2020 рік ознаменується стратегічним партнерством США та Греції, яке було реінстальовано у 2019-му. Відкриття трьох баз додатково до наявної військово-морської бази США на Криті планується у Волосі, Ларисі та Александруполісі. Росію стурбувало повідомлення про можливу дислокацію американських ВМС в Александруполісі поблизу Дарданелл. Росія нервуватиме щодо цього, адже якщо вона вдасться до блокади українських портів в Азовському чи Чорному морях, то може зіштовхнутися з блокадою свого комерційного трафіка в Дарданеллах, які є єдиними воротами на шляху з Чорного моря в Середземне й назад. Те саме стосуватиметься й “сирійського експреса”, а також інших “експресів”, потреба в яких може виникнути: лівійського, алжирського.

США планують також нарощувати експорт СПГ до країн Центрально-Східної Європи, використовуючи наявні термінали в Польщі та Греції і наявну газотранспортну інфраструктуру. У 2019 році Україна отримала перший танкер з американським СПГ через термінал у польському Свіноуйсьце. До речі, перший танкер із американською нафтою теж прибув до України у 2019-му. Отже, у 2020 році американські постачання нафти й газу до Європи нарощуватимуться. Можливо, перший танкер із нафтою зі США отримає навіть Білорусь. Звісно, якщо збереже свій статус-кво, а не потрапить під путінський аншлюс.

Попри капітулянтські інтенції владної верхівки України та наслідки її “нормандоманії” країна має всі шанси пройти зимове “випробування газом” і зміцнити свої позиції на переговорах із Росією. Ймовірно, Москва проведе “Газпром-шоу” з викопування труб газопровідної системи в напрямку України.

Утім, головні події в енергетиці після 2020-го стосуватимуться світу відновлювальних джерел енергії та засобів її зберігання. Але ера викопних видів палива не відійде в минуле ні цього року, ні наступного за ним нового десятиліття. Хоча, як мовиться, кам’яний вік закінчився не тому, що закінчилося каміння. Попереду технологічний стрибок у використанні енергії сонця та її зберіганні.

Михайло ГОНЧАР, президент Центру глобалістики