Фінляндизація — образливий термін

Після Другої світової війни Сталін рішуче налаштувався не допустити на майбутнє жодної воєнної загрози з боку Заходу чи будь-якої іншої країни, що межує з Радянським Союзом. Для забезпечення цього рішення Москва наставила комуністичні уряди в усіх таких країнах, визволених від нацистської окупації. У результаті, як стривожено зауважив Черчилль у 1946 році, залізна завіса розділила Європу “від Щецина на Балтійському морі до Трієста на Адріатичному”.
Утім, протягом усієї холодної війни залишалась одна країна з капіталістичною економікою, західним способом життя і довгим спільним кордоном із СРСР, якій вдалося більш-менш мирно співіснувати з гігантським сусідом понад 40 років. Вона жодного разу не зазнала вторгнення, на відміну від східноєвропейських країн, які необачно кидали виклик радянському верховенству, і ніколи не вступала у формальні союзи з Москвою, військові чи економічні. Цією країною була Фінляндія.

У самий розпал холодної війни Європа була поділена надвоє. Західні, особливо американські, політики вважали, що сусіди СРСР були “або з нами, або проти нас”. А дивлячись на Фінляндію, вони вирішили, що кілька урядів поспіль у Гельсінкі діставали відносну свободу дій лише тому, що добровільно, безвольно дозволили вихолостити себе, неофіційно ставши мало не ще однією радянською республікою. У 1961 році, після початку Берлінської кризи, західнонімецький науковець Ріхард Левенталь запустив в обіг термін “фінляндизація”, попереджаючи про намагання СРСР здобути вплив у Європі тими самими силовими методами, які він застосовував до Фінляндії. Відтоді це слово стало політичною лайкою для зневажливого позначення країн, які не бажали захищати власні права.

Фінів такий термін надзвичайно обурював. Вони стверджували, що це слово недоречне, заявляли, що Фінляндія не сателіт Радянського Союзу і що їхня політика була єдино можливою для забезпечення свободи й західного способу життя. Фіни визнавали, що ціна питання — постійний нейтралітет у всіх сенсах слова, неприєднання до жодного західного альянсу проти Москви, заборона використання своєї території для будь-яких дій, які можна розцінювати як антирадянські. Вони пішли ще далі: Фінляндія ніколи офіційно не засуджувала радянської політики, не голосувала проти Росії в ООН і ніколи не дозволяла своїй пресі й політикам жодних висловлювань проти радянського комунізму. Усіх радянських перебіжчиків, яким вдавалося дістатися до Фінляндії, негайно видавали назад.

Ці суперечки тривали десятиліттями. Але коли Радянський Союз розпався, політика Фінляндії змінилася. Вона перестала ізолювати себе від своїх сусідів на Заході, вступила до Європейського Союзу, почала співпрацювати з НАТО (хоча й не стала членом Альянсу) й надала набагато більшу свободу слова пресі та політикам, скасувала систему двосторонньої торгівлі з Росією. І водночас, використовуючи створену за багато років мережу добросусідських відносин, швидко скористалася новими можливостями інвестувати в Росію і розширити культурний та економічний вплив на її центр. Політика, яку так довго висміювали західні сусіди Суомі, виявилась успішною, заявили фінські державці.

Чи була це життєздатна політика? Чи можна її зараз застосувати в інших країнах, як-от Україна, що перебувають у стані глибокого конфлікту з Росією?

Говорячи про “фінляндизацію”, слід пам’ятати два важливих моменти. По-перше, Фінляндія справді намагалася чинити опір радянській військовій експансії. У 1939-му вона вела з Росією Зимову війну і, на здивування зовнішніх спостерігачів, деякий час змогла утримувати Червону армію на відстані. Але до 1940 року росіяни, маючи величезну чисельну перевагу над фінами, почали перемагати. Вони нав’язали Гельсінкі мирний договір, за яким Фінляндія втратила близько 11% своєї території. Для фінів це був гіркий мир.

По-друге, Фінляндія недалекоглядно вступила в короткотривалий союз із нацистською Німеччиною, намагаючись повернути свої землі. Цей альянс був приречений. Фінляндія знову зазнала поразки у так званій війні-продовженні, втративши симпатії та підтримку своїх західних друзів. Тому, коли закінчилася Друга світова, їй довелося сам на сам будувати відносини з Росією.

Рішення офіційного Гельсінкі задобрювати Москву й відмовитися від будь-якої політики, що може викликати ворожу реакцію СРСР, було розроблене урядом президента Паасіківі, який підписав Паризький договір із Росією у 1947-му. Наступного року він підписав із Москвою договір про дружбу, який давав стільки гарантій, що Сталін навіть не вважав за потрібне поставити в цій країні комуністичний уряд. Фінляндія залишилась одна. Фіни вирішили, що найгірше вже позаду. Договір став наріжним каменем державної політики й був гаряче підтриманий президентом Кекконеном, який протягом свого довгого перебування при владі взяв на себе відповідальність за відносини з Москвою і завзято обстоював нейтралітет Фінляндії.

Зовні видавалося, що Фінляндії вже не вирватися з радянської орбіти. Так само міркували й росіяни, часто використовуючи для європейців і країн третього світу цей приклад радянської дружби з некомуністичною сусідкою як рекламу: Радянський Союз — неагресивна держава й сповідує мирне співіснування.

Але, поставивши так багато на цю пропагандистську перемогу, росіяни програли й потрапили в пастку. Після Сталіна радянські вожді часто відвідували Гельсінкі. На кожній зустрічі звучали гарні промови й похвала на адресу Брєжнєва або інших керівників. Але Фінляндія нишком, без галасу в газетах, рішуче протистояла всім радянським спробам втручатися у фінські справи. Фінську комуністичну партію було ізольовано. Її зв’язки з Москвою стали надбанням громадськості. І як тільки Росія починала тиснути надто сильно, фіни погрожували заявити про тиск на весь світ, а це викрило б брехливість московських заяв про дружбу. Відомий випадок, коли радянський міністр оборони Дмітрій Устінов у приватній розмові в сауні запропонував Кекконену проводити спільні радянсько-фінські військові навчання. Кажуть, що той розлютився і відповів нецензурною лайкою. Громадськість не почула нічого. Але більше ця пропозиція з радянського боку не звучала. Росія не могла дозволити собі відкритого скандалу з “дружньою Фінляндією”.

Щоб посилити свої внутрішні свободи, Фінляндія створила мережу економічних контактів, які ставали дедалі важливішими для Росії. Коли у 1970—1980-ті почався застій радянської економіки, Фінляндія постачала всі життєво необхідні західні споживчі товари, які не могла випускати радянська система. В обмін на енергію, кораблі й сировину вона завозила до Росії все, чого потребували російські споживачі. Торгівля велася в рублях, тож Москві не потрібна була валюта. До середини 1980-х Фінляндія перетворилася на російський Гонконг, ставши такою самою незамінною для економіки Росії, як колишня маленька британська колонія була незамінною для червоного Китаю.

Чи може приклад Фінляндії придатися для України? Тут є багато спільного. Обома країнами колись володіла Росія. Обидві вели криваві війни проти останньої й зазнавали поразок. Обидві усвідомлювали, що приречені жити поряд із гігантським агресором із нападами параної.

Якби раптом такий приклад вирішили випробувати, це довелося б робити в той самий спосіб, у який фіни примусили цю політику працювати на себе, а не повністю здаватися диктату Москви (бо саме так багато хто бачить “фінляндизацію”). Найперше це означає, що громадська думка в Україні має бути повністю одностайна, що Росія не отримає жодних розколів чи внутрішніх незгод, які вона могла б використати, і що Україна повинна бути настільки економічно розвиненішою, щоб Росія стала залежною від двосторонньої торгівлі й добрих відносин. Наразі нічого з цього не можна сказати про Україну.

“Фінляндизація” залишається політикою, яка спрацювала лише для однієї країни — Фінляндії. Траплялися речі, які сьогодні вважаються сміховинними: Москва заявляла, що навіть такі жести, як плювки в бік Росії через кордон, — це кримінальний злочин. Але зрештою Фінляндія зрозуміла, що московські вожді не можуть дозволити собі втрачати обличчя. Тому, не загострюючи уваги на розбіжностях, твердо й одностайно стоячи на своїх позиціях і запропонувавши себе як посередника для радянської зовнішньої політики, Фінляндія дістала бажане — власний спосіб життя. В Україні таких перспектив зараз не видно.

Майкл БІНІОН