Фатальні глечики

У світі є певна кількість фатальних предметів мистецтва й старожитностей, які приносять біди і неприємності всім, хто їх торкається. Так зване прокляття фараонів ускладнює життя єгиптологам (хоча під час ближчого розгляду виявляється, що вони зазвичай помирають із природних причин, а не від загадкових болячок). “Мармури Елджіна” (скульптурний фриз Парфенону, вивезений лордом Елджіном до Англії) вважають причиною банкрутства, розпаду родини та передчасної смерті свого власника. Щоправда, два останні факти більше пов’язані із сифілісом, який Елджін підчепив, доставляючи шедеври до Британії. Та за бажання і тут можна визнати винними мармури. У нашій країні також є фатальні шедеври. Від них, на щастя, ніхто не помер. Ці предмети діють тонше: кожен, хто їх торкнеться, отримує велику, масну й невідмивну пляму на репутації. Йдеться про відому колекцію старожитностей “Платар”, яку зібрали бізнесмени Платонов і Тарута. Нині вона називається “Музей національного культурного надбання “Платар”. Маленька хитрість із вдало складеною назвою дає змогу цій збірці “тусуватися” поблизу музеїв із національним статусом (Національний історичний, Національний художній тощо) й виглядати в очах обивателів майже рівною державним колекціям першого ряду. 
Запитаєте, у чому фатальність “Платару” і як можуть безневинні трипільські глечики та скіфське золото зіпсувати чиюсь репутацію? Легко! Річ у тім, що за вітчизняними законами (вони у цьому не відрізняються від законів будь-якої цивілізованої країни) все, що є у надрах нашої землі, — від залишків нафти до трипільських черепків — належить державі. Самостійні розкопки (те, що називають чорною археологією) — це кримінальний злочин. Отже, приватної колекції предметів археології в Україні не може бути в принципі, бо її створення юридичною мовою називається не інакше як скуповуванням краденого. А за це теж світить стаття Кримінального кодексу. Якби артефакти тихесенько лежали у сейфі власників, їхня фатальність вичерпалася б іще тоді, коли дядько з металошукачем перерив якесь давнє поховання так, що його вже неможливо дослідити. Але власники “Платару” вирішили легалізувати своє надбання. Перевірений спосіб призвичаїти широкий загал й професійну спільноту до експонатів з кримінальною історією — якомога частіше демонструвати їх у контексті “чистих” старожитностей та ще й видавати щоразу каталоги. Довга вервечка порядних музеїв, вписана у каталозі біля кожного предмета, рано чи пізно затирає походження речі. У випадку деяких творів сумнівного походження (наприклад, припускають, що річ могла бути крадена) це якось спрацьовує. Але ціла колекція відверто краденого — непристойність світового рівня.
На рахунку фатального “Платару” чимало жертв, репутацію яких вже не можна вважати бездоганною: від музеїв, які погоджувалися виставляти колекцію, поки у неї не було свого приміщення (наприклад, Національний заповідник “Софія Київська”), до першої леді України, яка не тільки додумалася надягти на інавгурацію скіфське золото від чорних археологів, а й захоплено розповідала про це пресі. Наступні жертви — вітчизняний Мінкульт і Фонд міжнародного мистецтва та освіти (США). Останній відомий низкою проведених у США виставок творів українського авангарду 1920-х і співпрацею з чільними музеями України та інших пострадянських країн. Нещодавно Міністерство культури і Фонд оголосили про новий проект: виставку “Україна: від Трипілля до Київської Русі”, яку протягом 2010—2012 років побачать у багатьох містах США. Мета, звісно, благородна — продемонструвати світові цивілізаційну велич нашого краю. Але чому не можна повезти до Штатів щось із державних колекцій — те саме скіфське золото з Національного музею історичних коштовностей, адже за кордоном уславлену пектораль знають не гірше за маску Тутанхамона? У голові не вкладається, як можна піарити державу за допомогою предметів кримінального походження, у цієї ж таки держави крадених. У нас на такі дрібниці уваги не звертають, але західна публіка, не кажучи вже про професійну спільноту музейників та археологів, чутливіша до скандальних подробиць. 
Власники “Платару” стверджують, що врятували шедеври із загребущих ручок чорних археологів. Але щоб не ділити з останніми кримінальної відповідальності, бракує дрібниці — явки з повинною. Тобто передачі всіх предметів державі, у якої їх було вкрадено.

Катерина ЛИПА