Фан-зона для шведів: вигрібна яма та бетонна душова за 6,5 млн. грн.

Кілька днів тому, ми побували на Трухановому острові, де виявили, що табір для шведських уболівальників, який там має бути розташований, ще дуже далекий від стадії готовності. Нічого не свідчило про те, що сюди ось-ось мають заїхати кілька тисяч чловік…Сьогодні, за день до офіційного відкриття Євро-2012, ми знову відвідали містечко для фанів зі Швеції.

Дістаємося на острів по Пішохідному мосту через Дніпро.

Нас зустрічає дерев`яна будка. Кажуть, це має бути медпункт і відділок міліції. Завтра очікується заїзд шведів, а “медпункт” ще й даху не має. Спілкуюся з виконробом. Від нього пахне перегаром, як і від більшості робітників. Виконроб Олександр повідомляє, що над спорудженням медпункту трудяться вже цілий тиждень. Запитую, а як же вони збираються закінчити його менш як за добу. Той знизує плечима — якось, мовляв, закінчимо…

Для зведення медпункту на підмогу прислали десяток солдатів. Спостерігаємо за юнаками у військовій формі, у яких усе просто валиться з рук, ось один із них бере оберемок дерев’яних брусків, вони падають, і так кілька разів…

Запитую в майстра, чи висохнуть до завтра стіни всередині “медзакладу”, які добряче намокли від дощу, і коли нарешті все буде облаштовано. Той, однак, не відає такою інформацією. Каже, їхній обов`язок — зліпити приміщення, а що там усередині — не їхня справа.

Загалом на території острова ми пробули більш як годину, та коли знову повернулися до медпункту, то виявили, що нічого не змінилося.

— Чому ви так запізнюєтеся з будівництвом? Адже це зовсім не складна конструкція, ніскільки можу судити...

— Як запізнилися? Ми не запізнилися.. Усе вчасно, — стверджує майстер.

Зустрічаємо депутата Київради Олексія Давиденка (“Удар”). Він допомагає нам розібратися, що тут до чого:

— Учора на апаратній нараді голова КМДА Олександр Попов заявив, що за добу всі роботи буде зроблено і “табір для біженців” зі Швеції буде готовий. Водночас головний санлікар Києва заявив, що жодного об`єкта на цій території він не прийме, тому що технічна вода не годиться для вмивання, узяти проби зі свердловин санстанція теж не встигає. Загалом картина виглядає так: медпункт закрито, точніше, ще не відкрито, туалети та душові кабіни — теж закриті.

Пан Олексій каже, що вчора відвідував табір, але жодні роботи тут не велися.

Прямуємо на територію кемпінгу — місця, де мають бути розбиті намети. Тут розставлено розфарбовані в синій колір душові з металевою огорожею під відкритим небом. На них написано англійською: shower (душ). Це, мабуть, щоб “дикі” вікінги не переплутали їх із туалетами…

Під ногами в душових ще не висох щойно залитий бетон, Олексій на ньому легко написав паличкою: welcome. Не зрозуміло, куди має стікати вода з душових. Ми доходимо висновку — що прямо в землю. А ще вода з однієї кабінки перетікатиме до іншої, обмиваючи ноги то одного, то другого шведа…

В одному блоків душових кабін замість бетону покладено дошки. Стаю на них, вони прогинаються під моїми 55 кілограмами аж до землі. А що станеться з такою підлогою, якщо на них стане добрячий заряджений пивом швед?

Далі по калюжах і багнюці простуємо до туалетів. Один WC чомусь замкнуто на ключ, інший — відкритий навстіж. Принцип роботи простий — вигрібна яма… Підлога — з бетону, посередині — отвір. Вигрібна яма не передбачає унітазів, тому вікінгам знову доведеться опановувати давно забуте мистецтво справляння природних потреб...

Відкручую кран для води. Води немає.

Підходимо до чоловіків біля зеленого паркану. Іде дощ, а вони фарбують паркан. Запитую, з якої вони фірми. Відбувається такий діалог:

— Називається “Шарова”, — жартує котрийсь. Бригада наша називається “Помоги тому, кому нечего делать” або “Помоги бедным”.

— Де вас знайшли, щоб узяти сюди на роботу?

— Ніде, я сам себе знайшов. Багатьох знайшли на вокзалі.

— Скільки вам тут платять, гривень по сто в день?

— Сто гривень? Ви що? Я б за сто гривень лінувався зайвий раз плюнути. Сто гривень — це зараз не гроші в Україні. Нам платять по двісті.

Молодики іронізують над собою: — Нормальні люди в сонце фарбують паркан, а хохли — у дощ. Зате в нас нема безробіття. Дощ іде — працюємо, сонце пече — працюємо.

На території Труханового стрічаємо заступника директора КП “Плесо” Дениса Рудника, якому доручили облаштувати комфорт для шведів. Запитую, як так вийшло, що роботи досі не закінчено. Він дуже дивується, що ми так ставимо запитання, адже такі “українські реалії”.

Цікавлюся, чому медпункт не добудовано. Він знову дивується, бо на території буде аж два медпункти, і не біда, що жоден з них не в робочому стані. Каже, той, що недобудований, — це пляжний медпункт, а є ось інший — стаціонарний, при цьому показує на будівлю, де написано “кафе”.

— Як так? Ця будівля не може бути медпунктом! Вона запущена, стара!

— А ось так, повісимо сьогодні хрест, який буде світитися, і всі знатимуть, що тут медпункт. Усередині й аптека є. Можете подивитися.

Та насправді подивитися не можу, бо двері закриті, зазираю через вікно. Ніякої аптеки, лише стільці, столи, банки з фарбою та щітками.

— Там же, напевне, фарбою пахне. Який ж це медпункт?! А якщо в людини алергія на фарби?

— Є ж дезінфікуючі засоби, — невідомо до чого сказав він.

Пан Рудник доводить, що така вже наша реальність і ми її змінити не можемо. Тим більше що в них обмежений бюджет на фан-зону.

— Скільки?

— Близько 6,5 мільйона гривень, але це за умови, що ми не робимо капітальних ремонтів будівель.

До мене досі не може дійти, чому 6,5 млн. не вистачило на каналізацію, душові й туалети.

Куди ділися гроші?

У ЗМІ писали, що торік чиновника Дениса Рудника піймали на хабарі в 4 тис. доларів, але диво — він досі працює.

— Головне наше завдання, — чиновницьким тоном каже він, — реалізувати проект. Прийняти гостей тим чи іншим чином. Як би там не було, але прийняти. Щоб вони могли поставити намет, сходити в туалет і душ. Це головне! І щоб поруч стояв медпункт, МНС і міліція, аби фани були в безпеці.

...Далі простуємо до їдальні. Від місця, де мають стояти намети, до харчового закладу хвилин 10 ходи по грязюці. Перед самим поворотом до шатра, де мають харчуватися вболівальники, натрапляємо на неабияку перешкоду — калюжа, але така, що не пройдеш. Пробралися, щільно притулившись до брудного паркану.

Шатро стоїть. Хоча підлоги в ньому ще й половини немає, світло не проведено, холодильники та решта реманенту для їдальні виставлені просто неба, абияк прикриті клейонкою...

Щиро скажу, не знаю, яким це треба бути фаном своєї збірної, аби добровільно погодитися на такий комфорт.

Утім, може, рано робити висновки? Може, робітники з вокзалу та юні солдати за ніч зроблять диво, і ми побачимо на Трухановому те, що називається “сервіс”?

Оксана КЛИМОНЧУК