Фактор пропаганди: як російські окупанти “промивають мізки” українцям на захоплених територіях

 *Матеріал підготовлено в рамках кампанії “Мости солідарності та відновлення: звільнені та прифронтові міста” за підтримки благодійної організації “Смарт Ангел”.

Якою б не була ситуація на фронті, в Російській Федерації, за допомогою ЗМІ, продовжують створювати паралельну реальність. Саме тому в російських медіа часто можна зустріти “позитивні” новини, як “з 15 травня запустять перші електрички з Херсона в Крим”, або як жителі окупованого Маріуполя “радіють новим квартирам” (про те, що старі були зруйновані російськими окупантами, звісно, ні слова).

 

 

 

За словами політолога-міжнародника Максима Ялі, родичі якого провели в окупації в Маріуполі кілька місяців, пропаганда на окуповані території нічим глобально не відрізняється від пропаганди всередині РФ.

“Звісно, є особливості, направлені на конкретну аудиторію, але загалом це незграбна робота. В цьому й суть пропаганди — потрібна не якість, а кількість. Тому росіяни не намагаються “вигадати велосипед””, — розповідає він.

“Пігулка” від російської брехні — реальність

Дії Росії в різних окупованих регіонах України дійсно майже не відрізняються. Найперше, що відбувається — інформаційна блокада. Одразу після появи російських військових зникає українське телебачення, радіо, інтернет, часто — мобільний зв’язок.

“Як тільки росіяни зайшли у Херсон, у нас одразу зникли українські телепрограми. Казали, що вони зробили щось з телевежею. А які “розваги” у пенсіонерів? Дивитися телевізор. Але російську брехню в їхніх новин не було сил дивитись. Тому ми слухали “фоном” якісь серіали і концерти”, — розповідає літня мешканка Херсона пані Ольга.

За словами Максима Ялі, на жаль, люди старшого віку, умовно, 60+, потрапляли під дію російської пропаганди на окупованих територіях найбільше: “Вони просто звикли ще з радянських часів дивитись програму “Врємя”, читати газету “Правда”. Тому, коли їм це повернули, вони почали вірити тому, що їм говорять з телеекранів. До речі, саме тому на російське телебачення повернули телеведучу Катерину Андрєєву — вона вела “Врємя” й асоціюється з “новинами””.

 

Як розповідає мешканка Херсона пані Ольга, найкращою “пігулкою” від брехні, яка лилася на херсонців з російських телепрограм, була реальність. Те, що люди бачили на власні очі.

“Коли торік на 9 травня вони організовували різні акції, марші, усі херсонці знали, що масовку для цього завезли з Криму. З телевізора вони розповідали про “покращення”, наприклад, про те, що Херсон переходить на розрахунки в рублях, або що ми радіємо, що прибрали якийсь блокпост. Але рублі брати ми гидували, а про блокпост вони б могли додати, що самі ж його спочатку поставили. Самі поставили, потім прибрали. Чи не радість?”, — згадує пані Ольга.

Єдиний український телеканал, який продовжив працювати — місцевий ВТВ Плюс. Втім, доволі швидко мешканці Херсона збагнули, чому так відбувається. Спочатку телеканал на своєму YouTube почав транслювати сюжети про начебто мирне й спокійне життя у місті. Пізніше з’явилися “брифінги” представників окупаційної влади. А далі — відверта пропаганда від колаборантів.

До речі, на російську мову телеканал перейшов рівно рік тому — у травні. Саме тоді Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, проаналізувавши кілька передач ВТВ Плюс, попередила українців, що телеканал почав співпрацювати з російськими окупантами і, швидше за все, використовуватиметься для поширення пропаганди на окупованих територіях України.

“Аналіз програми з Володимиром Сальдо (депутатом Херсонської міськради, який перейшов на бік ворога і якому було повідомлено про підозру у державній зраді, — УНІАН) в ефірі телеканалу показує, що він отримав від мовника можливість розповсюджувати висловлювання, спрямовані на встановлення та затвердження тимчасової окупації частини території України, підтримку рішень окупаційної адміністрації держави-агресора та заклики до співпраці. Такими діями ПП “ТР ВТВ Плюс” підтримує державу-агресора та сприяє підривній діяльності проти України. Отже, вони можуть кваліфікуватися як державна зрада”, — йшлося в заяві регулятора.

Мешканка Херсона пані Ольга розповідає, що з кожним місяцем окупації ставало важче. На загальному гнітючому інформаційному тлі, під загрозою потрапити “на підвал”, а то й геть зникнути, херсонці перестали виходити на проукраїнські вуличні акції, на вулицях з’явилася купа бігбордів про те, що “Херсон — місто з російською історією”, містом почали ширитися плітки, що “Росія тут назавжди”, “Україна вас покинула”, “Херсон обстрілюють ЗСУ” і так далі.

 

 

 

 

 

“В якийсь момент дійсно перестаєш розуміти, хто стріляє і звідки. У перші тижні після деокупації, коли Херсон почали сильно обстрілювати з лівого берега, дехто навіть почав говорити, що під окупацією було краще, бо в місто не стріляли…”, — зазначає пані Ольга.

Завдання — створити картинки “щасливого життя”

Схожу історію вже з іншої частини країни — міста Балаклія Харківської області — розповідає пані Анна: “Коли росіяни окупували нашу територію, то, перш за все, почали глушити мобільний зв’язок, Інтернет. Вони щось зробили з “вежею”. Згодом зв’язок взагалі зник, я не могла користуватись мобільним інтернетом. Добре, що можна було перемикатися на інших операторів, це трошки допомагало спочатку”.

Але пізніше ситуація погіршилася: росіяни дуже ретельно слідкували та підслуховували розмови місцевих мешканців.

“Зв’язок був лише в одному місці — на оглядовому майданчику. Туди люди приходили телефонувати раз або двічі на день. Люди знали, що їх слухають, тому нічого зайвого телефоном взагалі не говорили. Хоча і без цього окупанти могли взяти у людини телефон, кинути на землю, розбити, розстріляти…”, — розповідає пані Анна.

“Обробка” місцевих пропагандою відбувалась на усіх можливих майданчиках: російське телебачення, бігборди з пропагандистськими лозунгами, “місцеві” газети та телеграм-канали.

“Газети — “Харків Z”, “Куп’янский вісник” — вони друкували у Куп’янську, потім привозили до нас в Балаклію і роздавали. Балаклію вони назвали “смт Балаклія Куп’янского району Бєлгородської області”. В цих “виданнях” навіть були інтерв’ю з жителями Балаклії, які чекали на “рускій мір”. Також там багато було про Путіна, про СВО…”, — згадує пані Анна.

Аналогічно працювали (й досі працюють) різноманітні телеграм-канали.

“Наприклад, була група “Наша Балаклея”, там до останнього писали: “Не вірте, української армії тут немає!”. До останнього людей змушували вірити, що Росія тут назавжди… Ще в одній групі, яку окупанти назвали “Українські нацисти й діти Бандери” досі постять світлини людей, якщо у них в соцмережах побачили на аватарці український прапор, або якщо людина щось десь прокоментувала проти Росії за Україну”, — розповідає мешканка Балаклії.

Як і в Херсоні, на Харківщині окупантам важливо було створити картинку “щасливого мирного життя”, яку знімали російські телеканали. Для таких цілей чудово підходили “свята”. Проте, за словами пані Анни, для пропагандистів не все так складалося, як гадалося.

Наприклад, коли у червні 2022 року окупанти спробували влаштувати в Балаклії “День Росії”, на “свято” просто ніхто не прийшов. Містом їздила військова техніка з Z-символікою, з колонок якої звучали древні російські пісні. Але місцеві “креативу” не оцінили.

 

“На “День города” (у липні) кругом розвісили триколори, проводили якісь спортивні, дитячі розваги. Ведучі вливали людям в мізки про “єдиний народ”. Люди були, але небагато. Знаєте, хтось, може, вийшов у розпачі, бо стільки часу сиділи по домівках, набридли усі ці обстріли, і виходили подивитися з цікавості. Мої батьки, наприклад, не пішли, бо у нас “День міста”, а не “День города”… Також прийшли ті, хто чекав на росіян, і на нових посадах співпрацював з окупаційною владою. Деякі раділи з того, як новопоставлений мер Балаклії вітав усіх, роздавав грамоти...”, — розповідає пані Анна.

За її словами, дехто під впливом російської пропаганди, а дехто під загрозою катувань, почали співпрацювати з окупаційною владою. Наприклад, робити “польові кухні” чи надавати звукову апаратуру “на свята”. Проте більшість все ж не піддавалися.

“На жаль, в Балаклії і без російської пропаганди є ті, хто й досі чекають Росію. Стоять у черзі за українською гуманітарною і кажуть: “Коли ж вони, росіяни, прийдуть”… Пропаганда гарно спрацювала. Росіяни переконували людей, що все буде добре, що “Росія тут назавжди”. І вони вірили, що Росія — це добре, були впевнені, що Україна не повернеться”, — зазначає пані Анна.

 

 

 

 

 

Та після деокупації до деяких таких “ждунів” вже прийшли відповідні служби.

Українці погано сприймають російську брехню

В деяких випадках російська пропаганда доволі вдало використовує для просування своїх наративів меседжі української влади. Наприклад, повідомлення Пенсійного фонду України про призупинення пенсійних виплат у разі, якщо пенсіонер протягом шести місяців не знімав кошти зі свого пенсійного рахунку, стало жахливою новиною для пенсіонерів в окупації.

“Ніхто нічого толком не пояснював. В російських “новинах” лише говорили, що Україна від нас відмовилась”, — згадує пані Ольга з Херсона.

Як у своєму телеграм-каналі повідомив херсонський журналіст Костянтин Риженко, російська пропаганда на цьому повідомленні побудувала багато наративів на кшталт: “Україна покинула своїх пенсіонерів на Херсонщині, всі ваші гроші згоріли”. Хоча йшлося лише про фізичні виплати та про спрямування коштів на окуповану територію. Тобто ніхто нічого у пенсіонерів не відбирав.

“Невиплачені суми пенсій, грошової допомоги включаються до виплати у наступних виплатних періодах”, — йшлося у відповідній постанові Кабміну, яку, схоже, до кінця мало хто дочитав.

Чому люди, які на початку окупації чинили опір, після кількох місяців в окупації вже готові були вірити у російські наративи? Спеціалісти зі стратегічних комунікацій зазначають, що варто брати до уваги кілька факторів.

Перший полягає в тому, що завдання пропаганди — сформувати переконання та змінити поведінку, а однією з її складових є систематичність.

“Шлях до формування переконання не проходить за один день. Для цього потрібен час, формування переконання має відбуватися поступово і не надто помітно”, — розповідає аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Ірина Субота.

Другий — для пропаганди має бути сприятливий “ґрунт”. Найкраще працює російське середовище, де Кремль роками виховує слухняну аудиторію для своїх маніпуляцій та наративів.

Політолог Максим Ялі вважає, що у тих, хто повірив Росії, “мізки стануть на місце” за якийсь час після того, як відключиться російський “зомбоящик”. Але також багатьом це не допоможе: “Схильні до пропаганди, на жаль, були інфіковані цим ще до повномасштабної війни. Це саме ті люди, які роками голосували за Партію регіонів, потім ОПЗЖ, а згодом за партію Шарія. Тож пропаганда небезпечна ще й тим, що ці люди й надалі ходитимуть на вибори. І знову голосуватимуть за умовних медведчуків”.

Експерти зі стратегічних комунікацій зазначають, що єдиного ефективного варіанту для того, щоб жителі окупованих територій залишалися в українському інформаційному просторі, не існує.

“Варто йти кількома шляхами, враховувати ті обмеження, зокрема й технічні, які РФ вводить на тимчасово окупованих територіях (наприклад, чи є доступ до інтернету, чи є можливість використати VPN тощо). В умовах нестабільного мобільного зв'язку та інтернету важливою є роль друкованої агітації. Також серед каналів донесення інформації може бути радіо, телебачення (якщо для цього немає технічних перешкоджань з боку окупантів)… Тобто загалом потрібно підключати усі можливі канали комунікації”, — підкреслює Ірина Субота.

Ні в Херсоні, ні на Харківщині російська пропаганда не спрацювала так, як, ймовірно, було задумано. Інформаційна картинка РФ та України, як і всього демократичного світу, дуже відчутно відрізняється. Тому український, непідготовлений “споживач” насправді, у більшості не сприйняв російських наративів, зазначає Ірина Субота: “Такий споживач одразу відчуває фальш та відштовхує те, що йому не резонує, не відповідає світогляду, який уже був сформований раніше. Росія, пішовши шляхом зміни картинки світу на тимчасово окупованих територіях, так би мовити, за один день, не отримала ефекту”.

Марта НЕТЮХАЙЛО, Анастасія СВІТЛЕВСЬКА, Тетяна СТЕЖАР