Енергетична (не)безпека України

Для України питання енергетичної безпеки ніколи не були суто економічними. З одного боку, викривлена структура промисловості з домінуванням енергозатратних виробництв визначає непропорційно великий попит на енергоресурси. З іншого — наша держава є частиною геополітичної та геоекономічної системи розподілу нафтогазових потоків відтоді, як ще за часів Брєжнєва в СРСР розпочалося будівництво газопроводів для забезпечення його максимальної присутності на енергоринку Західної Європи. Енергетична залежність європейців від Радянського Союзу давала йому змогу використовувати нафтогазовий чинник для політичного впливу на Захід, але вона ж обернулася стратегічною поразкою, коли падіння цін на енергоносії остаточно підірвало економіку СРСР і пришвидшило його розпад.

Незалежна Україна могла б використати свою частину радянської спадщини для власної геополітичної гри. Проте серед її лідерів не знайшлося жодного, здатного мислити в таких масштабах. Натомість керівництво держави заходилося використовувати енергетичний сектор, і транзит енергоносіїв зокрема, як джерело власних надприбутків. Більшість наших найбагатших співвітчизників свої перші мільярди заробили саме завдяки нафтогазовій галузі. При цьому зберігається невиправдано висока (75—80%) залежність України в згаданому секторі від Росії (власний видобуток покриває 10—12% потреби в нафті та 20—25% — у природному газі). Історія української енергетики останніх десятиліть — фактично історія непрозорих схем, які змінювали одна одну.

Шок і каламутна вода

Підвищення ціни на російські енергоносії стало шоком для економік усього колишнього радянського табору. Згадки про це стали обов’язковим атрибутом матеріалів про ті часи. Однак, попри серйозність виклику, нічого нездоланного не відбулося. Західний світ пережив таке потрясіння в 1970-х і призвичаївся, запровадивши системи самозахисту (від національних резервів енергоносіїв до культури енергоощадливості). Країни — майбутні члени ЄС пішли тим самим шляхом, прийнявши високі ціни як данину, і змогли, незважаючи на них, доволі швидко відновити економічне зростання.

В Україні, втім, у перші роки незалежності склалася несприятлива ситуація для стратегічно правильних економічних рішень. Найпотужнішою лобістською групою виявилися “червоні директори” — керівництво тих самих підприємств, які споживали надмірну кількість енергії і найбільше потерпали від підвищення цін на неї. За відсутності стратегії реформ як у влади, так і в опозиції лобіювання власних поточних інтересів фактично підміняло собою політику. Відтак виник ґрунт для двох тенденцій, які визначили особливості українського енергоринку на роки наперед. По-перше, постачання енергоресурсів для великих підприємств перетворилося на один із найприбутковіших видів бізнесу. По-друге, іншим його видом стало надання “червоним директорам” послуг у галузях, від яких вони були далекі в радянські часи, таких як торгівля, фінансові операції тощо. На перетині згаданих двох тенденцій збивалися великі статки: практично кожен сучасний олігарх або безпосередньо займався торгівлею енергоносіями, або був покровителем цього бізнесу. Перша половина 1990-х характеризувалася постанням нафтових і бензинових баронів, газових монополістів, власників обленерго. Створюються певні енергетичні клани, які розподіляють між собою квоти на отримані енергоносії та ринки.

У цей період в українському газовому секторі домінували кілька потужних гравців. Перший з них — корпорація “Республіка”, яку очолював Ігор Бакай, а також АТЗТ “Інтергаз”, яке підтримував тоді екс-радник президента Кучми Олександр Волков. Другими за силою на ринку були ТОВ “Корпорація “Співдружність” (сім’я Тимошенко і Віктор Пінчук) і, після розпаду цього альянсу, ТОВ “ПФК “ЄЕСУ”. Третій учасник — російсько-американська корпорація International Trade and Energy Resources Association (ITERA), створена у Флориді 1992 року. Вона була найстабільнішою, і саме з нею співпрацював Дмитро Фірташ (брав участь у бартерних схемах — газ в обмін на товар), який у той час тільки починав сходження до статусу олігарха (до того він мав схожі справи з Бакаєм і на початку 1990-х перебував здебільшого в Ашгабаті). Також у 1994-му з’явився четвертий гравець — промислово-фінансова компанія “ОЛгаз” (з якою пов’язане ім’я Олексія Іщенка), зареєстрована 15 грудня 1994 року в Києві як акціонерне товариство закритого типу: Укргазпром мав 31%, “РАО Газпром” — 31%, решта акцій було розділено між комерційним ОЛБанком і компанією OlРetroleum SysteM (що є також співзасновником Російсько-українського нафтового товариства — РУНО, створеного на базі Лисичанського нафтопереробного заводу).

Коли 1996 року посаду прем’єра посів Павло Лазаренко, ЄЕСУ здобула потужну підтримку і стала найбільшим оптовим імпортером російського газу (9 млрд м3 постачалося на близько 70 підприємств у 7 областях). Власне, за кубометри газу і точилася тоді основна боротьба. Думати про енергозбереження, розвиток власних покладів чи отримання газу з альтернативних джерел (окрім Росії і Туркменистану, який міг постачати блакитне паливо лише територією Росії) було нікому.

Перетягування ковдри

Період кінця 1990-х — початку 2000-х характеризується перерозподілом ринку, газовими війнами — перетягуванням на себе ковдри тими, хто сильніший. При цьому для відвоювання позицій на українському ринку використовувалися контакти в Росії. Зокрема, 1995 року Ігор Бакай після короткого періоду немилості в нового керівництва держави створив фірму “Інтергаз”, яка змогла підписати з Газпромом окремий контракт і таким чином обумовити свою квоту на ринку.

У 1997-му різко змінився політ-економічний клімат: Павло Лазаренко і його компанії потрапили в неласку до Кучми. Після відставки Лазаренка стрімко набирають вагу суперники ЄЕСУ. 1 червня 1998 року, відмовившись від депутатського мандата, Бакай указом президента був призначений на посаду голови правління Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”. Як прокоментував це рішення сам Ігор Михайлович, “найсильніший стає шерифом і наводить лад”. Щоправда, згодом на плівках Мельниченка голос, схожий на Миколу Азарова, охарактеризував діяльність Бакая в Нафтогазі фразою “все робив тупо і глупо”...

1 вересня Бакай відсторонив від поставок газу всіх наявних трейдерів-посередників. Реалізацію угоди між Газпромом та українською стороною здійснює виключно дочірня компанія НАК — “Торговий дім “Газ України”. Рішення насамперед вдарило по ЄЕСУ і “ОЛгазу”, визначивши їхній занепад. До того ж військова прокуратура Росії порушила справу про зловживання під час поставок ЄЕСУ газу для Міноборони Росії начебто завищеними цінами; в Україні розпочалося слідство проти членів родини Тимошенко (контрабанда валюти тощо). Однак уже 1999 року Юлія Володимирівна відразу після вступу на посаду віце-прем’єр-міністра з питань ПЕК завдала удару у відповідь: звинуватила Бакая в приховуванні боргу НАК “Нафтогаз України” перед Газпромом на $2,8 млрд. У березні 2000-го той подав у відставку. Також із подачі Тимошенко ухвалено законодавство про енергоринок, яке припиняє непрозорі бартерні схеми в галузі, відтак різко збільшуються надходження від оборудок у ПЕК до бюджету.

Міжнародні тіньові схеми

Утім, на початку 2001-го Тимошенко опинилася за ґратами, а в квітні відправили у відставку весь уряд Ющенка. До ринку газу допускалися лише пов’язані з владою компанії. Цей період характеризувався таємничими і непрозорими домовленостями між українською та російською сторонами. З’явилися міждержавні посередники: Eural Trans Gas, RosUkrEnergo.

Водночас зі зміною керівництва Газпрому 2001 року (замість “старих газовиків” прийшли люди, близькі до Владіміра Путіна) компанія ITERA вже не була посередником у поставках газу з Туркменистану. Ним стала Eural Trans Gas, зареєстрована в невеличкій угорській місцевості. І Газпром, і Нафтогаз стверджували, що це перехідна структура, яку викуплять обидві компанії. Однак на міжнародному рівні спалахнув скандал навколо відомостей про зв’язки Eural із кримінальним авторитетом Семеном Могилевичем. Відтак посередника вирішили замінити. Ним стала не менш таємнича RosUkrEnergo, створена 2004 року як власність на 50% Газпрому й на 50% “української сторони”, якою згодом виявився Дмитро Фірташ, “знайомий” нового керівника Нафтогазу Юрія Бойка і водночас власник Eural Trans Gas.

За свідченням політиків з оточення Ющенка, у розпал Помаранчевої революції Фірташа нібито звели з Віктором Андрійовичем для переговорів щодо збереження газових схем, заснованих на RosUkrEnergo. Після українсько-російського газового конфлікту на початку 2006 року несподівано для багатьох ці схеми було застосовано для постачання блакитного палива з Росії і Туркменистану — фактично на відкуп посередника було віддано стратегічні енергетичні відносини країни і великі фінансові потоки, які мали б спрямовуватися в державний бюджет. RosUkrEnergo вдалося усунути з ринку лише в 2009-му, але водночас Україна отримала одні з найвищих у Європі тарифів на газ за найнижчих на транзит і нерівноправні умови відповідальності. Це стало наслідком усієї історії енергетичної залежності країни, коли замість передбаченого ціноутворення, планового зменшення енергоспоживання і пошуку альтернативних джерел наша влада прагнула знижувати ціну на газ із застосуванням непрозорих схем, даючи тимчасові послаблення великому бізнесу. Така політика в енергетичному секторі, точніше її відсутність, послаблювала країну, робила її вразливішою для тиску і шантажу з боку Росії.

Олег ЛУЦЕНКО