Економіка України: кілька етюдів з натури

Знайомлячись із ними повідомленнями, мимоволі починаєш розчаруватися у професіоналізмі значної частини західної журналістики. Бо ж які це “успіхи”, коли зовнішні борги держави цього року впевнено перейдуть межу 50% ВВП?

Які це “успіхи”, якщо Україна вже вилетіла із трійки провідних зернотрейдерів світу і з тріском вилітає із десятки найпотужніших продавців ринку озброєнь?

Які це “успіхи”, коли внутрішній ринок згортається, 40% підприємств малого бізнесу вже ліквідувалося чи перебуває у стадії ліквідації, а практично все зростання ВВП отримане за рахунок сприятливої кон’юнктури на світовому ринку низькотехнологічної продукції?

Ну, а про “гідні” місця України у всіх світових і європейських рейтингах корупції чи непрозорості ведення бізнесу варто просто скорботно промовчати...

Що ж стосується перманентної війни чинної влади із малим та середнім бізнесом, то це просто пісня без слів — бо ж надто нецензурними будуть слова тих, проти кого ведуться потужним державним механізмом бойові дії.

І при тому, що в Конституції України (між іншим, якщо хтось забув, це документ прямої дії) сказано таку цікаву річ: “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки” (ст.13).

Почнімо з останньої тези. З тих дрібниць, із тих крапельок, у яких відбилася вся ситуація. Ось декілька таких крапельок. У тому київському мікрорайоні, де живе автор цих рядків, зачинився — і назавжди — ще один продуктовий магазин. Здавалося б, у чому проблема?

Ну, не витримав здорової ринкової конкуренції, то й не біда, адже поблизу залишилися працювати кілька десяток торговельних точок, де можна купити харчі, серед них — супермаркети “Сільпо” та “Фуршет”, і не тільки вони. Отож асортимент великий, купуй все, що тобі потрібно, і на скільки у тебе грошей вистачить!

На перший погляд, це справді так, але тільки-но починаєш придивлятися до ситуації уважніше, як доводиться істотно коригувати свої оцінки.

Справа в тому, що залишаються або супермаркети, або магазини із досить-таки стандартними товарними наборами. А от ті торговельні точки, в яких було щось нестандартне, достатньо якісне і недороге, за якимось дивним принципом виявляються викинутими на узбіччя і доведеними до закриття.

От і зараз: у продуктовому магазині, який зачинився, було щонайменше дві “фішки” (принаймні, з тих, що я знав) — якісні хлібобулочні вироби, особливо здобна випічка, значно краща за те, що продають супермаркети (не секрет, що хліб під однаковими назвами й із однаковою ціною, але випечений на різних хлібокомбінатах Києва, помітно відрізняється за якістю), та недорогі заморожені пиріжки з різним начинням — принось додому та розігрівай.

А перед цим закрився невеличкий магазин “Овочі-фрукти”, в якому завжди була у продажу недорога й зазвичай смачна квашенина. Причому ціни були нижчі не лише за базарні, а й за наявні у супермаркетах. Отож тепер квашені капуста чи огірки, мочені яблука чи кавуни — це у нас не такі вже й доступні продукти у порівнянні з тим, як було всі ці роки.

І, нарешті, в порядку боротьби чинної влади з МАФами на території мікрорайону знесені декілька кіосків, в тому числі й ті, де можна було купити якісні і дешевші, аніж у супермаркетах, м’ясні вироби та сири.

Мовляв, не там де треба стояли ті МАФи, ходіть у впорядковані магазини!

Отож, з одного боку, наче перемагає ринок: виживає найсильніший. Але, з іншого боку, якийсь дивний цей ринок — не надто залежить від покупців, від їхнього попиту. Чи можна сказати ще жорсткіше: зовсім не залежить як від грошей покупців, так і від соціальної значущості торговельних точок. Звісно, не Януковичі-Азарови-Тигіпки власноруч сьогодні зачиняють магазини.

Але до настання їхнього всевладдя було вигідно працювати із нестандартними, але потрібними й недорогими товарами, а тепер — ні; до них згадані МАФи простояли десяток років, а сьогодні раптом виявилися зайвими.

Що означають такі начебто дрібниці у загальнокиївському і всеукраїнському масштабах? Війну влади проти конституційного положення про соціальну державу і про її, влади, обов’язки щодо громадян.

Скорочення числа робочих місць і зменшення реальної конкуренції між торговцями продовольчими товарами. Зменшення обсягів продукції, яку може купити споживач (бо ж і без того людські кишені успішно вичищаються підвищенням тарифів на житлово-комунальні послуги, цін на газ, електроенергію, воду тощо), і відповідно — падіння виробництва (бо перекрити збитки від звуження внутрішнього ринку за допомогою експорту продовольчих товарів далеко не завжди можливо).

Одне слово, у виграші — за великим рахунком, ясна річ, тимчасовому — великий бізнес, і лише він. Плюс, звичайно, владна вертикаль: ніколи не повірю, що війна київської влади майже виключно із малим бізнесом та МАФами, коли натомість як гриби після дощу ростуть різного роду “торговельно-розважальні центри”,

До речі: оця нинішня війна проти МАФів та їхніх власників по всій столиці, коли цілі ринки зносяться без судових рішень, тільки на підставі приписів прокуратури, спонукає згадати ще одну статтю Основного Закону:

“Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю... Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом” (ст.41).

Агов, із ким воює Українська держава, що наразі примусово відчужує об’єкти власності і збирається робити це й надалі? Схоже, з малим і середнім бізнесом, а ще — із не надто заможними своїми громадянами, котрі змушені рахувати кожну гривню.

І не лише про продовольчі товари йдеться, і не лише про торговців — у програші опиняються й малі та середні виробники одягу, взуття, предметів побуту з усієї України, плюс, зрозуміла річ, і переважне число громадян-споживачів.

А тепер спробуймо зробити деякі узагальнення. Як засвідчує досвід історії, підтримка державним механізмом великого торговельного бізнесу і нищення ним бізнесу малого і середнього веде до помітного росту протестних настроїв у суспільстві.

Питання тільки в тому, хто конкретно скористається цими настроями. Скажімо, у Німеччині 1920-х — початку 1930-х років мережі універмагів, використовуючи за підтримки влади механізми нечесної конкуренції, розорили чимале число дрібних торговців.

Політичні партії не помічали цієї проблеми — крім однієї, яка й використала у своїх інтересах протестний потенціал дрібних торговців та незадоволених покупців повною мірою. Звалася вона націонал-соціалістичною...

У світі, який зазвичай звуть “західним” або ж “цивілізованим”, із того зроблені належні висновки. Великі супермаркети і дрібні крамнички сусідять та співіснують у розвинених державах Європи, Америки та Азії. Я не буду наводити цифри — скільки відсотків ВВП у цих державах створює малий і середній бізнес, але цифри коливаються у проміжку між 70% і 40%.

І навряд чи десь вистачить припису слідчого чи прокурора для того, щоб фізично зруйнувати чиюсь можливість продовжувати свій бізнес та ліквідувати приватну власність. В Україні ж представники вертикалі виконавчої влади й далі бавляться у дуже небезпечні для економіки та соціальної сфери ігрища (антиконституційні, до речі) з приватною власністю і правами підприємців.

Отож і вимальовується концепт (чи присуд, як кому подобається), що охоплює все, описане у цих замальовках із вітчизняного соціально-економічного життя: в Україні стрімкими темпами проходить усталення державно-олігархічної, кланово-монопольної економічної системи.

А така економіка, як вважають знані західні експерти (скажімо, Вільям Баумол, Роберт Літан і Карл Шрамм) є найгіршою поміж іншими типами сучасного капіталізму, як-от державний, великий стійкий чи організаторський і підприємницький. Власне, на їхньому тлі вона виглядає анахронізмом, включаючи до себе неототалітарно-феодальні рецидиви, а тому апріорі програє по всіх напрямах. Але, маючи всю повноту державної влади, відтак полюючи на опозицію, на незалежний, хай і дрібний бізнес, на вільні (хоча б відносно) ЗМІ, свою поразку вона неминуче перетворює на поразку (добре, якщо не повну катастрофу) для всього народу даної країни.

А потім деякі надто довірливі західні ЗМІ (редакторський корпус котрих, як на мене, навряд чи читає наукові розвідки західних же експертів) намагатимуться зробити сенсацію з того, перспектива чого була зрозуміла заздалегідь — чи то з економічних колапсів, чи то із масових народних виступів. Панове, придивіться уважніше до того, що відбувається, беріть дані про інфляцію не лише в урядових кабінетах і спілкуйтеся не тільки з олігархами, а й з дрібними та середніми бізнесменами!

Бо ж Віктор Янукович та його команда почали своє владарювання із того, чим закінчив його Хосні Мубарак: зі спроб ліквідації свободи дій у всіх сферах суспільного життя та ствердження повновладдя кількох кланів. І сьогодні проблема тільки в тому, як скоро закінчаться ці спроби і якою виявиться їхня ціна для країни.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ