Довга війна. Чому українці вже незадоволені владою, але ще люблять Зеленського

З кінця минулого року перемога у війні стала не ближчою, а віддаленішою. Про це зрушення у соціальній психології українців повідомив 29 серпня Інститут соціології Національної академії наук України. Він щопівроку проводить моніторинг суспільних настроїв і зараз поділився результатами нового соцопитування (збір даних на його замовлення виконав КМІС).

Одразу уточнимо: опитування проводилося у другій половині червня. Запитань було багато, і автори моніторингу витратили два місяці на те, щоб ґрунтовно проаналізувати відповіді, порівняти їх із попередніми опитуваннями та виявити тенденції.

Одна з найважливіших та надійно зафіксованих тенденцій — українці вже не чекають на швидку перемогу. Порівняно з груднем 2022 року частка тих, хто вважає, що пройде більше року, перш ніж закінчиться війна, зросла з 26 до 42%. І зараз це домінуюча оцінка. У грудні минулого року домінувало оптимістичніше очікування — що війна закінчиться в термін від півроку до року. Тоді цей варіант визнала найімовірнішим половина (49,6%) респондентів, а у червні нинішнього року — лише третина (34,3%). Частка супероптимістів, які сподіваються, що війна закінчиться за кілька місяців або раніше, скоротилася з 15,4 до 10,9%.

Зараз, через два місяці, навряд чи додалося підстав для більш оптимістичних прогнозів. Швидше навпаки, перемога почала вбачатися ще далі — десь до кінця наступного року.

Нехай довго, але — до повної перемоги

Звісно, такий зсув у соціальній психології не міг залишитися без наслідків. Наприклад, існувала небезпека, що українці зневіряться у перемозі та захочуть миру на будь-яких умовах. Саме на це розраховували Кремль та автори всіляких ініціатив про заморожування війни.

Але українці виявили неабияку впертість. “Повернення всіх територій у межах 1991 року”, — заявили 83,5% респондентів, відповідаючи на запитання “Що буде достатньо для перемоги України у війні, окрім повного припинення атак Росії?”

Всі інші варіанти набрали менше 11%. Зокрема, 4,1% погоджуються вважати перемогою повернення всіх або більшості територій, окупованих після 24.02.2022. Крім того, 3,7% готові погодитись на повернення всіх територій, крім Криму, 1,5% — на повернення всіх територій, крім Донбасу. І лише 1,6% пропонують вважати перемогою утримання тієї території, яку Україна контролює зараз.

Хоча перемога у війні стала віддаленішою, але українці зберігають великі надії на краще життя. І це не інфантильні очікування дива від когось. Ні, українці саме після початку великої війни, здивувавшись самі собі, повірили у себе.

До 24.02.2022 українці не вірили в себе і великих надій не мали. У листопаді 2021 року, відповідаючи на запитання “Що Ви думаєте про майбутнє України?”, 35% прогнозували, що ситуація погіршуватиметься, і лише 13,2% — що вона покращуватиметься. Але вже перші три місяці великої війни все змінили. У червні 2022 року 76,1% респондентів заявили, що очікують на покращення ситуації (і лише 6,8% — погіршення). У грудні 2022 року — практично ті самі цифри: 76,2% очікують на поліпшення (7,7% — на погіршення). У червні 2023 року — 66,1% прогнозують поліпшення (10,8% — погіршення). Тобто впевненість у собі трохи ослабла, але залишається набагато міцнішою, ніж до 24.02.2022.

Ще один приклад — динаміка громадянської ідентичності. На запитання “Ким Ви себе передусім вважаєте?” у листопаді 2021 року відповіли “громадянином України” 62,6% респондентів. У липні 2022 року, через чотири місяці великої війни, їхня частка зросла до рекордних за всі роки незалежності 84,6%. У грудні 2022 року вона зменшилася, але трохи — до 79,7%, і за півроку залишилася практично на тому ж рівні — 79,5%.

Частка тих, хто вважає себе насамперед мешканцем свого села, району чи міста, за півтора року скоротилася з 20,8 до 7,4%, мешканцем свого регіону — з 5,6 до 2,5%, громадянином колишнього СРСР — з 2,8 до 1,1%. “На даний момент громадянська ідентичність є домінуючою серед усіх соціально-демографічних, політичних та релігійних груп у країні”, — зазначає керівник моніторингу, заступник директора Інституту соціології НАНУ Сергій Дембіцький.

Як закінчилося “не на часі”

Проте є один показник, за яким протягом півроку сталося глибоке падіння. Це оцінка ефективності української держави. Респондентам пропонували три варіанти відповідей: центральні органи влади (ЦОВ) справляються майже з усіма своїми обов'язками; частково справляються; майже не справляються.

У травні 2022 року українці дали владі максимальний кредит довіри: 53,7% відповіли, що ЦОВ майже справляються, а варіант “майже не справляються” обрали лише 3,8%. Це означає, що на кожного незадоволеного владою припадало 14 задоволених. І це мало важливий прояв у суспільній нетерпимості до критики влади. Панувало гасло “не на часі”.

До грудня 2022 року ситуація змінилася, але не сильно. 41% сказали, що ЦОВ майже справляються, а протилежну думку висловили 9,3%. На кожного незадоволеного владою припадало чотири-п'ять задоволених. Це хоч і не 14 проти одного, але теж цілком достатньо для буллінгу незадоволених.

Проте минуло ще півроку — і відсоток задоволених упав до 20, а незадоволених навпаки виріс до 18,3. Тобто сили практично вирівнялися, кожного незадоволеного є лише одне задоволений. Точніше, це було в червні, а зараз ситуація може бути ще гіршою для влади.

Куди все йде? Для орієнтиру наведемо цифри на листопад 2021 року. Тоді лише 5,2% вважали, що ЦОВ майже справляються, а протилежний варіант обрали 44,2%. На кожного задоволеного було вісім-дев'ять незадоволених. Ось у цьому напрямі все й йде, питання лише у тому, з якою швидкістю.

Як зазначає Сергій Дембіцький, різкому падінню кількості позитивних оцінок “сприяють системні негативні події, пов'язані із представниками влади”. Також він висловлює надію, “що ядро ціннісного сприйняття української держави не буде системно розмиватись невдалими діями влади”.

За останні два місяці кількість подібних “негативних подій” та “невдалих дій влади” помножилася. І кожен новий корупційний скандал, будь-яке дивне під час війни витрачання бюджетних коштів, звісно, посилює невдоволення у суспільстві.

Втім, цей вплив негативу не варто перебільшувати, тим більше за умов відсутності в телеефірі опозиційних каналів. Як контрприклад наведемо оцінки економічної ситуації. У листопаді 2021 року різко негативні оцінки давали 58% респондентів, а різко позитивні лише 3,8%. Однак після початку великої війни оцінки помітно покращали: у грудні 2022 року відсоток різко негативних упав до 27,8, а різко позитивних — зріс до 18,4. У червні 2023-го економічні оцінки погіршилися, але не дуже: 29,4% різко негативних проти 13,9% різко позитивних.

Звісно, якщо говорити об'єктивно, то зараз ситуація в економіці набагато гірша, ніж до 24.02.2022. Але люди розповідають, що зараз краще, причому помітно краще: частка різко негативних оцінок зменшилася вдвічі (з 58 до 29,4%). Цей парадоксальний результат — прямий наслідок того, що економічні проблеми відійшли на другий план у порівнянні з війною, щоденними обстрілами та проблемою фізичного виживання. Ну і ще бачимо ефект специфічної подачі інформації на телемарафоні.

Але є один факт, який бачать усі українці, незалежно від того, чи вони дивляться телемарафон. Це той факт, що війна триває і кінець її не стає ближчим.

Влітку-восени минулого року представники влади регулярно виступали із прогнозами швидкої перемоги. Якби збулося все те, що вони анонсували, то ми вже давно відсвяткували б перемогу. Завищені очікування мають негативну віддачу. І це теж могло зробити свій внесок у посилення суспільного невдоволення владою.

Парадокс Зеленського

На цьому тлі парадоксально виглядають рекордно високі оцінки діяльності Володимира Зеленського на посаді президента. Інститут соціології НАНУ наводить такий середній бал за 10-бальною шкалою (від 1 до 10 балів): 2020 рік — 4,4 бала, 2021 рік — 3,7 бала, 2023 рік — 7,8. У Леоніда Кучми максимальним результатом було 4 бали, у Віктора Ющенка — 5,6, у Януковича — 5,1, у Петра Порошенка — 4,7, а у Зеленського зараз — 7,8. Попри різке зростання невдоволення центральними органами влади, на Зеленського це не поширюється.

Це виглядає ще парадоксальнішим, якщо подивитися на інші цифри того ж моніторингу. “Чи є сьогодні в Україні політичні лідери, які могли б ефективно управляти країною?” — на це запитання у листопаді 2021 року відповіли “так” лише 25,7%, а 44,2% сказали “ні”. І це було не дивно, оскільки Зеленського тоді оцінювали на 3,7 бали із 10 можливих. У грудні минулого року кількість відповідей “так” підскочила до 60,2% (”ні” — впала до 9,2%). Проте за півроку вона помітно скоротилася — до 43,6% (а кількість відповідей “ні” зросла до 16,9%). І ось це якось слабо в'яжеться із надхмарно високою оцінкою Зеленського в 7,8 бала з 10.

Розгадка парадоксу, мабуть, полягає в тому, що Зеленський зараз і не розглядається українцями як політичний лідер. Він зараз у першу чергу верховний головнокомандувач. І сам він саме в цьому амплуа виступає: проводить засідання ставки верховного головнокомандувача та РНБО, вибиває із західних партнерів зброю для України тощо.

Тут неправильно проводити аналогію з російською традицією “цар хороший — погані бояри”. У нас ця традиція не працює, і доказ тому — ті нещасні 3,7 бали з 10, які мав Зеленський перед початком великої війни. У тому й річ, що Зеленський зараз, в очах народу, не царює, а воює. І давати йому погану оцінку у переважної більшості українців рука не піднімається. Він обіцяє воювати до повного звільнення всієї території, доводить це своєю діяльністю — і українці його твердо підтримують, звідси й рекордні 7,8 бала.

Невдоволення народу центральними органами влади могло б перекинутися і на Зеленського, але він регулярно вживає запобіжних заходів. Наприклад, анонсує очищення державних інститутів, обіцяє прирівняти корупцію до держзради тощо. Якщо невдоволення народу зростатиме, ймовірно, Зеленському доведеться вдатися до якихось масштабніших дій. Наприклад, він може пожертвувати міністром оборони або навіть усім урядом одразу, переформатувати парламентську більшість або, в крайньому разі, почистити свій офіс.

Тому зовсім не обов'язково, що громадська оцінка Зеленського падатиме слідом за оцінкою ЦОВ. Вона може залишатися дуже високою весь час, поки триває війна.