Довга місія

Нині Захід вийшов на новий фронт глобальної боротьби з ісламським тероризмом. Після кривавого завершення теракту на газопереробний комплекс Bri­tish Petroleum (BP) в Алжирі очільники західних держав попередили, що новий виток війни з “Аль-Каїдою” та іншими угрупованнями ісламських бойовиків у Північній Африці мо­же затягнутися щонайменше на десять років.

Після того як тіла вбитих заручників повернули з алжирської пустелі на батьківщину — до Британії, Франції, Сполучених Штатів, Японії та інших країн, — почалося негайне розслідування. Його мета — зрозуміти, як екстремістам вдалося спланувати і здійснити таку зухвалу атаку на таке велике енергетичне підприємство. Західні держави, зокрема, вимагають від Алжиру пояснень, чому місцева влада не проконсультувалася з ними перед тим, як розпочати спецоперацію проти терористів і яких саме заходів було вжито для порятунку заручників.

Теракт, відповідальність за який взяло на себе одне з відгалужень “Аль-Каїди”, стався лише за тиждень після того, як Франція очолила збройну інтервенцію в Малі. Алжирські терористи в інтернет-зверненні заявили, що ця акція є прямою відповіддю французам. Але західні розвідувальні служби вважають, що теракт планувався заздалегідь. На їхню думку, це частина загального відновлення діяльності ісламських бойовиків і спроба “Аль-Каїди” (після ліквідації її лідерів в ході повітряних атак у Пакистані та Ємені) завоювати позиції в непідконтрольних жодній владі районах Сахари. Це дало б терористам можливість завдавати нових ударів ближче до серця Європи. На думку західних розвідслужб, головна мета — дестабілізувати і повалити всі слабкі уряди Сахелю (регіону на південь від Сахари. — Ред.) з подальшим переміщенням на південь до Нігерії. Ісламісти планують захопити владу в цій африканській країні і встановити закони шаріату не лише на мусульманській півночі, а в межах усієї держави.

Теракт у Алжирі й попередня вдала операція ісламістів із захоплення більшості території Малі стали ударом для Європи, а надто Франції та Британії — двох колишніх володарок африканських колоній і європейських членів Ради Безпеки ООН, чиї військові сили дуже активно задіяні в закордонних операціях. Новий соціалістичний уряд Франції після приходу до влади заявляв, що більше не схвалюватиме військових операцій у колишніх західноафриканських колоніях і має наміри покласти край політичному й економічному пануванню Франції над величезними пустельними районами Чорного континенту.

Втім, Франсуа Олланд побачив, що не можна ігнорувати провокації ісламістів у північній Малі. Їхня швидка перемога (за допомоги войовничо налаштованих племен туарегів) загрожувала не лише законно обраному урядові в Бамако, а й усім сусіднім державам. Франція негайно перекинула в Малі дві тисячі військових і планувала швидко відтіснити повстанців назад і дати армії Малі час перегрупувати сили і відновити контроль над територією. Але вже зараз скидається на те, що військова інтервенція затягнеться надовго. А в самій Франції дедалі частіше лунають попередження про те, що це може перетворитися на довготривалу і дорогу військову авантюру, яка, зрештою, налаштує більшість місцевого населення проти неї самої.

Британці спочатку пообіцяли французам лише логістичну і загальну підтримку. Але після вбивства шести британських заручників в Алжирі Девід Кемерон змінив тон. За його наказом британські підрозділи в повній бойовій готовності чекають сигналу до термінової передислокації до Малі. Крім того, Кемерон готує плани довготривалих навчань і підтримки для африканських сил.

Британський прем’єр говорить про “нарощування боротьби” з джихадизмом. Він заявив у парламенті, що терористичні угруповання, котрі здійснили алжирський теракт, становлять безпосередню загрозу для громадян Британії, її компаній та інтересів. “Ми повинні чітко заявити, що це кровопролиття вимагає рішучої відповіді сил безпеки”. Повторюючи слова Джорджа Буша після теракту 11 вересня, Кемерон сказав, що це глобальна загроза, яка вимагає глобальної відповіді, і вона вимірюватиметься не місяцями, а десятиріччями.

Протягом останніх п’яти років британська розвідувальна служба МІ6 неодноразово попереджала про загрозу з боку “Аль-Каїди” в Північній Африці. Сигнали небезпеки вже давно очевидні. Західні туристи, працівники гуманітарної допомоги, дипломати і просто люди, які проїжджали через цей регіон, ставали жертвами викрадення і заручниками, за яких вимагався викуп. З 2008 року 25 осіб було вбито.

Колишні ісламістські угруповання, які близько десяти років вели кровопролитну війну проти алжирського уряду (а саме “Салафістська група проповіді і джихаду” та “Ісламські бойові групи”), втекли на південь і там об’єднали свої сили. Перейменувавшись на “Аль-Каїду в країнах ісламського Магрибу” (АКІМ), вони оголосили себе відгалуженням “Аль-Каїди”. Тепер угруповання розширило свої дії на Мавританію і Нігер і заробляє гроші контрабандою тютюну, наркотиків і нелегальною імміграцією до Європи, а також вимаганням викупу за захоп­лених заручників.

Арабська весна надала АКІМ величезного стимулу. Падіння режиму Каддафі в Лівії означало, що сотні африканських найманців, які формально воювали на боці лівійського режиму, втекли на південь і приєдналися до терористичних груп, і до того ж принесли з собою зброю з розграбованих арсеналів Каддафі. У них були гроші, щоб купувати ще більше зброї і потужних позашляховиків. Ці бойовики об’єдналися з туарегами — кочовими племенами, які вже принаймні сто років воювали з французькими колоніалістами, а згодом — з арабськими урядами Північної Африки. Стара влада впала, нова (яка могла б узяти їх під контроль) так і не з’явилася, а безкрайній “місячний” пейзаж дає чудові можливості заховатися без сліду серед північноафриканських гір і пустель — тож це угруповання розрослося і набрало сили. За оцінками британської розвідки, в АКІМ нараховується десь 600—1000 “багнетів”, чимало з яких — молодь, доведена до відчаю злиднями, корупцією і деградацією суспільства.

Першим завданням цього нового угруповання було захопити територію, яку можна було б використовувати як свою базу — точно так, як колись “Аль-Каїда” вкорінилася в Афганістані після виведення радянських військ. Ісламісти в союзі з сепаратистами-туарегами, які давно вже марять незалежністю, захопили північну Малі після того, як військовий переворот ослабив законний уряд держави. Свою мету вони бачать у запровадженні законів шаріату на цій території. Далі — перевороти і повалення законних урядів у сусідніх країнах.

У вересні минулого року в Лівії салафістська група “Ансар аль-Шаріа” організувала вбивство американського посла Крістофера Стівенса. А на півночі Нігерії три роки тому під проводом мусульманських екстремістів почалося повстання проти центральної влади. Це радикальне угруповання, відо­­ме як “Боко харам” (що приблизно можна перекласти як “цивілізація Заходу гріховна”), об’єдналося з АКІМ і проводить криваву кампанію з убивств нігерійських посадовців та вибухів у федеральних державних установах і в християнських церквах на півдні Нігерії.

Екстремісти тероризують тих, хто чинить їм опір. За минулий рік близько 400 тис. людей покинули північну Малі. Багато з них намагалися знайти безпечний притулок у Європі. Бойовики зараз прямо погрожують своєму старому ворогові — урядові Алжиру. Напад на величезний газопереробний комплекс BP у пустелі був не лише попередженням про майбутній зрив постачання енергоресурсів Заходу, а ще й сигналом, що вони хочуть відновити бої з алжирськими військами, які фактично розбили їх в щент десять років тому.

Західні держави ставляться до цієї загрози серйозно. Але вона виникла у важкі для Заходу часи. Війни в Іраку й Афганістані спричинили різке неприйняття суспільством, і західна громадська думка налаштована рішуче проти того, щоб вв’язуватися в ще одну війну з мусульманськими повстанцями. Президент Обама дав зрозуміти, що його адміністрація втрачає інтерес до ролі всесвітнього поліцейського. Торік він послав чіткий сигнал про те, що США не братимуть участі у військовій інтервенції в Лівію, а цього року він майже не звертає уваги на наростання громадянської війни в Сирії. Тож мало хто наважиться запропонувати нову кампанію проти екстремістів у Сахарі, безмежні простори якої майже неможливо патрулювати, бо кордони там фактично не демарковано.

Натомість складається враження, що Захід підтримуватиме наявні уряди в цьому регіоні, хоч би якою незадовільною була там ситуація з демократією та правами людини. Але без великомасштабної програми економічної допомоги, ефективнішої державної влади і подолання корупції чи вистачить цього, щоби зупинити наступ екстремістів, яким немає чого втрачати і які все ще марять новою ісламською імперією, що кинула б виклик віковому пануванню європейців та їхніх союзників у регіоні?

Майкл БІНІОН